Кілька разів він поринав у дрімоту, й у його сновидіннях поїзд не припиняв руху. Сліпучо-біле сонце дванадцятої години дня давно стало жовтим сонцем, яке повідомляє про близьке настання вечора й незабаром перетвориться на червоне. Поїзд також став іншим; він уже не був тим поїздом, який відходив від перону, що на площі Конституції. Рівнина й час, пройшовши крізь нього, перетворили його. Тінь, яка мчала наввипередки з вагоном, простяглася до обрію. Первісну землю не оскверняли ані населені пункти, ані інші знаки людської присутності. Усе було безкраїм, але водночас якимсь затишним і, в певному розумінні, таємним. На голих луках іноді не видно було нічого, крім самітної постаті бика. Самотність була повною і, можливо, ворожою, тож Дальман мав усі підстави вважати, що він мандрує у своє минуле, а не тільки на Південь. Від цього фантастичного припущення його увагу відвернув кондуктор, який, подивившись на його квиток, попередив, що поїзд зупиниться не на тій станції, де він зупинявся завжди, а на іншій, яка буде трохи раніше і де Дальман ніколи раніше не був. (Кондуктор почав щось довго пояснювати, але Дальман не намагався його зрозуміти й навіть не слухав, бо механізм подій його не цікавив.)

Натужно заскрипівши гальмами, поїзд зупинився, майже посеред поля. На протилежному боці колії виднілася станція — один перон під накриттям і більше майже нічого. Жодного екіпажа там не було, але начальник станції сказав, що, можливо, його можна буде найняти у крамниці, за десять-дванадцять кварталів від станції, і показав, куди йти.

Дальман поставився до цієї пішої прогулянки як до невеличкої пригоди. Сонце вже зайшло, але його останні відблиски ще освітлювали мовчазну, проте наповнену життям рівнину, й освітлюватимуть її, поки їх не зітре ніч. Дальман ішов дуже повільно, вдихаючи на повні груди пахощі конюшини. Він не боявся стомитись, а просто хотів розтягти надовше радість од цієї прогулянки.

Колись крамницю було пофарбовано червоною фарбою, але роки стерли їй на користь цей надто яскравий колір. Щось у її вбогій архітектурі нагадало Дальману гравюру, здається, він бачив її у старовинному виданні, яке мало назву «Поль і Віргінія». До загорожі були прив'язані кілька коней. Коли Дальман увійшов до крамниці, йому здалося, ніби він упізнав крамаря; але відразу зрозумів, що його обманула схожість з одним зі службовців лікарні. Коли Дальман розповів йому про свою проблему, той відповів, що накаже запрягти бричку; щоб збагатити день іще однією пригодою і згаяти час, Дальман вирішив повечеряти тут-таки, у крамниці.

За одним зі столів, випиваючи та закусуючи, сиділа гамірна компанія хлопців, на яких Дальман спочатку не звернув уваги. На підлозі, спершись спиною на прилавок, сидів, скулений і нерухомий, як нежива річ, дуже старий чоловік. Роки обточили і здрібнили його, як вода камінь або як покоління людей якусь мудру сентенцію. Смаглявий, крихітний і сухий, він перебував ніби поза часом, у вічності. Дальман дивився задоволеним поглядом на пов'язку на голові, на пончо з тонкої вовни, на чіріпа — широкі штани з одного клаптя тканини, на чоботи зі шкіри жеребця, пригадуючи марні дискусії з людьми Півночі та серединних областей про те, що таких ґаучо тепер можна зустріти лише на Півдні.

Дальман примостився біля вікна. Ніч уже спустилася на рівнину, але її пахощі та звуки ще проникали у крамницю крізь залізні ґратки вікна. Крамар приніс йому сардини, а потім смажене м'ясо. Дальман запивав свою їжу червоним вином. Утішаючись його терпким присмаком, він лінивим і вже трохи сонним поглядом оглядав приміщення. З бантини звисала гасова лампа; відвідувачів за сусіднім столом було троє: двоє були схожі на пеонів з якогось маєтку; третій, з грубими, схожими на китайські, рисами, пив, не скинувши капелюха. Несподівано Дальман відчув, як щось легенько вдарило його в обличчя. Біля самої склянки з каламутно-зеленого скла, на смугастій скатертині, лежала кулька з хлібного м'якуша. Це було й усе, але хтось її все ж таки кинув.

