«Мозе пан добродзій позволі килішек вудки?»
— А запорожцю того тільки й треба; випив, трошки віддихав і знов пішов із чортом козачка. Як натанцювались, повів чорт старого по других покоях. Увійшли в один, усе парубки та дівчата, сидять собі парками: розмовляють і чоломкають ся. Увійшли у другий, аж там грають у карти: на столі грошей, мідні й срібні, а кругом стола людий-людий: були між ними і з сивими чубами... Не счув ся запорожець як і сам став грати. Здали карти раз, в друге — вже й таляра програв! Що за біс! думає собі, — у одного чоловіка усе тузи. Коли зирк, аж він виймає з кишені карти. Запорожець черк його по пиці, а той старого за груди.
«Е, ні, — гримнув запорожець, — постривай, роби що небудь одно, коли шахруєш, так і шахруй, а я почав тебе бити, так і буду товкти!» — Та і в друге йому затопив.
— Той ґвалту; відкіля ні взявсь орендар, до запорожця, як крикне:
«3а сцо ви бєте моїх гостий?... Ми вас прозенемо з компанії!..»
«Мовчи, чорте, — гримнув запорожець, — зась тобі до людий, знай своє пекло!..»
«Який я цорт, — відказує орендар, — я чесний єврей!»
«Брешеш, — каже запорожець, — от як стягну з тебе жидівські галанці, тай відотну тобі хвіст, щоб знав як приймати шахраїв до гурту!...»
— А чорт, що привів запорожця, смик орендаря за шляфрок.
«Хто сахрує, хто?» — загугнів орендар; неначе й не знає хто.
«Ась хто», — гримнув запорожець, та знов черк по пиці шахрая.
— А орендар до його:
«Як ти осміливсь ошукувати пана добродзія. — Далі каже другим: — 3абирайте, панове, його гросі і зеніть з карчми!.. Я приймаю тільки цесних людий!»
— Духом розхапали гроші, женуть шахрая в потилицю, а жид до запорожця з фляшкою.
«Мозе пан добродзій позволі килішек вудки?»
— Частує запорожця, а тут прибігли дві дівчини, такі гарні, певно відьми: білі, повні, щоки горять, очи як зірочки ясніють; втомились танцюючи, так повні груди так і піднімають ся до гори. Вхопили старого під руки тай повели.
«Потанцюйте ще, добродію, — просять, — люди кажуть, що мабуть чорти у вас сидять у чоботях».
«А може й сидять, — каже запорожець, — бо чорт мене о6ував».
— Знов пішов гайдука садити, так за відьом і держить ся: на силу вже чорт вивів його з корчми Сказано: запорожська натура і байдуже йому: з яким би не гуляти!.. Повів чорт запорожця до дому; на силу диба неборак: дуже таки втомив ся, обома руками держить ся за хвіст, аж стогне сердешний чорт. Як дійшов старий до своєї господи, попрощав ся з чортом, тай став стукати у двері. Відчинила бабуся, світить, а запорожець до неї, ну її обіймати та до серця тулити, а баба від його, трохи каганця не впустила.
«Бог із вами, добродію, що се ви робите, чи ви не здуріли?»
— На силу його утихомирила і положила спа ти. На другий день прокинув ся запорожець, дивить ся — бабуся стоїть коло його ліжка.
«А що, — спитав запорожець, — чи вже благовістили до церкви?»
«Де вам благовістили! — каже баба, — добрі люди вже й пообідали; я вже думала, чи не заснули ви на віки вічні!»
Як схопить ся запорожець, як крикне:
«Ну, не бісового ж тобі сина ті чорти! Чого гаспиди наробили: на різдво не довелось мені в церкві бути й Богу помолити ся! Ні, — каже, — сього не можна... Як таку волю їм дати, то вони всіх людий з пантелику зібють; мабуть не я один опізнивсь до церкви!...»
— Одяг ся і пішов до попа, розказав йому все як було, зібрали мірян, порадились, тай рішили: спалити діявольську корчму, так хоч і спалили, а всеж таки що року, перед різдвом товчуть ся і бенкетують тутечки чорти й відьми. Як бачите, — ніхто й цегли не бере на печі, боять ся. Так ся анахтемська руїна мабуть буде стояти аж до кіпця світа!...
— Добре, — додав парубок, — що тоді були на світі такі люди, як оцей запорожець, що розказую; було кому й довідать ся, що шинкують чорти; а теперички кождому байдуже...
Борис Грінченко
Лесь преславний гайдамака
Гей, у Луцьку, славнім місті,
Там зійшлось не сто, не двісті,
А збирав ся люд увесь:
Подивитись кожен хоче,
Як то смерти тут доскоче
Гайдамака славний Лесь,
***
Вже збудовано й помости,
Де дають страшної хлости,
Кат з сокирою стоїть;
Круг помосту, — то не жарти! —
Вояки пильнують варти —
Шабля в кожнього блищить.
***
Бакаляри і рахмістри,
Инші лавники й бурмістри
З патерицями в руках;
Швець зірвавшись од роботи,
Недошиті кинув боти, —
Поспішає так, що страх!
***
І дівчата полохливі,
Молодиці уродливі
І перекупки міські;
Мов метелик між квітками —
Між дівоцтвом і жанками
вють ся жевжики меткі
***
А в передній самій лаві
Страх моторні і цікаві
Дівка Хима й жіночки.
І про Леся, що він злючий
І рудий і поганючий,
Їх лепечуть язики.
***
Хима, дівка соромлива,
Додає й свого ще дива:
«Кажуть, кров людськую пє!..
Бо як їсти сяде тільки, —
Джура крови — не горілки
Повний кухоль подає».
***
— «От собака! От катюга!» —
Верещить одна і друга...
Аж ураз гукають: «Цить!»
Вся жінота поніміла!
Бий тебе небесна сила! —
На помості Лесь стоїть.
***
Стан високий, вус козацький,
Чорні брови і юнацький
Погляд сміливий, палкий:
Так тим поглядом проймає
Мов у душу зазирає,
Мов звеліти хоче їй.
***
От як люди набрехали!...
А пан возьний взяв шпарґали
Та й почав читати з їх,
Що сей Лесь є гайдамака,
Престрашенний розбишака,
Наробив гріхів тяжких:
***
Розбивав панів добреньких,
Убивав ксьондзів святеньких,
Забирав жінок, дівчат.
І за сеє по статуту
Тую «голову зопсуту»
Відрубати має кат.
***
«Раз на світ родила мати, —
Тільки раз і помирати! —
Лесь як гримне у той час: —
Прощавайте, громадяне!..
Ну, катюго! сили стане,
Щоб утяти шию враз?»
***
Нахилив ся до колоди,
Кат сокиру в гору зводе...
Щось тоді як закричить!
Оттакого ще вам дива:
Хима, дівка соромлива,
На помості вже стоїть.
***
«Пострівай, катюго клятий!...
За дружину Леся взяти
Хочу я... його пустить!»....
Вся громада заніміла
З дива Химиного діла,
Кат не знає що робить.
***
Але возьний ані гадки:
Артикули зна й порядки