— Кого хуя стали. Допоможіть!

Спаба стоїть на кругляку світла, тримаючи руку біля відірваного вуха. Лівий бік — плече, рука, нога, навіть черевик, — у крові. Здається, хтось облив Слабу баговинням. Двоє підлітків підходять і починають розхитувати паркана. За ними ступає у кругляк світла ще троє.

І так помалу вони всі переходять. Біба ворушиться, підіймає голову. Харкає кров’ю і зубами. Він зовсім по-кіношному спирається на ліктя, іншою рукою цілиться у Спабу з нагана.

— Тобі пиздець, — спокійно каже Спаба і йде за шматком арматури.

Біба надимає щоки. Затримує дихання й цілиться в Спабу. Акордеон заглох. Надовго заглох. Та Біба чіпляється за його звук, за його голос. Акордеон завив, як побитий пес, а потім заглох, здавалося, надовго. Біба ще раз надув щоки, у скронях забило й пішло сірими колами з очей. Спаба стоїть на білому колі, з чорними мішками під очима, кривить блідий рот. Спабі підносять арматурину. Він дивиться на неї й довго не бере, наче перемножуючи, перелицьовуючи свій переляк на добро своєї волі. Біба знає: маленький огуляний хлопчик, він зараз злий, він зараз усе зможе й не зможе нічого… Біба наводить Спабі ствола на яйця.

Вони зупинилися біля іграшкового магазину. Але ніхто туди не пішов. Альберт дивився на чистий, як із малюнка, простір, заставлений квадратикам будинків, пивниць, із абрикосами, прогнутими цвітом гілками. Красиво — частина тобі Аркадії, золотоногі німфи, фавни, синє густе вино. Він потягнув ніздрями, гумовими від морфіну, й зиркнув на людей, що сиділи поруч. Двоє, в клітчатих піджаках, із комірцями кольорових сорочок наверх, майже тобі близнюки, із короткими канадками-зачісками, глибоко посадженими очима. Вони сиділи й вивчали вітрину дитячого магазину. Вони були недалеко від Абіссінії, а тому чули рване поторохкування вагонів, тріск граніту, тертого тоннами ваги й колесами на пісок, а голос контролера кипів, пропадав, кипів, пропадав… І Альберту зробилося сумно. Один, той, що зліва, сказав:

— Слухай, давай дуплися швидше. У нього кайф проходить…

— А тобі-то шо? Ширнемо ще раз. Я ось думав, що тут господарчий магазин. Блядь, а тут іграшками для цих кончених торгують. Хорошо. Давай вирулюй. На Абіссінії, як на Абіссінії. Давай, — він крикнув третьому, з могутньою потилицею, широкими плечима, і від цього крику, а може, від того, що очі Альберта намацали білий шрам через шию і до вуха, йому зовсім зробилося зле. Той, що ліворуч, повторив:

— Вирулюй на Аляуди.

— Йоб! У другий кінець міста пертися. Давай його і зариємо тут на Абіссінії?

— Нє, — другий витягнув пачку «Золото Руна», вибив сигарету. — Тебе як звати?

Альберт промовчав. Він образився і його ламало. Це помітив другий, і легенько поплескав доктора по плечі. Зовсім по-дружньому.

— Нічого. Зараз тобі легше буде… — потім до свого товариша. — Слухай, а на Третій Слободці дєвки ходять без трусів.

— Тю. Вони всі зараз без трусів і ліфчиків ходять. Прокинувся. Подивись, яка цаца пішла, — перший смачно цмакнув губами: дівчина в рожевій куцій спідниці, з повними ногами, чорними кучерями до задниці, пройшла, граючи тілом. Їй подобалася машина, їй подобалися солідні мужчини. Вона кинула, тріснула карим поглядом, і пішла, все повільніше, далі. Волооке стерво.

— Треба було її зупинити, — сказав один.

— Ага. Зараз цього мальчика зариємо, а потім і погуляємо.

— Ну, поїхали, — і перший клацнув нетерпляче пальцями. — У мене ідея. Вирулюй. Ти як там, доктор?! Нормально? Тримаєшся. Ну, молодець. Мужчина! Ти у нас мужчина!

Сіра траса засипана абрикосовим квітом. Другий врожай у цьому році, виникла думка у Альбертика. І він спробував зібратися на одній думці, заснути. Він нічого не розумів, і — що від нього хочуть. А, все обійдеться, як завжди все обходиться.

— Зупинишся на Третій. Я посрать вийду.

— Зараз. Можеш тут. Тато Уваров…

— Їби тебе, ідіот, тримай язика… А то тато гавно кушать заставлять.

