Улюблена чашечка-черепашка. Білий пух пари над рожевою карафою. Так вона зустрічала день, зашторений чорним бархатом на всі чотири вікна. Жалюзі підіймалися, і рожеве світло світанку лилося на предмети, розкидані, словом, там, де їм бути. Потім королеву оточували чорношкірі динозаврики півметра зросту, з теплою кров’ю у жилах, пестили і лизали її тілеса шерехатими язичками. Головне – білий пух над рожевою карафочкою. Починалося одягання. Одягання було повільним, як сон чи як кіноплівка в рапіді. Королеві підносили річ, і вона говорила «фі!», а коли подобалася, то говорила «фа». І так із самого початку і до самого кінця. Далі викликалися Ді1, Ді2, Ді3. Вони йшли, тягнучи пуза підлогою, важко дихали і мислено кляли один одного. По черзі вони звітували про події на острові. Королева власноручно била палкою по горбах Ді1, Ді2, Ді3. Вони поверталися, і кожен думав про одне – у кого більші яйця і стручок.

Взагалі ми помиляємося, чи помиляюся я, що життя зосередилося лише на двох великих островах. Більшість земної кулі займав велетенський материк Панагія, про який чи то по тупості, чи то по ліності динозаври острова 1 й острова 2 нічого не знали. Світ на їхніх островах зійшовся пупом.

Тож повернемося до королеви. Вона якраз роздмухувала чай над рожевою карафочкою, як заявився Ізраїль і заявив, що готовий вигнати запроданців з острова і скинути в пучину дикого океану. Королева секунду-дві подумала, на знак згоди хитнула головою (вона взагалі з усім погоджувалася) і пішла читати свій улюблений роман, як зароджувався на островах хрум-хрум. Але одна з фрейлін нагадала, що у неї сьогодні аудієнція з прибульцями, вірніше, зі мною, бо до цього ми якось розминулися. Цього разу вона подумала дві-три секунди і ствердно кивнула головою. На той час з туалетом її було покінчено. Їй закрутили гуглика на голові (щоб туди не пролазили воші) і додали макіяжу – суміш м’якої гламурності і різких рис правительниці. Коли я заходив в апартаменти, Ізраїль Бек уже клепав морську висадку на острів Абрахама Лі.

– О, шановна, – запищав я. Насправді я говорив людською мовою, але королева сприймала її як писк. – Дозвольте відрекомендуватися. Я син потомствених дворян Лісовські, що колись… – Тут я затнувся, бо не знав, коли це було «колись» і чи є ще зараз це «колись». -…які мешкають на великому континенті Панагія.

Королева зробила зелені губки буквочкою «о», що означало: ви або пройдисвіт, або геній, бо про таке ми вперше чуємо. Легким жестом вона відправила фрейлін з апартаментів і прямо сказала:

– Ви мені подобаєтеся як самець, а тому я вам вірю. Ми обговоримо деякі деталі. Трохи згодом.

Одна думка, що мені прийдеться залазити на цю холоднокровну чуму, викликала у моєму шлунку справжній блювотний везувій. І ми усамітнилися в її покоях.

Ізраїль Бек на плотах підплив до острова 2. До цього там усе перемішалося, як на кіноплівці допотопного проектора. А зараз… зараз острів 2 більше нагадував місто Донецьк, куди влучила термоядерна ракета; а все, що від того лишилося, дотлівало героїчними зусиллями непоправного хімічного процесу. У Ізраїля була справжнісінька підзорна труба, корковий шолом з тих часів, коли англійці ганяли по джунглях зулусів чи ще когось там, справжня шабля і револьвер. Решта його блохастої братії була озброєна кийками, обсидіановими сокирами, мідними трубами, сковорідками та горшками. Кільцем вони оточили острів, а Ізраїль з двома відданими помічниками зійшов на берег. Він зібрав бригаду і вимовив досить дурну, але вельми вражаючу промову. Всі стояли повідкривавши пащеки, а потім закричали «У-а-а-а-а». І підпалили нафтові озера. Абрахам Лі вишкірив зуби на другому березі і сказав: «Я вам покажу, як раків трахають!»

Те, що Ізраїль Бек утворив велику херню, зрозуміли не відразу, а коли мегаполіси почали вкриватися трупами і смердіти гірше, ніж у пеклі. Позбавлені хрум-хруму динозаври почали вимирати сотнями, тисячами, а то і більше, завалюючи трупами вулиці сяючих мегаполісів. Ізраїль Бек тішився, що так боляче ударив по яйцях Абрахама Лі. Але скоро хрум-хрум виріс у ціні. Інфляція хрум-хруму душила динозаврів як у переносному, так і в прямому розумінні цього слова. Абрахам Лі потроїв ставки і почав торгувати динозаврихами за хрум-хрум, як колись білі колонізатори торгували його народом. Кожна нація – расист у своєму нутрі.

