Насправді старішає. Але набагато повільніше за звичайну людину. Кожен хворий на анагерію старіє індивідуально, але в середньому в п’ятнадцять разів повільніше від решти людей. Хтось, може, у тринадцять, але я — у п’ятнадцять.

Тож ні, ми не безсмертні. Наші тіла та розум все одно змінюються з часом, але згідно з останніми науковими відкриттями дегенерація молекул, перехресне зшивання клітин, клітинні та молекулярні мутації (а особливо мутації ядерної ДНК) відбуваються з інакшою швидкістю.

Колись моє волосся посивіє та, може, навіть зовсім випаде. Можливо, я страждатиму на остеоартрит, а слух погіршиться. Пресбіопії^[2] уникнути мені теж не вдасться. Зрештою я почну втрачати м’язову масу та рухливість.

Також анагерія забезпечує міцний імунітет, який захищає хворого від більшості (але не від усіх) вірусних та бактеріальних інфекцій, але з часом і він ослабне. Не буду надто втомлювати вас науковими термінами, лише скажу, що можлива причина полягає в тому, що в молоді роки наш кістковий мозок виробляє більше гемопоетичних стовбурових клітин (це ті, з яких потім утворюються клітини крові). Мабуть, варто зазначити, що ми все одно ніяк не захищені від голоду чи травм.

Тож не треба вважати мене кимось на кшталт привабливого вампіра, що назавжди застряг у своїй молодості. Хоча іноді відчуття таке, що ти дійсно тут назавжди, бо між смертю Наполеона та першим кроком людини на Місяці минає років десять — якщо спиратися на зовнішність.

Чому люди про нас не знають? Одна з причин полягає у тому, що вони не готові в це повірити. Як правило, люди не сприймають речі, що виходять за рамки їх звичного світогляду, тому якщо ви скажете комусь, що вам чотириста тридцять дев’ять років, то скоріш за все почуєте: «Ти що, божевільний?» Ну або ж вас уб’ють.

Інша причина, через яку про нас не знають, — це організація, що нас захищає. Життя будь-кого, хто відкриє наш секрет та повірить у нього, значно вкоротиться. Тож небезпеку становлять не тільки звичайні люди, але й ми самі.

Шрі-Ланка, три тижні тому

Чандріка Сеневіратне лежала в тіні дерева метрів за сто від задньої стіни храму. Очі в неї були заплющені, а обличчям, укритим глибокими зморшками, повзали мурахи. Я почув шурхіт у листі та підняв голову. На гілці сиділа мавпа та кидала на мене засудливі погляди.

Я попросив водія тук-тука^[3] відвезти мене до храму, щоб спостерігати за мавпами. Він же й повідомив мені, що цей вид з червоно-коричневим хутром та майже лисою мордою називається рілева^[4].

— Цей вид майже зник, — сказав водій. — Вони залишилися тільки тут, і їх вкрай мало.

Мавпа чкурнула від мене геть та швидко зникла в листі інших дерев. Я взяв долоню жінки — вона була холодна. Думаю, вона лежала тут уже з добу. З очей потекли сльози. Емоції важко здолати — мене охопив жаль, полегшення та страх. Було шкода, що Чандріка вже не відповість на мої запитання. А ще відчувалося полегшення від того, що мені не доведеться її вбивати. Адже інакшого виходу не було.

Полегшення переросло у щось іще. Може, це від стресу, чи спеки, чи від бітара аппи^[5], що я з’їв на сніданок, але мене знудило. І тут я чітко зрозумів: я так більше не можу.

У храмі не було телефону, тому довелося дочекатися, поки я повернуся у свій готель у старовинному місті-фортеці Галле. Тут я сховався під москітну сітку, над якою марно крутив свої лопаті вітрогін, і зателефонував Гендріху.

— Ти зробив те, що мав? — спитав він.

— Так, — відповів я, хоча це була лише наполовину правда. Зрештою, результат усе одно був таким, якого він вимагав, тому яка різниця? — Вона мертва. А ти знайшов її? — поставив я своє звичне запитання.

— Ні, — так само звично відповів він. — Поки що не знайшов.

Поки що. Це був гачок, на якому він тримав мене вже десятки років. Але цього разу я мав інші думки.

— Гендріху, будь ласка, давай припинимо це. Я хочу звичайного життя. Я більше не хочу цього робити.

— Нам треба зустрітися, — зітхнув він. — Минуло вже багато часу.

