– Ти не дивись туди. Там нічого особливого: рване життя, а дивись на тих, що виходять з отих закладів, що зігнуті під цим небом. Вони мічені. Їм страшно зрозуміти всю свою вибраність. Ти дивись і живи так, щоб у тебе вічно пекло в животі і тихі голоси, ніжні голоси відпускали і вуркотіли тобі цілу ніч…

Але вона його не послухала, лише болісно увігналася стегном в одвірок, увігналася так, що від болю і задоволення по круглих сідницях пройшов приск. Софія закусила пальця і позіхнула. Їй хотілося спати, покуштувати солодкого і ще чоловіка. І вона потягнула брата на ліжко, а сама пішла на кухню. Це саме четверта точка, яку ніколи не відвідувала її мати. Вони враз усі почули, як потекла вода з крана на кухні, потім у ванній, потім у туалеті: поволі, але голосно – ось як вона вирішила, боячись зруйнувати кришталеву чашу полудня, кришталеву чашу наповненого молоком щастя і веселощів. О, таке ніколи не повинне припинятися, так, так, так, такого не варто забувати! Вона ще раз глянула на підвіконня, потім на зимовий вилинялий шматок дороги з двома декоративними ялівцями і вже не побачила чоловіка у сірому м’якому фетровому капелюсі. Вона пошукала рожеве створіння – воно зараз було тут, але не видиме, хоча вона знала, що воно сидить напроти в кав’ярні на відкритому майданчику, за чашечкою кави, з чарівною усмішкою в карих очах, круглих і дитячих. Його кирпатий ніс смішно і щасливо вітав цей день. Софія пішла, вигинаючи спину, обережно, з ніжністю торкаючись підлоги пальцями ніг, через піраміди кімнат, що зараз швидко зникали з поля зору; вона подивилася на матір, що сиділа у рясній циганській спідниці від кутюр, серед висунутих шухляд і речей. Мати підвела голову і сказала:

– Ти не пам’ятаєш, чи приймала я сьогодні сині таблетки?

– Можеш повторити. Це тобі не допоможе… Мамо, іди відпочинь… Ти починаєш обридати…

Мати підвелася: одна нога взута у черевик, інша гола, і видно облузані, із залишками манікюру нігті. Софія намагається щось пригадати. Вона розуміє, чисто раціонально, що задоволення помалу відійшло, а лишилося одне розчарування, сама порожнеча, від якої хилило в сон. А спати останнім часом вона боялася. Вона проминула вітчима, не звертаючи на нього уваги, і зайшла до своєї спальні. Із задоволенням, до спазму в животі, у горлі, вона роздивилася велике красиве тіло, без жодного ґанджу. Їй не подобалися тільки очі. Вона повернула його обличчям, лягла на нього і, вчепившись зубами в холку, гуцикала доти, поки його задниця не зробилася мокрою. Але після нічого не відчула. Їй треба було поговорити, будь із ким, але слова лишилися десь поза змістом. І Софії зробилося смішно, дико і щасливо. Треба помиритися з матір’ю, випити з нею чаю, поговорити там про всіляке бабське… Скільки їй років, дивна якась вона… Вона сіла, розправила своє попелясте волосся, відчуваючи якогось теплого звіра між ногами, і на всі кімнати покликала матір. Відповів лише вітчим. Через перегородку він сказав, щоб облишили займати цю ідіотку.

Лукаш ішов, наче перед якимсь відкриттям, не спиняючись і намотуючи в голові тисячі різних думок, що ніяк не в’язалися з раціональним спогляданням світу. Лукаш згадував, як смачно пахне шкіра його дружини, яка приємна вона на смак і які у неї гарні груди, як дві перевернуті піали, з виноградинками сосків. Приємно з нею просто лежати, коли на вулиці за тридцять холоду, вітер, зимова депресія, астенативний синдром; а ти лежиш наполовину в дрімоті, і це найкраще, що може трапитися в цьому житті. Так він ішов, призупинявся, навіть не думаючи, що скаже, що буде говорити їй, цій русявій бестії з випещеним тілом, розумними холодними очима. І його знудило так, що аж засмикалася простата. І з цими думками він увійшов у відчинені двері. Софія темною статуеткою стояла проти пройми дверей. Вона була гола і стояла широко, на ширину плечей розставивши ноги на шпильках, а у невимовно сліпучому білому світлі кухні висіла кольоровою комахою її мати. Лукаш хотів щось сказати. Екскременти гучно вивалилися з-під рясної спідниці на білу підлогу, і покійниця загойдалася. Лукаш відразу зрозумів, що тут нічого не вдієш. Усякі гуманітарні допомоги, усякі там медичні прийоми – дурне діло. І головне, вона його дратувала, і Лукаш зрозумів, що роздратування передавалося від Софії.

– Треба викликати «швидку». І принаймні зняти її, – сказав він.

– Ти вічно зіпсуєш… – якось загадково сказала Софія і пішла сомнамбулою у глиб кімнат.

