Знання не мають ніякої цінності, коли за твоєю спиною стоїть могутня цивілізація. Королева з почтом, попід руку з шепелявим королем, спустилася згори по ще теплих трупах ворогів. Скрізь лежали загиблі, покалічені і поранені. Королева зробила губи дудочкою, і всі живі, навіть покалічені бійці, незалежно від того, хто до якого табору належав, зааплодували. Першою під її ясні очі постала пані Зіль Жіль, тримаючи міцно в одній руці пляшечку з отрутою, а другою благословляючи королеву. На страусових ногах придибав покірний, з усмішкою по самі вуха, пан Біг Кок. Ізраїль Бек наказав обох арештувати. Королева якісь півхвилини думала, а потім погодилася. Усіх полонених, убитих і покалічених потягли на фаршзавод, де вже упорядковували верстати для консервації люди пана Амуля. Зараз за нами все ж таки стояла хоч і зачухана, але цивілізаційна машина. Невгамовний Ізраїль Бек влаштував справжню катівню: з дибами, лещатами, іспанськими чобітьми і хто його знає ще з чим. Намагання мої і Мусія аж ніяк не торкалися його. За одну ніч він, Ізраїль Бек, винищив половину запроданців. Люди пана Амуля закручували їх у скляні банки, як консерви, майже півмісяця. Але живими, як завше водиться, лишилися пані Зіль Жіль і пан Біг Кок. Вони щиро підтримували закон, виданий королевою під тиском Ізраїля Бека, що походжав серед нещасних полонених і відзначав тих, кого треба пускати на фарш. Так помалу на обох островах запанував новий диктатор, аж нічим не кращий він Абрахама Лі. Перед нами лежав вибір втечі в нікуди, у якусь казкову Панагію, або лишитися на острові і пасивно дивитися, як розходився цей темношкірий метис з дивним прізвищем. Так ми опинилися обличчям до власної цивілізації.

Я страждав, як і кожен юнак, хоча думки у мене крутилися навколо Рити. Прокинувшись серед ночі, я дивився, як місяць пливе вигнутою спиною до її сідниць, проте фобія на рахунок «людини тіні» та зеленої квітки не давала мені спокою, і виходило так, що нас, мене і Риту, наче загнано, затягнуто і неміцно закрито в один будиночок, де немає вікон і не видно ворогів та друзів; мов хтось на шию накинув мідні обручі. Біда легенько стиснула нас, і було питання, чим це закінчиться, коли все повернеться на круги свої і що збреде в голову Ізраїлю Беку. Але за півмісяця він угомонився і примушував випукувати колобків-парламентарів демократичні гасла, дуже подібні до тих, з підручника по історії СРСР. Королеву він тримав заради свого блага: в міру зростання його популярності він стане єдинокровним правителем. І ми все частіше, взявшись за руки, дивилися на безкінечне море Панагії, наче на нас там очікував порятунок.

А Ізраїль Бек видав указ про смертну кару, який дуже розвеселив динозаврів (усе, що відбувалося, вони приймали за гру). Тож Бек видав указ: шпигуни, донощики і зрадники будуть скарані на горло, проте хто донесе про злий шпигунський намір, тому видається піврічна доза хрум-хруму. Видав і став чекати. Першими проскрипіли на своїх металевих крилах мажори і стали клепати один на одного. Ізраїль Бек задумався і чверть відправив на фаршзавод, решту нагородив хрум-хрумом. З цього і почалося. Навіть маленькі діти писали доноси. Фаршзавод удосконалили. На кожному слоїку, на етикетці стояла кількість (у відсотках) хрум-хруму у м’ясі. Воно й справді, чи не кожен перший пропонував заїжджим та селянам, або якимось гостям, або навіть своїм сусідам продати державну таємницю. Так вони бавилися і гралися, і гуляли водночас. Тільки Ізраїль Бек і ми – Мусій, Рита, я – сприймали це як загрозу нової війни. Половину населення двох островів було закатано в скляні слоїки, які стояли рівними рядами, мов довжелезні поїзні состави, у супермаркетах та фаст-фудах. Коли діло дійшло до армії, Ізраїль Бек задумався і став сам засилати шпигунів на Панагію, але за півроку з них не повернувся жоден. Тоді він відкрито запросив перемовин у надії на союз.

Я – не практична людина, вірніше, я – людина дії, коли це торкається моїх інтересів, а в усьому я – егоїст. Ось я дивився на Риту і хотів бачити її біля великого широкого вікна з видом на чорнильні хвилі океану, зі стаканом червоного вишневого соку, з краплями на губах; бачити у сонячному промінні золото її ніг, що просвічуються крізь сорочку, і як вона ставить стакан, але той не втримується і розбивається, перед тим перевернувшись декілька разів, і вона, разом зі стуком скла, весело сміється. І ще багато чого іншого. Але я не бачив її такою. Тож я не практична людина, але придумував, як згаяти час з нею чи без неї (тут у мене у нутрощах холонуло), і уявляв, як ми удвох будемо пробиратися до Панагії і шукати зелену квітку – вона в’їлася мені в голову. Але ще більше вона в’їлася в голову Ізраїлю Беку, який десь сьомим відчуттям зрозумів, що все зациклене на Риті. Тому шпиги нахабно переслідували нас. Тільки одна ніч видалася чарівною. На плато, що блищало і відбивало небо, хмари, сонце, що котилося по наших тілах, під нами, коли я ловив більше подих Рити, ніж її губи, її язик у моєму горлі, розкинуті ноги з широкими стегнами і тонкою талією, щось віддавало від цього звіриним, якимось солодко-кислим запахом давно забутих, а то і незнаних відчуттів, що передалися через когось чи кимось. Ну і, звісно, по усіх кутках сопіли носами шпиги, яким було заборонено підходити щонайменше як на сто метрів. А ми пливли своїм обсидіановим морем любові разом з хмарами, небом, сонцем.