Відхекуючись на ложі королеви, я оповів їй казку (для неї це була казка) про суперконтинент Панагію, де дуже багато хрум-хруму і добродушних динозаврів, а не ікластих тринозаврів – мажорних діточок, що люблять поласувати свіжим м’ясцем своїх братів, так сказати. Королева знову задумалася. На цей раз на цілих п’ять хвилин. Довго ремиґала ротом і сказала на чистій людській мові: «Треба подумати».

А думати не було чого. Як людина авантюрна, Абрахам Лі давно провідав про той континент. Він-то і будував туди пароплава в надії перебратися і стати великим і могутнім, як він колись у Південній Африці був пресвітером. Я лежав і думав про Риту, про Панагію, про те, як виплутатися з цієї халепи, бо тимчасове завжди робиться вічним. Скажемо ще так: думав я і про таке, що велич і могутність, велика історія, видатні винаходи існували лише в уяві мешканців острова 1 і острова 2. Яку користь із цього буду мати, я ще не допетрав, а все думав про Риту, про плавний вигин її спини, розкосі очі, грушеподібні груди з ліловими сосками, тонку талію і повні точені ноги.

Рита на той час діяла, а не копирсалася в мізках. Був у почті королеви динозавр Буль. Круглий, з видряним обличчям, окулярами в масивній обсидіановій оправі. В палаці він займався тим, що перекочувався з одного кінця у другий – від королеви до короля – і шепотів їм щось на вухо. А оскільки він більш-менш був схожим на людську істоту, то Риту він приваблював. Знаючи про Панагію, вона намагалася намовити цього бевзя переконати короля чи королеву перебратися туди чи попередити принаймні їхніх мешканців. Але переконати ідіота – це все одно, що змусити віслюка співати арію з опери Верді.

Окрім себе, панагійці теж нічого не знали. Вірніше, вони навіть не здогадувалися про велетенський океан, трохи більший від їхнього континенту. Спека там стояла неймовірна, але не досить для того, щоб підсмажитися. Першим туди прибув всюдисущий Мусій, що ми його якось ненароком викинули з оповідки. Спека його не вразила, а вразили неймовірна краса і велич континенту, великого зеленого клина джунглів, що закривав горизонт океану. Коли він розповів про цей факт панагійцям, вони досить здивувалися, а ще більше, коли Мусій розповів їм, що вони, люди, розмножаються попарно. Панагійці були гермафродитами, а коли ще й соромилися, то ховали у живіт, як страуси у пісок, голову. У них був президент і парламент, і коли наставав час для політичних баталій, то вони, замість того щоб бутусити одне одного, ховали голови в живіт. Тож, вислухавши Мусія, вони спочатку піддали його санобробці, а потім запроторили до тихопомішаних божевільних – бахо. Їх там перебувало в неміряній кількості. З точністю можна сказати, що президент був карликовим диктатором, котрий диктував закони й угоди у себе перед люстром і в душі теж переживав, що він бахо. Рита прибула другою, на есмінці.

Як естет і, як кожен гомосексуаліст, у душі гомофоб, Абрахам Лі не міг пропустити свою вихованку й улюбленицю Риту. Те, що клепалося, пускало дим, іскрило і бзділо, було не що інше, як будівництво військового крейсера, що, сказати по правді, видавалося доволі вдалим у таких умовах. Риту ж потягнуло на Панагію лише з однією метою – метою слов’янського месіанства врятувати людство. А може, й американського, хто його знає, пройшло відтоді досить багато часу. Так вони сиділи, махали ногами у теплій океанській воді з цікавими пиками рептилій, що виринали, щоб поглипати баньками на двох чудовиськ. Вони говорили про те про се, згадували Африку, згадували пригоди і тужили за рідною землею, принаймні Рита. І вони погодилися з’їздити на Панагію. Забрехавшись з усіх сторін, з ними покотився і динозавр Буль. На даний момент в опалі і нікому непотрібний. Так, потім уже втрьох, вони розмишляли про квантову механіку, про фізику, містику, метафізику і про Господа Бога. Буль про Господа Бога нічого не знав. Вершиною його містичного апогея був король, королева або навіть він сам. Зате він знав слово «Росія». І це Абрахама Лі, який провів досить багато часу в цій країні, зацікавило, і він подумав, що пан Буль може згодитися у цьому розвідувальному круїзі.