Ранком майор сказав:

– Їх не зупинити. Вона заразить його, як сифілісом.

Надія промовчала. Їй соромно було сміятися, жартувати і ділитися думками; десь глибоко в житті вона мріяла про того Лукаша, якого знала раніше. Вона хотіла зникнути, щезнути разом з ними.

– Притиште цього придурка, – сказала вона до рудоволосої, слово «придурок» стосувалося майора.

Гоцику тринадцять. Вісім свідомих років він провів у трубі, нюхав клей, жер димедрол і трамадол. Трохи згодом він перейшов на опіум. За ці роки їх збилося докупи сорок чоловіків. З чорними банданами на голові. Вони не були в скінах і різнилися від них лише тим, що не носили різнокольорові шнурки. У їхній банді, з накидками на голові, розпізнати касту і відрізнити солдата від офіцера можна було за кольором бандани. А самі себе вони називали «Щури війни». Ось до них і підійшов наш майор Гоцик, для понту стрельнув у мента сигарету і, пихкаючи димом, заклавши руки за спину, досить поважно слухав розмову майора. На прощання той сунув йому сотню американських доларів.

Лукаш прокинувся ранком з передчуттям чогось недоброго. Софія мовчки писала французькою вірша. Вода билася об баржу, і було ідеально тихо. Тільки під вечір вони почали стікатися потоками. Їх було не менше ста. Найменшому – сім років. З гиканням і криками вони накинулися на баржу і почали рвати і трощити перегородки та днище. За кільки годин вони дісталися до каюти, яку займали Лукаш і Софія. Але вони зупинилися, вражені. Сьоме відчуття зіграло для них хорошу пісеньку. Софія викотила газовий балон, креснула запальничкою, а сама пірнула у воду, тягнучи за собою Лукаша. Потім несподівано їх підхопили дужі руки. Це була Надія, Принцеса Води. І вони тихенько попливли до берега. Майор спостерігав, а тому відразу увімкнув на катері сирену. Недопалки малолітніх убивць то занурювалися, то хвилею їх перекидало на інший бік. Тушки їх нагадували недопалені тушки кролів або щурів. Більшість із них диміли і горіли. Вони верещали на всю горлянку і йшли на дно. Катер майора прорізався крізь трупну лавину. Він підігнав катер і командним голосом наказав усім залазити. І тут майору ткнулося щось металеве в потилицю.

– Ану тихенько повернися, поклади зброю і бігом у воду. – Надія тримала в руках помпову гвинтівку для підводного полювання.

Майор щось прошипів і сповз у холодну воду.

– Дай сюди рацію, – сказала Надія, підпливаючи до майора. – Ніхто нічого поганого більше моїй родині не вчинить. А карту можеш використовувати – там нічого немає, я все вигребла. Так що прощавай, милий друже, і не тримай зла. Чекаємо в гості. Ти знаєш, де нас шукати.

Вони жили в самій лагуні на березі океану. З ними іще три туземці, один проповідник, який привозив товар з континенту. А так офіційно їх було троє: Лукаш, Надія і Софія. Софія ночами гуляла берегом, мовчазна і доросла, й не думала, що трапиться чи трапилося у її житті. Вона складала сумні балади, а Лукаш виловлював трупи дельфінів і різав їх. Життя наближалося до ідеального. Світлова батарея давала світло, гарячу воду і все необхідне для життя. За два роки Софія виросла в дорослу жіночку. Вона багато що розуміла, але коли хвилювалася, продовжувала шипіти, зі свистом викидаючи слова. Одного разу Лукаш підвів голову і побачив: чиїсь ноги теліпаються у повітрі. То спробувала повіситися Софія, не вирішивши проблему свого життя. Вона залишила записку. «Немає нічого – ані радощів, ані щастя». Вона й зараз у своєму незрозумілому світі. Не жорстокішому за наш. Софія зараз сидить на березі океану, читає Євангеліє і згадує зі сльозами всіх, кого убила. Сльози Софії, її молитви.

Кожен вишукує у житті найкраще. Хтось шукає у Біблії відповіді на всі маразми, помічаючи їх, і вірить, що ніколи не втратить рай. Лукаш молився, а потім ішов оглядати кліщових паразитів у п’ятах туземців. Кліщі були противними і ніяк не хотіли покидати ратиць їхніх пацієнтів. А так острів був у міру модернізованим. Коли він проходив – Софія сиділа на своєму місці біля океану. У Лукаша хололо серце й опускалося на рівні шлунка, коли він її бачив. А вона з осміхом дивилася йому, смішному чоловічку у вилинялому сомбреро, в спину. Більше спогадів у неї не було.

9 квітня – 1 листопада 2008 року,

м. Київ