— Ти чо, шалава, слюною бризгаєш?
Вона чомусь спочатку подивилася у дзеркало, і те знову тріснуло. Велике дзеркало взяло і луснуло навпіл. Тріснуло гучно, так, наче в серці віддалося. А вже потім Олька підняла голову, і їі повалило набік, ударом зліва, ногою. Били не професійно, але зі злістю. Олька подивилася: ага, он та, з пап'є-машовими ляшками, ховалася за спиною у дебілки з лев’ячим підборіддям та сизими від наркоти очима. Нарешті вона її, сучку, розгледіла. Цього разу Олька отримала в носа. Вона поїхали спиною по кахлі й зупинилася головою об стіну Знову різкий, добре відчутний удар у бік. Вона хотіла викрутитися, але надто було багато, саме так, дуже багато непотрібних думок не давало рухатися, роблячи її тіло негнучким. І Олька заскиглила. Потім її вхопили за патли й почали товкти об підлогу, але тут вона викрутилася, лишила пучок у руках тієї, з лев'ячим підборіддям, і порачкувала до виходу Вона харкнула кров’ю з розбитого рота. Але болю не відчула. Впала, її більше нудило, ніж боліло. Олька звелася на чотири й блювонула коротко, різко, наче гавкнула собака, потягнувшись усим тілом, одним так-от ривком. Потім, непритомніючи, впала набік. І втратила свідомість. Ненадового. Десь на половині шляху, коли її тягли за ноги до кабінки, вона прийшла до тями й закричала. Але тут знову трапилося непередбачуване: офіціант, граючи широкими плечима, спиною — наче тобі балерун — пройшов швидко до них. Короткий удар. Бай! І та, з лев’ячим, стоїть на колінах, вихаркуючи згустки крові разом із зубами на білу кахлю. Другу — за патли, писком об коліно.
— Сучки. Це ж Володара дочка! Йобані харі! Ей, Молоток, забери цих у підсобку, да, разом з фраєрами… Вставай, дорога… Вставай… Блядь, — офіціант ще раз, різко й упевнено ударив ногою під диха рудоволосу, з лев’ячим підборіддям…
Чорне мистецтво може принести певну насолоду — не тільки тому, що в глибині душі ми самі схильні до насильства, жорстокості й сповнені хаосу тотального руйнування, і не тільки тому, що емоції, викликані таким мистецтвом, яскраво контрастують із нашим життям день при дні в безпечному суспільстві, а тому, що лякаюче сірістю життя набуває реальності, барв та смислу, яких йому бракує без такого контрасту, до того ж легкодоступного.
Ця насильницька смерть є моїм життям у безпеці; ця скривавлена фігура є моєю симетричністю; цей безглуздий вірш є моєю ясністю розуму.
Потім Фіма розповідав, що вона прийшла-таки з великою спортивною сумкою: одне коліно стесано, губи підпухлі. Фіма якраз нарізав тоненькими шматочками мерзле м'ясо. Цибуля усцикалася під оцтом. Він закурив косячок і сів, відходячи від гумового приходу морфіну. Північний вітер холодно гудів над металевим дахом його підсобки. Фіма — мовчки, завжди ось так — сидів, пишався своїм схроном, тлумлячи затравлений страх: або прийдуть і заберуть, або прикінчать. Навіть із роками це не миналося. Ще десять років тому він не був Фімою, а простим бакланом. Отримавши перший строк, на малолітку, він утік дорогою, чудом. Дістався Одеси, де кремп повипікав пучки на його пальцях, і відправив сюди, в південне місто, з найкращими рекомендаціями. Ніхто цього не знав, навіть Халява, а може, Халява і знав. Нікого це не обходило, окрім самого Фіми. Люди в цих краях зріли, трахалися, попадали за ґрати одним рипом — так рано, як тільки може бути. І, власне, хоча на отому столі, устеленому зеленою клейонкою, що більше нагадувала хірургічну, де Фіма полюбляв монтировкою ламати кістки своїм опонентам і конкурентам, доки хтось на щось не погоджувався, ніякого діла нікому до цього не було, а тому його всі тепло називали: наш дядя Фіма. І так він, під репаною акацією, з закасаними штаньми, клишоногий, голомозий, сидів у цьому солодкому скоротекучому, настояному спермою, потом, коханням світі, здавалося, вічність. Дивлячись на нього, мимоволі кожен розумів, що світ такий короткий, як і його підсліпуваті очі, вищирені в порожняк вулиць. А ще він мав таємницю, потаємне бажання, щоб його називали Бароном… Ото вона і прийшла до нього, з велетенською спортивною сумкою. Стала, розставила широко ноги й закурила. В очах сльози, губи тремтіли, стесане коліно, під майкою нічого. Фіма поманив її рукою. Вона підійшла й стала. Він жестом показав, щоб вона зняла штани. Олька зняла штани, акуратно склала. Не знайшовши місця, де їх покласти, вона продовжувала тримати джинси в руках. Олька схлипнула, протяжно, в себе якось. Фіма знову, мовчки, показав, щоб вона стала на коліна.