— А кого хєра. Він скоро з аляудинськими жмуриками драп куритиме…

Альберту найшло прозріння. Він захникав, тихо і протяжно. Він ще не знав, що відбувається, але відчував, що не дуже хороше. Один навалився на нього. Різкий удар у вену. Неуміло, паскудно. Але таки загнали у вену. Удар приходу, сильний і чистий, як ковток озонового повітря перед грозою. Альберт радісно заусміхався на тремтливий мармелад полудня, з красивими жінками, з красивими чоловіками, з красивим усим… Аляуди, блаженно повторив його мозок. Здорово: Аляуди, як це прекрасно звучить. Вони піднялися на гору. Голуба чашка води, сонце, рої дітлашні, що біжать уздовж берега.

— Док, а ти давно знаєш Ірку?

— Ви до мене? — запитав Альберт. — Зі школи. Так, зі школи. Я там лаборантом працював. Ми ходили там дивитися різне. Підглядали у банях. Ха-ха-ха. Уявляєте, ця малахольна любила дивитися на голих людей.

— Тю, — сказав один. — А ти, видно, дрочив на неї? А!? Га-га! Дрочив, чи вона тобі зразу давала?

— Не скромно, — відповів Альберт.

— А ти не скромнічай. Скоро тобі це не знадобиться. Га-га! — заржав водій, і Альберту стало ще противніше: і білий шрам, і засмагла потилиця. — Давай, розказуй, доктор, видно, вона ще та штучка. Мажорні — вони всі такі сучки. Га-га!

— Та… Можна, власне. Ми стибрили… — почав Альберт.

— Сти… Як ти сказав? Ну, бля, насмішив…

— Тоді я не буду розповідати, — образився Альберт.

Його поплескали по плечі. А він знову нерухомими зіницями, чорними й тонкими, дивився на білі, вирвані плювки розквітлих абрикос. Синя вакса води, з кульками сонця, виходила з-за коси: жовті айви, абрикоси, персики, й метушливі, до бджолиного рою, купи дітлахів. Один, а потім другий, гучно перднули, закурили. І хтось із них сказав:

— Ну-ну, ну, розповідай, дружок!

— Да, хороший ти мужик. Не брикаєшся. Покладістий. Таких… Ну, давай далі… Захарили ви там щось… Закурюй. Угу. Ось так. Розваж старих. Що, ми не старі? Ха-ха-ха…

Альберт проти неба, проти води, а внизу дітвора, і легкість невимовна, що не повторити, лише думка: чому вони заважають, завжди заважають моєму задоволенню? Нарешті він затягнувся димом. Тут світ визрів раніше, так, зовсім не під осінь, видно, палило, і звідки зараз приходить це, навіть урна, он та, біля будки, смердючої, для синяків будки, стирчить тут цілу вічність. І він говорить:

— Так… Я стибрив член. Із моргу. Пришив до манекена. Потім груди. Уявляєте, який прикол. І ми сміялися, курили. Що? Драп? А що можна тут курити? Потім вона сказала, що треба груди. Наступним днем я приніс груди. Ну, і ми зробили це. Там, прямо на дивані… Ха-ха-ха… Чому смішно? Та тому, що з патанатомічки шукали весь час, де ділися оті груди і хєр у старого… Ха-ха-ха…

Вони в’їхали в тінь. Зараз усі мовчать, лише крило лиману гудить дітворячими й жіночими голосами. Кислий запах айвового варення.

— Да, — сказав один. — Хрєново. Хрєново, що нічого не зміниш. Дуже хрєново… Блядь, повертай. Он уже Аляуди. Да, да, да… Потім вийдеш і запитаєш он там, біля мєлких, Спабу. Запам'ятав. Спаба. Спаба, Спаба… І говориш, вона тобі з-за цього дала?

— Нє, ви все рівно мене уб’єте, — несподівано каже Альберт. — Я все придумав. Це я з іншою робив.

— А на хрєна брешеш тоді?! На хрєна це гониво? А?

— А тому, що я вас, сук, ненавиджу. Ось чому. А я справді це робив. І ще більше робив. Так, так… І буду! Буду! — Альберт закусив кулака.

— Ну, дорогий, нам більше не потрібно, — сказав один і пошукав у кишені сигарети, але пальці зіжмакали порожню пачку. Водій відкрив віконечко: запах матіоли, чорнобривців, білої акації.

— А у нас другий врожай. — сказав водій, відкриваючи дверцята. — Так кажеш — Спаба?

Вони чекали довго. Перед ними лежали піски, канава, Аляуди відкинулися рваним краєм десь по ліву руку. Доки вони чекали, Альберт усцявся. Він навіть не почув, як це трапилося. Глянув під ноги, на килимок. І один із двох сказав:

— Чорт! Ти здаєш, сука!

Так вони сиділи — на п'ятачку, в нерухомому повітрі: Альберт вивчав калюжу, як рукотворне диво, а двоє сміялося. Доктор нарешті підвів голову і сам засміявся. Двоє його попутників заляскали в долоні. Потім зробилося тихо. Двоє свистіли до дівчат, що йшли неквапно попід стіною, огинаючи подалі Аляуди. Повернувся водій.