Нарешті прибула делегація з Панагії. Вони представляли собою щось подібне до поголених мавп з крокодилячим хвостом. Голомозі голови на тонких шиях, таких довгих, що служки по двоє підтримували спеціальними затискачами, щоб, чого доброго, голова не зламалася у шиї. Слуги нагадували велетенських саламандр з яскравими рубіновими очима. Кожен тримав у руках по металевій палиці з наконечником, що нагадував віддалено кулю. Коли щось було не так, наконечник виповзав звідти, як черв’як, а потім ховався. Я на власні очі вперше побачив такий різновид біологічної зброї. Але найбільше з усього потрясла присутність там Боба Аскарида, який, побачивши нас, уперше шкірив зуби. Він, заклавши руки за спину, діловито оглянув плакат, який зображав Ізраїля Бека з розпростертими обіймами і сонцем у голові. Закопиливши губу, він сказав:

– Це слушна думка. Ми до цього ще не дійшли.

– Ха. Чи я не знаю, чим займається Абрахам Лі у Панагії – чистить черевики принцу.

І це була правда. Шпигун, чи не єдиний уцілілий, приніс цю новину. Тому Боб промовчав і здався:

– Нічого. Якось дійдемо згоди. Треба перебалакати. Віч-на-віч. – Він обернувся до нас: – Вас це теж стосується.

Це була сановита, бризки аристократичної сперми, знать Панагії. Серед неї виділявся пан Бут Біль. Він мав надто велике черево і довгий червоний ніс, які обслуговувало майже півдесятка саламандр, що підтримували пузо відразу п’ятьма дрючками. А ще він недочував на ліве вухо, блискуче, мов порцелянове. Усіх прибулих відразу запросили на бал на честь заручин Ізраїля Бека і принцеси Хо. До цього Ізраїль виявляв великий інтерес: за Хо стояли гектари і гектари хрум-хруму, якого в столиці Панагії теж не вистачало, тож користувалися замінниками. Отже, вирішили ми, Ізраїль Бек, кишеньковий злодюжка, аферист і бабій, стане володарем найціннішої частини Панагії, якщо й там мешкають такі ж придурки, як і на острові 1 і острові 2. Нам треба було думати про власні долі. Робити ми нічого не уміли в цьому світі, але я повинен був спробувати знайти вихід. Я прямо сказав, що зелена квітка – це і є вихід у наш світ. Код чи назва якогось предмета, чи сама зелена велика квітка. Мусій тер лоба, але нічого доброго не випадало. Так ми підійшли до семиярусної скляної будівлі. З того, що на бал не прибув Кау-Кау, я зробив висновок: світом панагійців управляють жерці. І цікаво, яку віру тепер обере для себе Абрахам Лі.

До будівлі динозаври заходили і заповзали чинно і парами. Всі були такими різними і водночас одним цілим, як табун. Я проходжувався, вітався зі знайомими. Один тип, дуже подібний до верблюда, динозавр на прізвисько Міль, стояв і, втупивши свої голубі, майже небесного кольору, очі в скляну стелю, де шаркалося ще не менше динозаврячої живності, читав уголос Мільтона. Я напрямки поцікавився ерудованістю цієї розмовляючої рептилії, і вона мені видала сонет Шекспіра в чистому варіанті. Я дав йому копняка під гузно, на що пан Міль заіржав і сказав, що не пам’ятає, хто його в дитинстві навчив цих прекрасних і незрозумілих звуків. До мене підкотився колобок з іншої сторони парламентарів і пропукав фіалковим запахом і фіолетовим світлом частину з опери Верді. Окрім того, що зала була скляною, її ще пообшивали дзеркалами. І до якого б я гурту не підходив, то чув Шевченка, Франка або навіть уривки записів Троцького. Це у них були правила світського тону, заведені ще тією королевою. Нововведення типу «Марсельєзи» вони, на думку Бека, не сприйняли. І ось усі вони вишикувалися за двома рядами колобків з парламенту; одні – по один бік, інші – по другий. Колобки, як по команді, підняли свої дупи і випустили звуки військового маршу остров’ян. Але, як ви всі здогадалися, прийшов, граючи міддю м’язів, у золотій портупеї Ізраїль Бек, а вже потім потягнулася безкінечна делегація панагійців, котру замикав Боб Аскарид зі справжнім кулеметом Шоша в руках. Із чого я зробив висновок, що тут побувало багато розумників з усіх століть потроху, а от чи повернувся хоч один? Мене кинуло в холодний піт; аби Рита не втримала мене міцно за ліктя, я б гепнувся на дзеркальну підлогу прямо під широкий балахон королівської сукні або розтоптав плюгавого короля, що дибав поруч, як заведена лялька із супермаркету «Дитячі витівки». Я відчув себе нещасним, загнаним у куток щуром, доки мої очі не зустрілися з очима Рити. Вони зелені. Точно зелені. Тільки вона знає, десь далеко знає щось у своїй покаліченій дитячій пам’яті.