— Нещастя робить людей покладистішими, — сказав Фіма й нагнув її голову до матні.
Сосала Олька довго, аж щелепи позводило, так вона і сказала, з передихом, Фімі. А Фіма ніяк не міг кінчити. Нарешті він додумався пропустити їй пальці між ноги. Потім він її відштовхнув, без злості, але так, як роблять із тим, що йому зараз непотрібне, або з прихованою пересторогою, невідомо від чого і чому. Він закурив, примруживши вузькі очі під випуклими монголоїдними вилицями. Закинув голову, наче гріючись, і що там робилося в його котелку, то невідомо. Олька натягнула джинси, закурила, пошукала чогось випити. Знайшла пляшку пепсі-коли, глянула, де сісти.
— Я залишуся тут на ніч?
Фіма не відповів, лише закрив очі, відкрив.
— Ось ключі від веранди. Тільки тихіше, моя фарга погано спить, — він кинув ключі, не дивлячись. Олька взяла ключі й вийшла. Вона закрила двері. Фіма цього не любив, але нічого не сказав. Його хилить у сон. Він курить, не випускаючи сигарету з рота, куняє, але й на тому кінці Аляуд дев'ять Слобідок, разом із портами, чують, як скриплять його мізки, — перед Фімою маленька калюжка крові, в самому кутку, і в цьому ніяк не можна помилитися. Там, де стояла спортивна сумка. Він бере відро й ганчірку, ретельно витирає пляму, викручує ганчірку. Виходить на вулицю.
На вулиці холодно, мовчать цикади.
Вітер гуде у ворота будинку, що навпроти. Там металеві ворота. Новенькі металеві ворота.
— Ти можеш попасти, — каже він сам до себе, зачиняючи свою хибару на підвісний замок.
Обізвалася цикада, згубним ударом звуку розбила його барабанні перетинки. Фімі видалося, що саме небо впало на голову, сповзли береги лиману. Він замотав головою. Круглий місяць, холодний вітер, ниючий біль у колінах і вище — в шлунку і до грудної клітини. Цикада верещала якусь хвилину, але Фімі видавалося це довгим, наче продовженим його життям, застиглим у обличчях, очах людей, яких він убив чи ще колись уб'є. Саме цей страх погнав його вздовж гарної доріжки, всипаної рожевим гравієм, до куцих туй, стрижених рівно, але саме в кутку, он там, де якраз висить колобком місяць, він помітив незначний дефект. Фіма так і сказав:
— Дефект!
Зараз вона спокійна й тримає голубу чашку з паскудним білим общипаним лебедем на полі, але вона любить цю чашку, а лебедя називає куркою. Вона ще не відійшла від сну, але звично підставляє обличчя вітрові. Вона сиділа й не рухалася, але шамотіння води, приглушені голоси, виття буксирів нагадувало вікно лайнера, поїзда, і вітер, зараз вловимий, створювали ілюзію руху, а ще — що світ твій, братику, змінився, і ти шукав те, чого не існує, але воно прийшло, наче тихий протяг, тихий голос, тиха вода. Так, наче це було завжди й звично: знаходити і втрачати. Її хотілося покликати, але навіть і позови її по імені, чи просто аговкни — нічого б не змінилося, не зміниться: рана зарубцюється, а пам'ять лишиться лежати поза межами цього плаского жовтого простору піску, води й галасу. Так, це в молодості ти ще можеш грати печаллю… Нарешті вона повертає голову, і ти не бачиш її випнутих хребців на довгій тонкій шиї з синіми прожилками, і ти розумієш, що з кожним днем ті прожилки будуть виступати більше і більше, доки чорна сітка тріщин не покриє білу шкіру… Нарешті ми пішли.