— Ах ти підарюга гнилозубий!

Бац! Оце печіночка. А оце нирки. Опа-на. Получай фашист гранату. Дід повзе на чотирьох, повертає обличчя. Випльовує з кров'янкою два жовтих зуба.

— Він шам шхотів!

Носаком зліва. Бац, по щелепі. Вставна щелепа летить і дзвінко розбивається об надгробну плиту. Мазай скручується в позу зародка. — А, блядь, ти теж колись маленьким був і молочко пив!? — Мені його не шкода. Драп тягнеться від легень до мозку і стоїть там кілька годин. Цього вистачить, щоб із дєдушки нічого не лишилося. Бац. Яйця. Скуліж першокласний. Знову пара жовтих зубів і кров'янка.

— Я на пеншії!

— Хоч у морзі! — Пєца тягне за патли маленького уйобка. Стягує з нього широкі штани й намагається одгуляти в очко. Малий пручається. Пєца допомагає коліньми, як на мотоболі. Туди, сюди. Нарешті малий стає раком. Даром він, сучара, давати не хоче. Я кричу:

— В'яжи. Ми ж не підари.

— Він підар. Він по жизні підар. Нехай відповідає!

Мазай хлипає, малий верещить, а потім собі підмахує, як положено. Мене тягне на блювоту. Але Пєца скоро кидає цю вовтузню. Малий витягується на листі, дригає ногами й закочує очі.

— Сподобалося? — каже Пєца. — Тепер ти шо не є справжній підар.

Я тебе знаю. Ти з Другої Слободки. Поняв, сучий потрох?

— Ага…

Ми йдемо, підгрібаючи торішнє листя. Запах гнилі, пустоти й високого південного неба. І тоді я подумав про бутовий дім у винограднику й про те, що хтось зробив вибір, навіть того не підозрюючи. Так у моєму житті з'явився Пєца й Олька. Власне. Пєца до неї мене й привів. І там ще були: Маран, Дуб, Утюг і ще якась кодла. Їх ніхто не брав у розрахунок. А зараз ми перейшли колію, блискучу, як стріла, колію. Тут ще ходив тепловоз. Прямо через цвинтар. Я намагався щось думати, але спливало в голові одне: цей пацан ніколи не відступить. Ми пройшли повз купи сміття: вінки, биті плити, протези; кілька бомжів шаснули у свої нори і їхні очі світилися, наче у звірів. А ми йдемо, підгрібаючи ногами падалішнє листя, до пивної буди, руки в кишенях, зігнуті, проходняком, значить. І ти в такому віці все думаєш, думаєш, і гадаєш, ніби все, що прийшло тобі в голову, має вселенське значення. Зупинившись, ми беремо пиво «октябрського» розливу, густе, з відчутним суслом, і заповнюємо пустоту. Пєца взагалі відморожено поглядає на дівчат. Нарешті піднімає руку й каже:

— Он Олька Сухаренко. Зараз я її покличу. А тебе я знаю — ти Штурман. — І він протягує вузьку, жилаву руку. Стискає мої пальці, і вперше я бачу його посміх: усміх дитини, яка знайшла щось гарне для себе.

Просмикує, з двома вагонами, тепловоз. Нарешті дівчина в рожевій куртці порівнюється з нами. Вона йде так, що видається мені феєю, казковою істотою, з бажаним тваринячим тілом, налитим соком і сіменем. Ось так. Пєца кличе її. І вона підходить. Ми знайомимося. Олька бере собі пива й дивиться на мене з-під чорних брів на білому лиці.

І очі в неї як ніч, хоча світлі. У неї красива задниця, красиві груди. Вся вона красива. Як надута лялька. Чого ще треба? Я давно забув своє довгоноге чудо на Садовій. Я перейшов у інший світ. Ми прощаємося з Пєцою до завтра і йдемо до неї додому.

За півгодини я її вже ставив раком: це був звичний світ, як і звичайний жест. Як печія, біль у шлунку, пронос, трипер, вибитий зуб. Завжди чекаєш на щось інше. Ілюзія губить кохання, і не лише. Ілюзія гробить наше життя. Аби ми дивилися на нього так, як треба, можливо, вибирали, на який бік нам стати, ще з пелюшок. Чи навпаки: до якого зі світів належимо. Килими з банальними танцівницями, що чи то серуть, чи то танцюють, із лебедями, як общипані гуси, рожева тюль, солодкий запах «Білої акації». Вона працює на парфумерці «Алиє паруса» й ночами тусує з пацанвою й бєцалками. Хтось іноді трахає її, а так більше все на кодло. Так заведено в цьому місті. І ти нічого не вдієш. Через рік-два її будуть називати вже не Олькою, а дадуть поганяло: Кобра, Лоханка, Відро чи ще якось там. Тоді вона підкине комусь зачепленого у цигана чи грека, чи у якогось малолітнього збоченця, як отой на Аляудах, або зальотного гастролера герпесу чи триперу. І її знайдуть в одному зі склепів на тих самих Аляудах, із перерізаною горлянкою. Якщо взагалі удав Дніпро-Бузького лиману не проковтне її й не понесе у вічність по місячній доріжці. Ми лежали голі на ліжку й цмулили червоний дешевий шмурдяк — руб за літру. Вона пітна, як кобилиця, і все рвалася, щоб почати спочатку. Особливо вона обожнювала мінети. Так було легше. Я пив вино, а вона сосала. Досить вправно, мушу вам сказати. Але випитати у мене вона нічого не зуміла. Нещастя та дебілізм не завжди йдуть рука в руку. З вікна цієї дівахи видно, де починаються піски. Білі, сипучі, з чорними краплинами птахів, наче чиїсь очі слідкують невпинно за тобою й усим світом. І пахло тут приємно, не смерділо шкарпетками, блювотиною, випердками й кислою спермою від суходрочки. Тихий жіночий рай, викоханий із дитинства. Жінки вміють тягати свої мрії, як і свої лахи, з кімнати в кімнату, з поверху на поверх, із року в рік, і так намотують цілі тисячоліття. І в останні години до ранку я думав про Ірку, тільки про неї, і чомусь ці запахи, і ці піски пов'язувалися з тим бутовим домом, обвитим плющем, і з тією довгою широкою дорогою з рудою пилюкою наприкінці, все це виводило, і купідони, картаві й беззубі, з обскубаним, як у ворон, пір'ям, летіли й сцяли на мої мрії. У відчинені двері: сірий шматок Аляудів із вивернутими плитами, курява диму, що його пороздмухували бичі, й десь там лежить роздроблена штучна щелепа діда, шматки його вуха чи ще чогось. Десь він п'є корвалол і кефір і думає, чим цей цирк закінчиться. А нічим. Для нас він, і для тебе, рідний, тільки розпочався. Не треба сцяти проти вітру. Головне правило, котре ніхто не виконує, навіть тоді, коли життя вимагає пити лише кефір.

