Рита з Лі були вхожими у світські салони, і її часто приймали за його дружину або наречену. Екзальтовану, блискучу. Вхід нам туди був заказаний. Хіба що підносити кельнерам таці. Але Мусій, в’юнкий єврей, затягнув шефа до вбиральні в якихось термінових справах і прокрутив ролика від початку до кінця. Похитуючись на носаках, з руками у брюках, Абрахам Лі мовчки дивився. Він усміхнувся, а потім витягнув револьвер двадцять п’ятого калібру. Але смерть минула Мусія. Гадюка не може убити панцерника. Куля розірвала тканину на піджаку і пройшла під шкірою.

– Ось і все, – почулося позаду. Абрахам Лі обернувся і побачив Риту, що все знімала на кінокамеру. – Ось і все, – повторила вона.

Так ми заснували могутню мультимедійну компанію. Абрахам Лі щез, гадаю, ненадовго, але всі бажали, щоб його зжер бродячий пес живцем і з теплими кишками.

Кохання – це кохання. Жінку кохають, а люблять смажену свинину, – так заявив Ізраїль Бек, добре хильнувши з горла віскі. А потім вийшов на двір – швидше, відлити і заночувати під теплим вересневим сонечком у купі з гнилим листям, а прокинутися з відмороженими вухами. Ми лишилися удвох. Рита стягнула светр через голову. Її трохи обвислі груди вистрибнули нагору. Соски стриміли і взялися прищиками. Ми лягли, тримаючись за руки, на ліжко, не відриваючи очей. Ми цілували одне одного з ніжністю, без дикої тваринячої похоті. І лише тоді, коли я увійшов у неї, вона застогнала, як квилять всі самки при зачатті. Потім ми вийшли на терасу; вона підняла голову і сказала:

– Яка біла, яскрава зірка…

– Холера, це ж ракета.

Коли Ді1 сказали, що це буває, то він, безперечно, заявив у раду старшин. А так у свідомості Ді1 такого не існувало. Він усе прийняв за галюцинацію, бо вчора добре-таки перебрав обліпихової настоянки з Ді4. Вони сусідили… Дружини їхні, розплилі ропухи, що вже не могли навіть піднятися у повітря, вічно сварилися і називали одна одну клятими іддами.

Ізраїль Бек вийшов відлити. Під ногами він побачив фіолетову смугу, що перетинала навпіл ділянку Лісовські, тобто мою ділянку. Він дістав свого обрізаного пісюна і помочився за лінію. І тут його шарахнуло током, та так, що стримів догори майже три дні. Він зайшов до хати, щоб сказати мені:

– Блядь, що у тебе твориться у дворі?

І тут шарахнула ракета. Білим, а потім червоним лезом завалила відразу чотири квартали, що падали, як доміно або кремовий торт чи тістечка бізе.

– Почалося, – спокійно сказала Рита. – Тільки на що ми їм здалися?

– Для проформи, – мудро зауважив Ізраїль. – Ходімо щось покажу.

– Що у тебе з чуприною? – мимохіть поцікавився я.

– Зараз ми і дізнаємося, – мурчав він.

– Це у тебе алкогольний перемик, – відповідаю я. – Піди проспися.

Але він з упертістю єврейського віслюка тягнув мене на галявину. Рита стояла і дивилася, як рожевим займається третина міста, і ніжні печальні тіні смерті бігали її обличчям маленькими саламандрами. І ми зовсім нічого не побачили. Рита, мило, пальчиками ноги, торкнулася чогось на землі і зникла. Я упав на сраку. Ізраїль захихикав і зробив добрячий ковток віскі. Наразі Рита повернулася.

– Там чудово! Там чудово! Там чудово! – все повторювала вона.

– Де там? – запитав я, піднімаючи своє гузно з землі.

– Піди подивися.

– Якого хера, один біс, почався Армагеддон, – сказав я.

Нарешті Ізраїль Бек звернув стривожений погляд на палаюче місто.

– Ага, – тільки і сказав. І ми всі троє переступили фіолетову стрічку…

Ді1 займався розробкою імунодефіцитної бактерії. Справа полягала в тому, що динозаври були зовсім позбавлені імунітету. Вакцини, що її розробили кілька тисяч років тому, вистачало на п’ять уколів, значить, на п’ять життів. Це був ліміт, і на блошиних ринках ці капсули, які вони носили в нагрудних кишенях зліва, показували, скільки хто протягне на цьому світі. З ранку Ді1 прокидався з думкою, що останнім часом його дружина видалася йому трохи нав’язливою: «Тільки усе рявкала, хоч би шкарпетки заштопала. Я – поважна особа, і вона зобов’язана піклуватися про мене. Яка ницість! А за неохайність, бридкий запах члени комітету «йдуть з ложі», тобто їх ґречно випихають в зад ногою». Він вийшов під чисті небеса, замовив авто і рушив далі, не дочекавшись, обтяжений державними ділами. Він проминув хатку Ді2, Ді4… Ді15. «Ого, – сказав він собі, – вони не мруть, а розростаються!» І так він собі йшов, підгрібаючи золоте листя шикарними черевиками.

