- Добре. Ви не хвилюйтесь, все наладиться. Я з Вадимом поговорю. Я розумію, що він ображений і на Луку і на невістку. Та спробуємо з цим щось зробити.
- У мене вже просто руки опускаються. Надто старий я вже став. - гірко сказав він.
- Все буде добре. Ми з усім розберемось.
- Дарино, я вже навіть не знаю, на що надіятися. Таке відчуття, що я попав в період холодної війни. Вибачте старого, що я жаліюсь. Але я стільки прожив і тепер не знаю, що мені робити далі.
- Григорій Петрович, ви не перейматися. Все владнається. Просто період зараз такий. Але то все мине.
- Як я хочу на те сподіватися.
- Все так і буде. Тримайтеся.
- Дякую вам. - і ми з ним попрощалися.
А я подумала і набрала номер Веталя і запропонувала поїхати в село і влаштувати пікнік. Ідеї він зрадів. При думці про пікнік набрала вічно голодного Міха. Ідея була прийнятою на ура. Оцінила кількість голодних ротів і зробила величезне замовлення з доставкою з супермаркету. Я ще мала шашлик замаринувати. І взагалі відразу виявилося якось багато справ, які потрібно було зробити. Вечір пройшов метушливо.
Ранок мене зустрів тихою лайкою. Потягнулася, дістала халат і вийшла на звуки життя. Вадим нервово натягував на себе одяг і видно до нього прийшло усвідомлення свого вчорашнього феєричного явлення в моїй квартирі.
- Не метушись. - покосилася я на нього. - Ти себе почуваєш, так же як і виглядаєш? - прискіпливо оглядаючи його пом’яту фізіономію запитала я
- Не знущайтесь…
- Ну, тоді гайда в душ. А я чекаю тебе зі сніданком на кухні. У нас сьогодні в плані поїздка з пікніком в село до Ігоря Івановича. Міх з Веталем теж виявили гостре бажання дармово поїсти. Тож на все про все у нас є дві години.
- Що? - нервово видихнув він.
- Втрачаємо час…- він безпомічно озирнувся. - Сіренький рушник то твій. - він поплутав у ванну, а я на кухню готувати сніданок, організму, що росте. Сніданок я приготувала споро, благо продуктів ще вчора докупила. Я навіть до виходу з ванни Вадима каву собі зварила і кефір йому поставила. Вадим з ванної не поспішав, видно перетравлює своє вчорашнє і наше сьогоднішнє. М-да, видно не тільки у мене однієї відчуття штилю, коли довкола вирує ураган. І як тільки я зроблю крок то буду у самому виру урагану, поглинута відчуттям болі, якоїсь дикої безнадії, і чорної, як ніч апатії. А в нічогеньку то тугу я поринула. І якщо я хочу працювати і надалі то добре було б себе з цього милого стану душі якось витягнути. А то якихось 5 днів без Лізи і в рідних пенатах і терапевтичних ефект з відпочинку зійшов нанівець, а життя я продовжую стійко не любити і воно мене радувати теж не спішить. Хоча чого це у мене виникла думка, що якщо я відсторонюсь, то все якось саме по собі вляжеться? Не вляжеться, щастя вимагає зусиль. Тільки прикладати зусиль то мені зовсім не хочеться, а хочеться засунути голову під ковдру і на світ вилізти, коли все стане райдужне і казкове, або принаймні мене від нього нудити не буде, як вчора он Вадима. До речі Вадим…
- Вадим, ти там що іхтіандром вирішив стати? - все ж вирішила його підігнути, а то він там здається вирішив до кінця днів своїх залишитися.
- Я зараз вийду. - тут же відповіді він і справді вийшов наче, тільки і чекав, поки я його покличу. Виглядав свіженьким і бадьореньким, тільки скільки ж пристрастей ховається за фасадом. Все. Не можна розкисати у мене дитина на руках. І йому щось теж нині не весело. Я справлюсь.
- Сідай снідати. З Григорієм Петровичем я вчора поговорила, про поїздку попередила.
- Дід скаржився на мене? - з під лоба дивлячись запитав він.
- Ні, він просто переживав. Ти з братом для нього найрідніші. Він вас дуже любить. Уяви себе на його місці. Він втратив єдину доньку, пішла з життя його улюблена дружина, вся його найрідніша сім’я це два внука, яких повір він однаково любить і хоче, щоб вони були щасливі.
- Я знаю…я вчора багато чого наговорив…- вкрай мило почервонів він.
- Ти все правильно зробив. І ми про це ще поговоримо. Поки я хочу, щоб ти знав, я на твоїй стороні. Ти не один. І ми все вирішимо. Все буде гаразд. Але зараз у нас трішки обмаль часу. Тому, снідаємо, пакуємо шашлики і по коням, бо зараз підвалять наші любі друзі. Уяви хороша компанія, Веталь, який шашлики просто божественно робить, вкрай позитивний Ігор Іванович, свіже повітря, спів пташечок, якась душевна домашня живність. А? Як тобі?
- Звучить краще ніж буде. Довга дорога, комарі, лайно від живності…
- Да, мій хороший, а бурчиш то ти як стара бабка. Що за молодь пішла? Я їм пригоди, а вони мені, та там колеться, незручності на дворі, інтернету не має.