Зранку прийшов Пєца. Він стояв і хилитався в проході з одутлим обличчям, підпухлими очима, шнопатий і худий, із довгими руками, — повна протилежність мені: зі спортивною статурою, грецьким профілем і танцюристою боксерською ходою. Я знав, що подобаюся жінкам. Знав, що я — красунчик, але тягнуло мене казна в який бік. І коли Пєца сказав:

— Ну, ти щось надумав?

— Ага. Ходім на пиво. Там побакланимо.

Тоді ми бомбонули склад на Третій Слобідці, той, що в порту. У цьому місті кожна вулиця, кожна Слобідська, виходила на порт. Уздовж тяглися теплотраси. Важкі труби, обтягнуті скловатою й рубероїдом. Здебільша там нічого не було: ні труб для опалення, ні для каналізації. Порожняк, одним словом. Цим ми й скористалися. Здобич: чотири ящики індійських джинсів, три ящики англійського шоколаду, сонцезахисні окуляри, жуйка, ящик віскі й два ящики помаранчів. Оце й усе. На той час неабияка здобич. І тут ми подумали, що з цим робити? На допомогу прийшов Халява. Він дав нам третину грошей, решту переполовинив серед своєї братви. Ми були в накладі, але мовчали: наш час не настав. Молодняк по закону смоктав гівно крізь тряпочку. Лише Пєца кип'ятився й метався по прикарабку, що на мосту, забігав на стіни, буцався головою й кричав, що цього не попустить. Це нікому не сподобалося, але рахунок вівся не за ним. Не за ним, не за його понтами була підстава. Ось такі баклани. Я кожного разу повертався з Олькою — п'яний і щасливий, на таксі, одягнений як денді, з дорогими сигаретами в зубах, пляшкою віскі, — і з дешевою халявою, від котрої тхнуло трипером і смертю. В ті дні я познайомився з Олькою Коваль і Бібою. Ми стирчали в барі «Садко» з дебілкуватими вітражами, офіціантками, що підпрацьовували у дяді Фіми, й двома офіціантами, що тоді просто називалися підарасами, а нині транссесксуалами. Бар — як залупа, як Дід Мороз, стояв на Совєтській. Там змішували паскудне дороге пійло, що називалося коктейлем. І там зависали місцеві тузани й місцева босота. Субординовано вони сиділи в окремих залах і намагалися найменше доймати одне одного. Молоді тупали під столами ногами, скидали голови і поправляли різкими рухами зачіски. Старші чинно дивилися чи то на задрипані вітражі, чи то просто у прокурений простір, мацаючи під столами своїх хорьків. Пєці не йнялося того дня. Він прикнокав коротеньку, пухку, наче м’ячик, брюнетку, а вона його ігнорувала. Прихилившись до одвірка, чисто тобі з рекламного плакату сигарет ЛМ, вона курила, витріщаючи свої телячі очі хтозна-куди. Потім ми дізналися, куди зирили її баньки. Олька нахилилася й сказала, що це хуна Біби. Про Бібу я знав, і мені зовсім не кортіло закінчити теплий вечір мордобоєм, ножами й позорищем. Біба тримав марку, й тут ніхто не міг нічого пописати, бо закони тут не писані. І він мав повне право сидіти на тому боці, де старші, і йому приносили пійло першого гатунку. Це нікому не подобалося. Але закон, як зуби — його треба вирвати, або підкорятися. Ніхто з наших цього не хотів. Я ще раз глянув на Ольку Коваль. Шоколадка — поміш циганки з якимось урюком. Таких штампують на Ялті або в Октябрському. Чіпкі, наче бульдоги. Зубки маленькі, ротик бантиком, теплий маслянистий погляд. Блядь, одним словом, що завжди відчуває сильну руку й любить, щоб перед тим, як узяти, її добряче відшмагали. Циганська паскудна кров. Я сказав: