Як же зосталась Ганна сама в хаті безталанницею, знов Марина пригорнулась до Ганни; взяв її жаль, як почула вона, що Ганна плаче, побивається одна-однісінька у своїй хатині! Не втерпіла — прибігла Марина!

 — Молодице! — задріботіла Марина. — Бійся ти бога або котрого святого! Зглянься на себе, — промовила Марина, повернувши Ганну до вікна і дивлячись їй в вічі. — Лице твоє змарніло, очі позападали, бліда ти, як смерть. Де ж поділася твоя краса? Тінь твоя тільки сидить тут на днищі!..

 — Бо сумую, та плачу, та працюю, ночі не досипаю, — одказала Ганна.

 — Та нехай вона пропаде, ота іродова робота! Чи вже ж ти хочеш запакувати себе над цим днищем?

 Як та метіль, вхопила Марина мичку з гребеня і швиргонула на комин: мичка зачепилась за тріски на комині і химерно простягла свою довгу бороду вниз, аж дитина зареготалась. Гребінь полетів під піл, днище загуркотіло аж на горище, вдарилось об крокви і гепнуло на стелю.

 — Марино! що це ти виробляєш, наче маленька! Я не люблю таких жартів, — каже Ганна.

 Червона, як жар, весела, як дитина, Марина вхопила Ганну за руки і почала, жартуючи, крутитись по хаті.

 — Марино! Навіжена молодице! — пручалася Ганна. — Сьогодні свята п'ятниця! Геть собі з танцями: не до танців теперечка мені!

 А Марина б'є тропака та ще й приспівує:

 — Ганно! Сестрице! Чи вже ж ти хочеш занапастити свій вік, марно стратити літа свої молоді; чи вже ж тобі не жаль своєї краси, лиця білого, брівок тоненьких!

 — Нащо мені краса тая, коли нема мого Василя. Задля кого ж цвістиме вона? Нехай в'яне моє лице, западають мої очі, линяють брови, бо нікому дивитись на їх.

 — Ож послухай, Ганно, мене, нерозумної! І Василь твій не загинув, нігде не дівся, може, швидко й прийде! А на світі не одні брови чорні, не одні очі горять вогнем.

 Одні брови чорні, а другі чорніші, одні очі горять вогнем, а другі палають, як полум'я, одно серце тепле, а друге тепліше.

 Сама Марина зітхнула по своїй речі, бо згадала, що є на світі одно серце найтепліше, одні очі найчорніші, одна душа наймиліша.

 — Бог зна, що ти оце верзеш, Марино! — одказала Ганна. — Я тоді тільки щаслива, як піду до церкви та помолюся богу за свого Василя...

 — А я й богові молюся, і на хлопців дивлюся! Мені шкода моєї молодої краси, моєї коси. Нехай цвіте, не марніє моє лице, не линяють брови! Нехай люблять мене хлопці молоді й хороші! Я молода, хочу всмак нажитись в світі, хочу бути щаслива і весела.

 Ото мені щастя, Ганно, як я стою ввечері під вишнями та дожидаю мого милого, чорнобривого, як він свисне тричі за ставком між вербами, подаючи мені звістку. А в мене серце холоне й душа холоне! І добре мені, і страшно мені, аж прихилюся я до вишні... А тут чую, шелеснуло через тин, шелестить лист гарбузовий, гойдається висока кукурудза й соняшники. А милий випливає звідтіль, як ясний місяць сходить, наближається до мене, моє серце, мліє, умліває... Чи то ж не щастя, Ганно, ввечері, обнявшись з милим, слухати, як щебече соловейко? Чи то ж не доля, як пригорне милий до свого серденька, як дивитись йому в вічі, цілувати його брови, його очі?

 Марина положила обидві руки на Ганнині плечі і припала головою до її плеча.

 — І годі, Марино, — одказала Ганна. — Не задля мене жарти та сміхи! Не задля мене чорніють брови та очі. Минулося моє кохання, моє женихання! Помандрувало моє щастя з Василем в далеку сторононьку.

 — Але ж ти нажилася з милим, Ганно! А я пішла заміж за нелюба і не зазнаю такого щастя, як тобі судилося... Я й не накохалась, я й не навтішалась! Прощай, Ганно, — промовила Марина, — час додому. Приходь до мене, Ганно, завтра ввечері, побалакаємо, пожартуємо, розважимо себе трохи.

