– Ми з тобою мало спілкуємося, – сказав він.

Сестра взяла головку члена в рот. Спочатку половинку, потім поволі почала всмоктувати, доки її еластичний, майже тобі неприродно красивий рот дістався яєць. Артур ковтав солодку слину. Сестра сіла і стягнула сорочку через голову. Він робив фрикції, але з кожним поштовхом розумів, що той кайф, який відчув на початку, вилітає, як кисень у безповітряний простір. Артур пхнув її у лоба, спочатку легенько, а вона вчепилася руками в його зад і продовжувала слинявити прутень і яйця. Тоді він крикнув, загрозливо. Сестра здивовано підвела голову, але здобичі своєї з рота не випустила.

– Залишимо це на потім, – сказав він і вийшов з кімнати.

Дорогою він зайшов до свого зубного лікаря – тип із чорними блискучими бакенбардами, з банькатими очима, що весь час перепрошував, і коли брав інструмент, то говорив: «Душенька, я буду дєлать нє больно…» або, якщо це у супермаркеті: «Дєвушка, гдє тут у вас рибка, рибка?…» – очі під лоба, тремтіння вола, мізинний пальчик відстовбурчений. Він не подобався Артуру. Артур не любив педиків, хоча довести, що він педик – не закон. Але він не любив отих манірностей. Солодкий хлопчик, у першому поколінні мажор. Голодранці – прийшли і… На моніторі повзли танки. Вибух, красивий, як квітка, лизнув небо. Артур заспокоївся. Лікар колупався у зубах. Потім він зайшов у «Метрополь», випив бульдвайзеру. Бульдвайзер виявився підлою підробкою, але він нічого не сказав, лише скрипнув зубами. Офіціант прогнувся – у нього круглий жіночий зад, котячі вуса, а мармиза випромінювала задоволення мазохіста, якому в задницю засунули паяльника. Артур кинув купюру, не дивлячись на її номінал. Жовте таксі вже чекало на нього. Гидливо, двома пальцями він відчинив дверцята і сів позаду.

Таксі вискочило на широке і рівне асфальтне полотно. Артур закурив сигарету. Водій чхнув, але нічого не сказав – він розбирався в людях і пропрацював за кермом не один рік. Потім авто зупинилося. Попереду йшла похоронна процесія з шести чи семи чоловік. Таксі стояло за кілька метрів, носом, де синьою пазухою тріщало небо. Четверо стариганів несли труну. Вся процесія сунулася мовчки, і видно, що кожен думав та вигадував, як його понесуть завтра чи післязавтра, чи взагалі, може, їх у заростях рогози чи паркових кущах розтягають щури. Артур закурив ще одну сигарету. Він ненавидів такі зупинки. Але він був вихованим молодим чоловіком. Він дивився на рівну сіру поверхню асфальту й намагався думати. Тут напирає вітер, а сонце стоїть низько, і видавалося, що це високовольтна лампочка, яка освітлює з усіх боків цей довбаний день, що склався так невдало. День тріщав, як велетенська петарда, розкидаючи скалки вікнами гаража та блискучими капотами автомобілів. Будинки є, а людей нема – видихнув із себе Артур, нема цієї скотобази. У них у голові секс, скотолозтво, бабло і ніякої мрії, нуль ідеї – бидло, що за здорово годиться лигає з корита. Таку мерзоту аж ніяк не можна зрозуміти, а про дружні зв’язки… та їм не тут жити. Що їм потрібно, що їм необхідно, так це вісім грамів свинцю або три тисячі вольт току в сраку… Артур закурив сигарету.

– Я вийду. Пройдуся. А ти почекай на мене…

Він тупо знайшов кав’ярню з трьома дерев’яними столиками, трьома парасолями, з мініатюрною дерев’яною хижкою. Охорона байдуже, але зі знанням діла подивилася на нього і знову втопила очі у синю прірву річки. А він інтуїтивно відчув, що щось його сюди привело – подарувати те, що він ще не пробував, що він пропустив. Офіціантові він замовив купу збитих вершків із суницями. І коли чекав, його передчуття справдилися. За третім столиком у жовтій спідничці на струнких ногах, з пружними грудьми, що стрибали від порухів, з кирпатим носиком і чорними очиськами, великими, як сливи, дівчина витирала столика. «Вона свіжа, наче налите яблуко», – подумав Артур. Він курив сигарету – швидко, рвучко. Потім йому принесли морозиво, суниці і чарку коньяку. Він спробував одними губами коньяк, але пити не став. Вилив на землю, і вона це побачила, усміхнулася криво про себе, і він, здається, зрозумів ту гримасу, як і кожен, хто залежить від своїх звичок, свого виховання і своєї розбещеності. І він сказав їй з відчуттям людини, що знає наперед геть усе, бо інакше не міг:

– Ми можемо поговорити?

