— …Дмитрик з того світа буде просити Бога за тебе, Андрію… — навіщось повторив Кирило й вернувся межи сини.

Оксентій сидів, відхилившись до спинки крісла із складеними на грудях руками. Андрій чухав шию. Павло теребив пальцями стіл. Кирило знову обвів кожного сина очима.

— Тебе, Оксентію, з порожніми руками не лишу також. Хоч і женився ти не з нашої волі й великого гонору нашій фамілії твоя жінка не робить, бо валандається потоками із плотогонами, як фіра без дишла. Ти маєш худобу, маєш полонину й свою хату. Даю тобі поки що ще дві пари волів, троє коней. І літню стайню на Випчині. Ґаздувати маєш із чим, ал-л-ле де тобі! Лиш абись мав охоту. Так що роби діти, аби було про кого дбати та для кого робити!

Павло подивився на батька — і поправив защіпку на рукаві сорочки.

Андрій усміхнувся краєм тонких губів. Оксентій закусив нижню губу до крові.

— Дасть Бог, за якийсь місяць у Павла буде четвертий рот. Ти, Андрію, також дай раду своїм теперішнім дітям та ще трохи дітей зробиш. Бо що то є дві дівці в хаті, й ані одного хлопа?

А Оксентій пару раз дасть добрих буків своїй Єлені, то бігом їй попустить у тому місці, що свербить дуже. Що? — звертався лишень до Оксентія. — Ти не годен утихомирити їй буйну кров, аби не паскудила фамілію? Хоч би то робила таємно, а то ж усенький білий світ знає!

— Брешуть на Єлену, тату! — майже крикнув Оксентій і скочив з-за столу.

— А-ну-ко сиди й слухай, що кажуть тато! — притиснув рукою синове плече. — Я тобі бабинські бесіди не переказую! Кажу, що сам видів! І кажу межи своїми, а не коло корчми. А ти думай! І підскакувати нема чого. Будете ґаздувати, як люди ґаздують, ще щось тобі вділю. Я вмирати сеї години не вмираю. Але папір на всіх вас зробив. Най буде. Дописати не пізно.

І витягнув з-під скатертини кожному документ, посвідчений нотарем у Вижниці, про розподіл свого майна між синами.

Три сини мовчки перезирнулися спочатку між собою.

Тоді майже одночасно так само мовчки обняли батька за плечі.

У Чев'юків слова важили не багато.

…ВІДКОЛИ НЕ СТАЛО Дмитрика, Доці роками, з ночі в ніч, снився вогонь.

Хоч би лягла така зморена від роботи, як убита, аби перевернулася до стіни мало не зомліла від Павлового здорового тіла, а вогонь сниться, хоч плач! Та такий червонецький, як розбризкана на снігу кров із замерзлої калини. Та язикатий такий. Гостроверхий. Всюдисущий. Місця від себе ніде не лишає!

Закривається Доцька руками — а ті гостролезі язики облизують її холодне від жаху тіло.

Залізають у пазуху.

Хапаються за волосся.

І відбивається вона цілу ніч від пожару, як від нападника, проте не плаче й не кричить, лиш б'є голими руками.

Та не стає їй сили подужати хижого багатоголового звіра.

Від безсилля Доцька прокидається. Мокра від поту й страху.

Довго не пізнається, де вона й що з нею.

Та поволі пам'ять вертає до неї.

Бо на горищі монотонно шкребе миша, а друга котить горіхи.

Під боком рівно дихає нароблений за день Павло.

А крізь відхилені двері із сусідньої кімнати посопують та плямкають губами діти.

І Доцька потихеньку висувається з-під ліжника — йде пити води. її так пече в грудях, ніби звідти щойно вирвали жмут ненаситного вогню.

Доцька п'є нагло, захланно, наче ніколи до того не мала води в роті.

Проте поміж кожним ковтком не забуває дивитися у вікно.

Нетутешня змора й тиша висить над Тисовою Рівнею й над їхньою теплою хатою.

Ні душі.

Ні вітерцю.

Ні пугикання сови.

Ні собачого гавкоту.

Лиш нібито насувається холод. Ні, не так. А так, як би десь поруч холодом дихала смерть.

Раптовий жар обливає Доцьку з голови до ніг і живими, гарячими руками лапає під сорочкою: з-поза стіни літньої кухні — свят-свят-свят! — до неї висувається Дмитрик.

Дмитрик не Дмитрик — лише тінь його біла, ніби повісмо, обчухране вітром.

З розмитими рисами.

На переломлених прутиках ніг.

І ця майже безформна й моторошна тінь чомусь тягне руки в бік батькової хати.

Старі Чев'юки живуть через дорогу від Павла. І Доці зараз добре видно, як свекровим бляшаним дахом раптово скочується вогонь під Дмитрикові ноги. І так само раптово вогонь охоплює білі патли його відрослого за роки небуття волосся. Дмитрик весь білий, мов старець з-під великодньої церкви. І весь вогнистий, палахкий, гарячий. Він зводить руки до неба — і здається, до неї долітає шурхіт вогню з-під його палаючої одежі.

Доця як стоїть — так падає перед образом Божим у покуті, міцно заплющує очі й майже вголос виказує одну за одною молитви за мертвих і живих, і ненарожденних;

і тих, кого ніхто не згадує;

і тих, що згинули від грому чи тучі;

кого взяли води чи блуд;

хто оступився, украв, збрехав, не пробачив…

Але Дмитрик не зникає навіть при заплющених очах. Тепер він уже показує на вогонь навкруг батькової хати. І кличе на поміч Доцю.

Доця ясно чує Дмитриків голос, але не розуміє слів. А він уже сердиться на неї, майже тягне за руку до вогню. Та із сердитого полум'я батькової хати чомусь вибігають живі-здорові, неушкоджені, до того ж радісні Андрій з Оксентієм і йдуть навприсядки колом довкіл охопленого вогнем Дмитрика.

І все воно якесь таке живе, таке явне, ніби справді відбувається перед її очима — лише простягни руку.

Доця знову хапливо хреститься, стримуючи дрижаки в колінах, і зо страху шуськає під ліжник, міцно заплющивши очі. А там блудна зі сну Павлова рука залазить їй у запалену страхом пазуху.

…Коли закукурікав другий півень, Доця якраз ловила руками мальки форелі в загаті, зробленій Павловими руками десь чи не в їхньому саду, повному надокучливих бджіл і білого вишневого цвіту.

Спершу вона й не втямила, що півень їй каже вставати, нагадуючи: Доці пора до роботи.

Увесь день Доцька так банувала за тим недодивленим сном, що рибка приснилася їй і наступної ночі.

Та вона вже не боялася.

Ні вогню, ні Дмитрика.

Знала, що скоро понесе.

Риба жінці в сні — до дитинки.

Але четверта за рахунком її тяж була христовою мукою: крім води і яблук, Доцька не могла їсти нічого. Її млоїло, навіть коли дивилася на людей.

Таке диво з не вперше тяжкою жінкою мало хто в Тисовій Рівні й пригадає.

…ВАСИЛИНА ЧЕВ'ЮЧКА ВИСУНУЛАСЯ з хати до ворожки, коли надворі було ще темно. Та й добре зробила. Бо полінуєшся встати, коли другий півень запіє, припізнишся ногам дати поля — і вже, дивись, якась біда (зведениця, вдовиця, байстриця чи чортиця) перейде тобі дорогу. Так, що можеш зразу вертатися додому. Бо люди є всякі на перехід.

В селі з досвітку плентаються такі ґаздиньки, які тільки й чекають, щоб напоперек перейти людині дорогу, коли в людини гризота. Та ще з порожніми відрами. Та в спідниці навиворіт.

Коли б ото Василині зараз зустрілася Маринька-богодуха, можна б і не журитися невістчиною тяжбою.

Маринька — свята душа. Два рази вмирала на рівному місці — а Бог не захотів її душу взяти до себе. Чи то хотіла що собі зробити, чи лиш брехали довгоязикі…

Але ходить Маринька-черниця по світу зі складеними до молитви долонями — нікому жити не заважає. І як кому жити — не розказує. Так і до сивого волосу доходилася.

А люди тішаться чи й заздрять, що й таке диво в Бога трапляється. Тому й богодухою зветься — Богові душа її поки що не угодна.

Але на перехід Маринька добра. Часом навіть стереже, щоб хто поганий не перейшов ранішньому пішому дорогу. А вже як слово яке добре про людину навздогін скаже — гарант, що тобі буде файно.

— Як спали, Василинко?! — чи то заспівала, чи запитала Чев'ючку Крива Качка, зненацька перервавши її ліниве думання.

І Чев'ючці навіть у потемках зробилося так, якби в очі їй сипнули жменю солі.

— Гаразд. А ви… Цютко? — Василина з несподіванки й злості ледь стрималася, щоб не назвати свою тезку Качкою. Проте назвала її так, як замолоду називають в селі кожну Васюту. Цютка. Тобто зменшеним від «Васютка».