Ті, котрі сиділи за сусіднім столом, здавалося, не мають до цього стосунку. Розгублений Дальман вирішив, що нічого не сталося, й розкрив томик «Тисячі й однієї ночі», ніби хотів затулитися ним від дійсності. Ще одна кулька влучила в нього через кілька хвилин, і цього разу пеони зареготали. Дальман сказав собі, що він не боїться, але було би безглуздо, якби він, іще не зовсім одужавши від своєї хвороби, дозволив якимось незнайомцям втягти себе в сумнівну бійку. Він вирішив вийти й уже підвівся на ноги, коли крамар підійшов до нього й сказав йому стривоженим голосом:

— Сеньйоре Дальман, не звертайте уваги на цих хлопців, бо вони добряче напідпитку.

Дальман не здивувався, що крамар знає його ім'я, але відчув, що ці примирливі слова лише погіршили ситуацію. До цього дурна витівка пеонів була спрямована проти людини нікому невідомої, по суті, нікого; тепер же вона стосувалася його особисто та його імені, й про це неминуче довідаються сусіди. Дальман відсторонив крамаря вбік, підійшов до пеонів і запитав, чого їм треба.

Хлопець з китайськими рисами обличчя зіп'явся на ноги, похитуючись. Стоячи за крок від Хуана Дальмана, він почав кричати на нього таким гучним голосом, ніби стояв дуже далеко. Він намагався здатися набагато п'янішим, аніж був насправді, й під цим перебільшенням ховалися жорстокість і насмішка. Обкладаючи Дальмана брутальною та сороміцькою лайкою, він підкинув у повітря довгий ніж, спіймав його на льоту й викликав його на поєдинок. Крамар тремтячим голосом сказав, що Дальман неозброєний. І тут сталося щось цілком несподіване.

Зі свого кутка старий екзотичний ґаучо, в якому Дальман побачив символ Півдня (його Півдня) кинув йому під ноги оголений кинджал. Це було так, ніби Південь вирішив, що Дальман мусить прийняти виклик. Дальман нахилився, щоб підняти кинджал, і в цю мить зрозумів дві речі. По-перше, що цей майже інстинктивний рух старого ґаучо зобов'язує його битися. По-друге, що зброя в його невмілій руці послужить не для його захисту, а для виправдання того, хто його вб'є. Кілька разів у своєму житті він бавився з кинджалом, як і всі чоловіки, проте його знання у фехтуванні не йшли далі того, що удар треба завдавати знизу, а не згори, а ніж тримати лезом усередину. «У лікарні не дозволили б, аби зі мною таке сталося»,— подумав він.

— Ходімо надвір,— сказав його супротивник.

Вони вийшли, і хоч Дальман не мав надії, але не мав і страху. Переступаючи через поріг, він подумав, що померти від ножа в поєдинку, просто неба й під час шаленої атаки було б для нього визволенням, щастям і святом тієї першої ночі у лікарні, коли йому встромили голку під шкіру. Він відчував, що якби тоді йому було дозволено обрати або вигадати свою смерть, то саме таку він би обрав і таку б собі вигадав.

Дальман твердо стискає в руці кинджал, яким навряд чи зуміє скористатись, і виходить на рівнину.

Льюїс, Клайв Степлз (1898-1963) — англійський католицький філософ і письменник.

Хорхе Луїс Борхес (1899-1986) — аргентинський новеліст, есеїст, поет і перекладач, ключова фігура іспаномовної літератури. Його найвідоміші збірки — «Вигадані історії» та «Алеф» — вперше були опубліковані в 1940 роки; в них увійшли оповідання, що їх між собою пов'язують повторювані теми — сни, лабіринти, бібліотеки, дзеркала, вигадані письменники, філософія і релігія.

Хорхе Луїс Борхес відомий і як поет, і як прозаїк. За свій вагомий внесок у літературу він був пошанований премією Сервантеса — найпрестижнішою літературною нагородою в іспаномовних країнах. Лаконічні прозаїчні фантазії або пригодницькі й детективні історії цього уславленого аргентинського письменника часто маскують роздуми про серйозні проблеми.