 Густий осінній туман встає над лісом вечірньою добою. В селі тихо, на улицях пусто. Місяць світить, як через сито; вітер колише голими вербовими верхами. Марина дівчат до себе на вечорниці закликає:

 — Дівчата-сестриці! Прийдіть завтра до мене на вечорниці! Скучно мені, молодій, самій в хаті жити. Марно пливуть мої дні за днями, літа за літами! Постіль біла, стіна німа, ні до кого й слова промовити. Прийде день — журюся, прийде ніч — сумую. Приходьте, дівчата!

 — Добре, Марино, прийдемо! — одказують дівчата.

 — А я закличу до себе троїсті музики та наманю хлопців повну хату і кімнату, ще й подвір'ячко! Тому кивну, тому моргну, і налинуть до мене, як орли, як соколи. Порозчиняю ворітечка, буду вас ждати, в вікна виглядати. Приходьте ж, дівчаточка!..

 — Добре, Марино, прийдемо, прийдемо!.. Густий туман покотився яром; в селі ще тихіше; місяць насилу вигляда з-за густої хмари, неначе світить через густе полотно.

 Марина, де не встріне хлопців, до себе на вечорниці закликає:

 — Хлопці! завтра в мене вечорниці! Моя хата скраю, вона стоїть у вишнях, а двір у черешнях. Лихих собак не маю. Завертайте туди, хлопці, не минайте мене! Як минете мою хату, — не займайте мене!

 — Добре, Марино, прийдемо, як дівчата будуть! — одказують хлопці.

 — То не гай, де соловейки не щебечуть; то не вечорниці, де дівчат немає! Моя хата, а ваші музики. Наша пляшка й чарка, наша вечеря, а ваше мед-вино, горілочка, маковники та медяники. А сама я молоденька, гуляти раденька! Не дивіться, хлопці, що на мені хустка! Серце моє дівоче. Личко моє не змарніло, брови не злиняли. Люблю співи, люблю жарти, люблю вус чорний, погляд орлиний! Не лишайте мене, хлопці! Як минете мою хату, не чіпайте мене!

 — Добре, Марино, прийдемо, прийдемо!

 Місяць виплив з-за густого туману на синє небо; затих вітер і насилу шелестить сухим листом. І ясніше, і тепліше надворі. Марина Василя, найкращого парубка на все село, до себе на вечорниці закликає:

 — Прийди, серце Василю, завтра ввечері до мене! В мене буде дівчат, як зірок на небі; в мене буде хлопців, як макового цвіту на городі. Будемо грати, співати, танцювати, самих себе розважати. Прийди, серце моє!

 Прийди, серце Василю! Задля тебе приберуся, як на Великдень! Тричі вмиюсь з полумиска свіжою водою, надіну десять разків доброго намиста з дукачем, взуюся в червоні чоботи. Поберемось за рученьки, будемо по хаті походжати. Прийди ж, доле моя!

 Прийди ж, доле моя! Буде в мене їсти й пити! Вечеря моя смачна, хата моя тепла.

 Взяла Марина хлопця за підбородок, поцілувала тричі, аж одляски пішли попід вербами, і полетіла вітром попід огородами, а навздогінці за нею побігла по тину чорна тінь її.

 Ввечері у суботу сумно та жалібно загув момотянський дзвін. Гуляє вітер по улицях, з неба порошить крупами. Нікого нема в церкві. Одна Ганна вийшла з цвинтаря, неначе тінь якогось мерця, і попленталася попід тинами.

 «Аже ж мене просила до себе Марина, — згадала Ганна. — Зайду на часок, посиджу, побалакаю. Одначе сьогодні робити гріх», — подумала Ганна і повернула до Марининої хати. В хаті у Марини в печі палає полум'я, світло так і б'є, так і ллється кругом хвилями з усіх трьох вікон і освічує верби та вишні.

 «Марина таки жде мене, — думала собі Ганна, — вечерю, мабуть, варить», — міркувала вона. Одчинила сінешні двері й здивувалась! В хаті гуде, як в улику бджоли.

 «Чи не заблудила я, — подумала Ганна і вийшла надвір, — ні!.. Маринин двір і ворота. Ввійду в хату».

 Ввійшла Ганна й стовпом стала. В хаті ясно, як серед дня. Горить каганець і дві свічки, в печі палає полум'я і миготить веселими хвилями по білих стінах. На лавках, на полу, на печі обсіли, як хмара, дівчата та хлопці! Сміх, регіт, жарти та співи! На скрині сидять музики. Серед хати, убрана, як у празник, походжає Марина, як та пава, та заглядає в піч.

 — А я тебе, Ганно, жду не діждуся! — гукнула Марина. — Заграйте, музики, дрібно та весело! Заспівайте, дівчата, про талан, про щастя.