Загалом пан динозавр Ді1, з елегантним синюватим відтінком шкіри, з рожевим гребінцем на тім’ячку, мав досить хвацький вигляд. Пан Ді1 був шляхтичем не одного і не другого покоління. Пан Ді1 мав від уряду упорядковувати закони, та й так він мав в ієрархічній драбині статус – неабияке цабе. Головне завдання полягало у дурній рибі, котрій набридло плавати за головним озером, віддаватися у сітку третьорозрядним динозаврам; але ця дурнувата риба пливла за тим островом, де її найменше споживали. А серед науковців головного озера почала визрівати думка, що й у риби теж є інтелект. Над країною висіла чорна тінь інфляції. Тому два острови знаходилися у бойовій готовності… А Ді1 попутно займався розробкою славетної вакцини.

У той час, закутана у теплий плед через нежить, дружина Ді1 начитувала молюску листа, а вірніше, писала анонімку на свого чоловіка. Точніше, це була не анонімка, а філософський трактат, приторочений до буденного штопання шкарпеток. Так-от: час – ефірна річка, в яку вступаєш беззастережно, але потім, оговтавшись, ми доходимо висновку, що ми – на кінці ріки, там, де вона починалася. Коло Творця, що ніколи не розімкнеться. Ну, а наші видумки, як там гадають наверху – хто його знає…

До неї делікатно постукали. Гостем виявився великий, з різноколірними щупальцями глист, що мешкав у нутрощах тиранозаврів, а тому знав усі плітки. Пані Ді1 приємно заскочена. Цей глистюк, що ніяк не належав до типу динозаврів, навіть багатоногих, мав свій не хибний, проте трохи сумнівний погляд на життя країни. Колись це була одна-єдина держава, але потім з невідомих причин поділилася на два континенти. Всі другорядні особи, на кшталт різноколірного глиста, мешкали на плавучому острові. Все вказувало на те, що цей острів має штучне походження…

Перше, що потрапило в око нашим подорожнім, – це невимовна, у стократ розквітчана фарбами природи стихія. Велетенська, широка смуга автобану, що вела до океану. І безліч молоді, літніх людей і дідів та бабів узагалі. Вони нічим не різнилися від людей, а навпаки, були дуже гарними з лиця, чорнобровими і синьоокими.

У першого покоління ящурів росли хвости. І дозрівши до повноліття, вони прибирали їх у косметичному салоні. Але більшість – це були високі красені і красуні. До самого океану тягнулися довгі, велетенські акваріуми, де можна було перекусити і добряче провести вечір. Столи, розквітчані десятками фарб усіляких наїдків. Молоді та старі просто руками запихали їх собі до рота, повторюючи: «Може, вже завтра не вдасться». У велетенському «Макдоналдсі» люди справді запихали велетенські кавалки за щоки, потім билися писком об стіл і помирали. Це були ті, в кого закінчилися патрончики. Коли душі їхні відлітали, спеціальні рахівники заносили числа за списками. За хвилину-другу приїздив чорний катафалк, який на вигляд був подібний до велетенського равлика. Їх вантажили сотнями і вивозили до океану. У повітрі тріщали металевими дзьобами і крилами комахоподібні істоти; але то були не істоти, а синки мажорних батьків, що на своїх мініатюрних гвинтокрилах зліталися на свіжину.

Скажімо так: війна б не розпочалася, аби не велетенський Омар, що розлігся серед океану і тупою незграбністю загрожував гибеллю двох плавучих держав. А полюбляв він відпочивати на лівому березі порожнього континенту, жерти молюсків і всіляку там динозаврячу мілкоту. Ось туди і підгріб Абрахам Лі, найстаріший наш приятель. Всіляка там дрібнота оточила його кільцем і тикала пальцями. Показувала роздвоєні язики, зелені дупи, доки не рявкнув сам Омар. І на тисячі кілометрів зробилося тихо, принаймні годину над океаном лежав вологий спокій, було чутно лише нерозбірливе бубоніння Абрахама Лі, яке не заслуговувало, щоб брати його до уваги.