Лос-Анджелес, два тижні тому

Гендріх повернувся до Лос-Анджелеса. Він поїхав з цього міста ще в 1920-х, тому наразі вже можна було повернутися, бо тих, хто міг би його впізнати, вже немає. Гендріх мав великий будинок у Брентвуді^[6], що слугував штаб-квартирою для організації «Альбатрос».

Брентвуд ідеально підходив для таких цілей: великі будинки, що ховаються за високими парканами, запах герані звідусіль, майже жодних перехожих на вулицях, і взагалі усе — навіть дерева — настільки ідеальне, що аж гидко.

Гендріх сидів у шезлонгу коло басейну з ноутбуком на колінах, і його зовнішність мене шокувала.

Зазвичай Гендріх виглядав майже однаково, але не цього разу. Я просто не зміг не помітити, що він став молодший. Ні, звісно ж, він і досі був старий та мав покручені артритом суглоби, але він точно виглядав краще, аніж сто років тому.

— Вітаю, Гендріху. Маєш чудовий вигляд.

Він кивнув, наче я не повідомив йому нічого нового.

— Ботокс. І підтяжка брів.

Схоже, він не жартував. Наразі він жив під легендою пластичного хірурга, що відійшов від справ і переїхав із Маямі до Лос-Анджелеса (останнє мало пояснити, чому в нього тут немає колишніх клієнтів).

Звали його Генрі Сільверман («Срібна людина! Непогано звучить, еге ж? Наче супергерой на пенсії. Що не така вже й неправда»).

Я сів на другий шезлонг поруч. Його служниця Розелла принесла дві склянки смузі кольору заходу сонця. Гендріх узяв свою, і я помітив, які ж старі в нього руки: коричневі плями, обвисла шкіра, великі набряклі судинки. Обличчя легше виправити, аніж руки.

— Плоховник. Смак просто огидний, спробуй.

Мене завжди дивувало, як ретельно Гендріх слідкує за змінами. Здається, він завжди так жив — з 1890-х так точно. Хоча й багато століть тому він, мабуть, продавав тюльпани та був так само в курсі всього. Він був найстаршим з нас, але йому краще за всіх вдавалося дотримуватися усіх тенденцій сучасності.

— Віч у тому, — продовжив він, — що в Каліфорнії єдиний спосіб удавати старіння — це виглядати молодшим. Якщо твоє обличчя виглядає більш ніж на сорок, люди починають ставитися підозріло.

Ще він розповів, що прожив кілька років у Санта-Барбарі, але там стало нудно.

— Це миле містечко. Наче рай, хіба що машин побільше. Але в раю зовсім нічого не відбувається. У мене там був будиночок у горах, і я щовечора смакував чудові місцеві вина. Але скоро почалися напади паніки. Тільки-но уяви, я живу вже понад сімсот років і досі не знав таких проблем! Я пережив війни та революції — і нічого. Але варто було мені влаштуватися в тому милому будиночку в Санта-Барбарі, як я почав прокидатися ночами з несамовитим серцебиттям та відчуттям, наче мене закрили усередині мене. У Лос-Анджелесі все інакше. Тут спокійніше і…

— Спокій. Добре, мабуть, відчувати спокій.

Він якусь мить уважно мене роздивлявся, наче я був витвором мистецтва з якоюсь загадкою.

— Томе, у чому річ? Ти що, скучив за мною?

— Щось таке.

— Невже в Ісландії так погано?

Я вісім років прожив у Ісландії, перш ніж отримав те невеличке завдання на Шрі-Ланці.

— Там самотньо.

— Я думав тобі кортить побути на самоті після життя в Торонто. Ти ж сам казав, що справжню самотність можна відчути лише в оточенні людей, еге ж? Крім того, Томе, не мені тобі казати, що ми одинаки.

Я глибоко вдихнув, наче зібрався пірнати по наступне речення:

— Я хочу вийти з гри. Мені це більше не подобається.

Ніякої особливої реакції від Гендріха я не дочекався. Він і оком не змигнув. Лише опустив погляд на свої набряклі суглоби та мовив:

— З гри немає виходу, Томе. І ти це знаєш. Ти альбатрос, а не поденька^[7]. Альбатрос.

Над назвою недовго думали. Колись альбатроси вважалися неймовірно довговічними птахами, а насправді ж їх вік рідко перевищує шістдесят років. Гренландські акули запросто можуть доживати до чотирьох сотень, а молюск на ім’я Мін, як його назвали вчені, взагалі «бачив» часи правління династії Мін більш ніж п’ятсот років тому. Але ми все одно називалися альбатросами, скорочено альбами. А всіх інших людей ми називали поденьками — як тих мушок, що живуть лише один день (а деякі підвиди — лише п’ять хвилин).