- А що ще й інтернету немає?! - виразно зобразив він здивування.
- Не буди в мені звіра, проснеться кролик…ну ти там далі знаєш, який він активний…Я ж жінка….мені головне психанути.
- Дарина Олександрівна, а ви в курсі, що в людей довкола вас починає повністю барахлити нервова система?
- До болю вражена!!! Я то думала, що прикрашаю собою злиденні будні. І всі мої затії інспіровані десь там на небесній грядці.
- Бля…- запнувся він і замінив дане слово на, - блиск. Біля вас можна іноді здається з розуму зіскочити, від вашого завзяття.
- Що тобі не так? - виразила я здивування.
- Гаплик просто. - красномовно розвів він руками, я так розумію в значенні просто немає слів.
- Я в душ. А ти збери оцю сумку, - потрусила я торбою, - їжу вигрібаєш усю з холодильника.
- Добре.
- А я тебе за це можливо навіть твоїм улюбленим морозивом пригощу.
- Я до речі сам заробляю гроші. - як відрубав він.
- Пишаюсь тобою.
- Може вже перестанете стібатися? Моя психіка ще не готова до вашого гумору.
- Ти ще мені про депресію розкажи…І по ходу камінг-аут мені буде забезпечений.
- Дарино Олександрівна йдіть в душ. - суворо так сказав він, закотивши очі. Хмикнула, принаймні настрій йому я підняла.
Далі був круговерть, хлопці прийшли вчасно і навіть з торбами, покосилася та навіть нічого не сказала, з трудом все це впхали в багажник. Задумалася про заміну на більш просторішу машину. Далі було весело, усі балагурили водночас, все таки скучили. І я скучила за ними. Тому, мій настрій підскочив просто до найвищого щабля. Міх був в ударі і від сміху в мене вже ребра боліли. Ігор Іванович нам зрадів, отак просто щиро до сліз і це навіть хлопців розчулило. Від прояву почуттів вони розгубилися і виглядали такими милими, що в якусь мить прийшло навіть таке чітке розуміння, чого це я недотепа так поринула в свою печальку, адже поряд мене дуже хороші люди і мене попустило. Отак, просто враз стало дуже легко на душі, немовби, як то й не моя душа рвалася на шмаття, як то й не для мене час перетворився в тягучий медовий бурштин, як то й не на мої почуття хтось дмухнув морозним диханням, а потім вщент їх розбив. Тим днем я грілася, тим днем я почала зміну свого життя. Більше не хотілося закриватися від людей, не хотілося поринати в темні закутки мого єства, не хотілося пестити відчуття болі. Всьому є межа. І іноді потрібно опуститися на саме дно, щоб потім відштовхнутися від нього. Відпустити собі всі гріхи, простити всю свою вину, пережити розуміння, що не ідеальна , тяжко, але від цього Земля не перестає обертатися навколо Сонця, визнати, що і я лажаю, неприємно і дуже боляче его то сприймає, але визнати то треба, не буду ж я все життя приходити у глибокий відчай від того, яка я така недосконала для цього світу. Прийняти себе такою, якою я є з усіма своїми недоліками, страхами, невпевненістю. Нагадати собі що це моє життя і що саме від мене буде залежати, яким воно буде. І виявляється я хочу його щасливим бачити і хочу отак сидіти в компанії теплих людей відчуваючи на душі задоволення і спокій. І така тихе розуміння, що все буде добре. Що я з усім своїм внутрішнім світом справлюсь. Що життя чудова річ. Я посміхнулася такому відкриттю…На мене тут же всі покосилися. Замахала руками, що в розумінні все добре. І непомітно для хлопців почала за ними спостерігати. Міх виглядав розслабленим, зазвичай в його голові купа думок і ідей, які час від часу його підривали і несуть на зустріч пригод для п’ятої точки. Веталь з задоволенням хрустів огірками, але навіть при цьому він був надійний, як маяк в буремному морі. З лиця Ігоря Івановича зник той приречений вираз обличчя, який ножем пройшовся по моєму серцю при нашому знайомству, в його очах з’явився запальний блиск, а його посмішка була світла, чиста та невинна. Вадим захоплено грався з кошеням, воно було мале, пузатеньке, смішно тюпало своїми кривенькими ніжками. А Вадим сміявся, час від часу ляскаючи себе по стегнам. І це чуже щастя, щирим задоволенням розбігалося по моїх жилах. Видно такий спонтанний пікнік був потрібен усім, аби трішки перепочити від міської метушні і набратися наснаги аби знову бути самими сильними, самими мотивованими, аби рухатися далі, творити геніальні програмки, досягати кар’єрного зростання, займатися улюбленою справою в новому оточенні, переживши лихі часи, як губка вбирати знання і невпинно дорослішати, приймати все складніші рішення, розібратися з сімейними негараздами. Ми не зможемо залишатися незмінними, життя приносить нові виклики, ми впливаємо на чиєсь життя, хтось впливає на наше життя. Ми ростемо над собою, розвиваємося, знаходимо рівновагу та гармонію.