– А чому б і ні… – Вона пішла, оглядаючись назад.

Йому виповнилося дев’ятнадцять, але він знав, як пахнуть рудоволосі жінки, як мокріє їхня проміжність, коли туди покладеш руку, розмовляючи про щось із нинішнього кіно або про скандальні новинки чи банальні парфуми; як пахнуть істеричні брюнетки і вдавано демонстративні шатенки. Він засовував пальці у піхви, із захопленням нюхав і вголос, екзальтовано, не криючись, розсипався найпрекраснішими словами про їхні жіночі чесноти. Жінки люблять гарне слово. Його очі в такий момент робилися блискучими, як два камінчики. Але це рік тому. Зараз він скочувався туди, що люди називають порожнечею. Він розділяв жінок на запахи, на кольори. Невиразний і сірий, він з якогось кутка кав’ярні чи ресторану спостерігав, як вони рухаються: двірнички, лікарки, вифарбувані на рудо чи зелено спортсменки-екстремалки; невиразний і сірий, він повторював те, що повторював його батько – невисокий, із зморшкуватим, перепеченим спокусами і пристрастями життя обличчям, злий і похітливий, як гном, що охороняє свої коштовності.

Він ішов за нею – тюльпан її спідниці розвівався, відкриваючи стрункі ноги. Чим довше він ішов, тим більше його дратувала її довершеність. Він різко зупинив її. Але вона легко звільнила плече. Попереду кулери, сміттєбаки, контейнери з пащами відірваних дверей, а позаду синя, без краю, гладінь води, придуркуватий крик чайок; його все це почало діймати. На ходу він запустив руку під жовтий тюльпан її спідниці. Кицька у неї була холодною, ніжною, як і її обличчя. Дівчина ніяк не відреагувала, а продовжувала кудись вести його. Вона йшла собі і йшла під стіною кулерів та пробитих контейнерів, в яких шаруділи сердиті пацюки завбільшки із сибірського кота. Індастреал, котрий відразу піднявся перед ним, як єгипетські піраміди, вразив і охолодив його. Він ніколи не відчував небезпеки. Від природи не відчував, бо не знав, що це таке. Зараз йому слід було задуматися, але щось луснуло у його голові. А потім він очуняв у тому ж таки кафе, на підлозі, і два охоронці схилилися над ним і бризкали водою. І відразу, коли він прийшов до пам’яті, то зловив її запах. Чистий, карамелевий дівочий запах. Вона сиділа, підтиснувши коліна до грудей, і гризла вказівного пальця.

– Ми вас переплутали з одним типом, – сказав охоронник.

– Пусте, – сказав він, але вже знав, що жовч полилася у всі протоки його організму. – Викличне лікаря, ось телефон, – він витягнув, тримаючи двома пальцями, свій платиновий ексклюзивний мобільник.

Зараз вони сиділи на балконі під вилинялим від спеки і смогу небом, що нагадував чиюсь дбайливо згорнуту долоню чи ще щось там; і він, Артур, покусував губу від однієї думки, що він зробить з тими покидьками там, біля берега річки. І тут, крізь скло асфальтного марища, він побачив її. Так виходило, що він побачив власне відображення, частину свого я. Артур побачив першим, а потім побачили вони, і теж хто встав, хто свиснув. На Кабана вони менш за все звернули уваги. Вона прийшла і видала одразу: «Ви такі гарнюні…» Але Артур зрозумів, що вона бреше. Вона просто лукавить. Їй треба щось інше. А що саме, то він не міг здогадатися, настільки він був упевнений, що ця бєцалка прийшла не перепхнутися, з огляду на те, що ця знайде кого завгодно, щоб їй вилизали і пожували клітор. Те, що вона прийшла і все змінилося, зрозумів кожен, але не кожен сприйняв. Софія стояла, затуливши лівою рукою обличчя, і дивилася крізь розчепірені пальці. Вони троє сиділи в шортах, майже тобі писані красені, з обличчями спокійними і врівноваженими, а вона сказала про себе: сцикуни. Сцикуни, але діватися їй кудись треба було. Великої необхідності не виникало. Але бажано десь з кимось стусуватися, належати до когось чи до чогось. Софія одразу виділила Артура. Андрій провис, і вона тільки чула, як важко сопе він за спиною. Але вона продовжувала лише дивитися на сірі льодяники очей Артура. Більше нічого. Артур подивився на неї.