Лукаш пішов за нею і майже в спину крикнув:

– Що тут у чорта діється! Викличте «швидку»…

Він повернувся, взяв стільця й одрізав мотузку. Тіло м’яко і глухо впало, і він навіть не думав його підтримувати. Лукаш глянув на прокушений висолоплений язик, на бліде обличчя, майже тобі чисто порцеляна – посмугована, поплетена тисячами синіх вен, прожилок, капілярів. Софія лягла в гамака, і він її бачив: із сигаретою, у пірамідках квартир; дим від сигарети вовняною ниткою підіймався до стелі; розчепірені пальці іншої руки закривали обличчя у кільцях попелястого волосся. Крізь проріхи видно невимовно глибокі, як озера синь і таке інше, її очі. Лукаш нахилився над жінкою. Вона була мертва, хоча ще тепла, але Лукаш знав: її не довезуть до реанімації, так що не варто навіть клопотатися. Він знову прострілив піраміди кімнат, а коли повернувся поглядом до самогубці, то тіло, наче гумовий м’яч, спустилося, розпливлося підлогою. Нарешті вийшов вітчим: окуляри на переніссі, з пачкою паперів у руках.

– Ти хто? – сказав він і знову зник у кімнатах.

Брат стояв голий і дивився на матір, а потім на свій член, що ще трохи вібрував. Потім позіхнув і сказав:

– А хто це її? А, сама? Варто було чекати… Ей, ти знаєш новину?… Чорт, цього нам ще не вистачало… Що? А чому я повинен розбиратися… Нехай міліція розбирається. А хто цей голомозий добродій?

Він кричав у глиб кімнат, а Соня ховала за розчепіреними пальцями обличчя. Лукаш пройшов до неї, присів навпочіпки. Вона погойдувалася і не змінювала пози. Дивилася світлим чистим оком крізь пальці, а за вікнами підтікало помаранчевим світлом місто. Лукаш хотів щось сказати, але якось не знайшов слів, лише сидів, тримаючи в одній руці рукавички, а в іншій – мобільний телефон, зараз для нього несумісний, як, припустимо, кавалерійські шпори.

– Я, по-моєму, не зовсім вчасно, – сказав він, підводячись із рипом начищених до сталевого блиску черевиків.

– Так, – сказала вона швидко, так що він ніяк не зміг розчути, а лише здогадався про зміст.

Він ще посидів, похитуючись туди-сюди, потім встав і пішов до виходу. Іншого йому нічого не приходило в голову. Труп лежав серед білої освітленої кухні, як невеличкий і недоречний квацьок. Лукаш попробував язиком ясна – чи вони загоїлися, бо зранку там була невелика рана, яка займала його, напевне, більше, ніж холод і сніг на вулиці, красива дівчина в гамаку у безлічі кімнат із золотистим пилом і м’яка ганчірка мертвого тіла, що псувала не лише настрій, але й плани.

Те, що пізніше всі троє, включаючи Лукаша в сірому пальті й сірому м’якому фетровому капелюсі, назвуть жахом несподіванки, і кожен, окрім Лукаша, окремо розповість причину і передісторію, а то навіть саму історію, ніякою мірою не зачіпало Софію. Вона впритул не бачила, що трапилося, а гойдалася на гамаку в сизих сигаретних димах із запахом арманьяку і мріяла, як вона виглядатиме в розкішній позі у ліжку свого братика. І коли він запитав, про що вона думала у ці страшні і справді тремтливі до збудження хвилини, то вона відповіла чесно і прямодушно:

– Про тебе.

Голос звучав у неї м’яко і збудливо, наче у дорослої, і Лукаш ловив його іще на східцях, потім таки здогадався зупинити ліфт, що герметично відокремив його від світу, людей. Він вийшов у прогін вулиці під під’їздом її будинку, і чомусь з порожнечею дороги, порожнечею зимового вітру, порожнечею необжитих алейок він подумав, що вона боялася спати. Принаймні в той час, коли жила у нього. Над цією частиною міста випав сніг – густий, тихий. Вона лягала на спину, м’яка, повільна, і рухи її тягнулися у напрямку саме його обличчя, очі трохи скошені, а губи облизували тонкі зап’ястки і широкі долоні з рожевою шкірою, що ще пахла не цим домом, не цими людьми. І це збуджувало. У неї був цей досвід і ще щось таке, що зараз текло підлогою, наче жива розумна субстанція, і несподівано, разом з оргазмом брата, зі спермою у вижолобку її пупка, із синіми крилами птахів на майданчику для гелікоптерів, розпустило свої стулки, як стулки річкової мушлі. І їй зробилося ніяково, бридко, і вона відсунулася, лизнувши кінчики пальців. Потім вона розвернулася до брата двома половинками заду, наче роздвоєного одним ударом, і там, між ногами, у неї текло. Брат здвигнув плечима і сказав: