Із часом я дійшов висновку, що між колодязями й величезними вежами, порозкиданими по схилах пагорбів, існує якийсь зв’язок, оскільки над вежами часто можна було помітити таке коливання повітря, яке буває у спекотні дні над осяяним сонцем морським берегом.

Зіставивши все це, я вирішив, що вежі й колодязі становлять систему підземної вентиляції, справжнє призначення якої мені наразі було важко збагнути. Спочатку я схилявся до того, що це якимось чином пов’язане із санітарним облаштуванням побуту маленького народу. Такий висновок здавався цілком природним, але він, як з’ясувалося трохи пізніше, був геть зовсім хибним.

Утім, мушу зізнатися, що під час свого перебування в далекому майбутті мені не вдалося зібрати відомості щодо дренажів, колодязів, шляхів сполучення й інших пристроїв. В утопіях та оповіданнях про прийдешні часи, які мені доводилося читати, завжди подавалося безліч подробиць, що стосуються будинків і соціального облаштування. Такі деталі досить легко уявити, коли ввесь світ перебуває тільки в уяві, але справжньому мандрівникові, який потрапив в умови, в котрих опинився я, аж ніяк неможливо докладно ознайомитися з навколишнім світом. Уявіть собі негра, що просто із Центральної Африки потрапив у Лондон. Що він може розповісти потім своєму племені? Що він знатиме про залізничні компанії, про соціальні рухи, про телефони й телеграфи, транспортні та поштові контори та ін.? Аж нічого, якщо ми самі не пояснимо йому. Але навіть якщо йому й удасться що-небудь дізнатися, хіба він зуміє передати це своїм друзям, які ніколи не подорожували? Хіба він зможе змусити їх повірити? Одначе прірва між мною та людьми Золотої Доби була куди більшою, аніж між негром і білою людиною. Я спостеріг тут багато чого, недоступного моєму розумінню. Крім загального враження якоїсь автоматичної організованості, я можу повідомити вам лише невеличку дещицю, котра дала б уявлення про відмінність між сучасним світом і Золотою Добою.

Наприклад, те, що стосується поховання померлих: я не виявив там ніяких ознак крематорію або цвинтаря. Але можливо, що цвинтарі (або крематорії) були десь поза колом моїх досліджень. Це знову ж таки одне з тих питань, які від самого початку зацікавили мене й через які я відразу ж зайшов у глухий кут. Оскільки ця загадка дуже сильно мене цікавила, я зважився на подальші пошуки – і був здивований іще більше. Серед цього маленького народу не було ні старих, ані хворих! Однак мушу зізнатися, що мене недовго задовольняли мої перші теорії щодо автоматичного поступу та деградації людства. Але я не міг придумати нічого іншого. А тим часом суперечності були чималі.

Усі великі палаци, які мені довелося побачити, служили виключно житловими приміщеннями – величезними спальнями та їдальнями. Але я не бачив жодних машин, жодних фабрик. Тим часом усі люди були одягнені в прекрасні тканини, які потребували поновлення, а їхні сандалії – хоча й були без прикрас – являли собою зразки прекрасних і складних виробів. Так чи інакше, але ці речі треба було виготовляти! Проте я не помітив у цього народу ані найменших нахилів до будь-якої творчої діяльності. У них не було ні крамниць, ані майстерень і разом із тим – ніяких ознак ввезення товарів. Вони проводили увесь час у милих іграх, купалися в річці, бавилися в кохання, їли та спали – і більше нічого. Я зовсім не міг уторопати, що підтримувало такий лад.

Тепер повернімося до Машини часу. Щось, поки не відоме мені, заховало її усередині п’єдесталу Білого Сфінкса. Для чого? Хоч убийте, я не міг відповісти на це запитання! Для чого існували безводні колодязі, ці шахти з повітряними потоками? Я відчував, що не можу знайти ключ до цих загадок. Я відчував… Як би це пояснити вам? Уявіть собі, що ви знайшли лист, окремі фрази якого написано прекрасною англійською мовою, але перемішано зі словами й буквами, зовсім для вас не знайомими. Саме в такому вигляді я побачив світ у вісімсот дві тисячі сімсот першому році, на третій день мого перебування в ньому!

Того-таки дня я знайшов собі певною мірою друга. Це трапилося таким чином. Я спостерігав за невеликою компанією маленьких чоловічків, які купалися на мілководді. Одного з них скрутила судома, і його понесло вниз по річці. Течія тут була досить стрімка, але все-таки не настільки, щоб із нею не міг упоратися плавець, навіть і не дуже вправний. Однак ніхто не зробив ані найменшої спроби, щоб урятувати істоту, яка спроквола кричала й потопала в них на очах. До речі, це допоможе вам зрозуміти дивну психічну ваду, що її мали маленькі люди.

Збагнувши, що відбувається, я хутко скинув із себе одяг, стрибнув у воду нижче за течією ріки, перехопив маленьке безпорадне створіння й без особливих зусиль витяг його на берег.

Це була, як мені здавалося, жінка. Легке розтирання дуже швидко привело її до тями, і я із задоволенням переконався, що вона зовсім оговталася, коли я пішов від неї.

Мавши невисоку думку про цих чоловічків, я, чесно кажучи, не очікував подяки. Однак цього разу я помилився.

Трапилося це вранці. По обіді я знову зустрів її, коли повертався після своїх звичайних досліджень. Жіночка радісно скрикнула, підбігла до мене й піднесла величезну гірлянду квітів, очевидно сплетену спеціально для мене.

Маленьке створіннячко дуже зацікавило мене. Можливо, це пояснювалося тим, що я почувався самотнім. У кожному разі я постарався дати їй зрозуміти, наскільки ціную її подарунок. Незабаром ми вже сиділи разом у невеликій кам’яній альтанці й вели розмову, котра складалася переважно з посмішок.

Явна симпатія до мене цієї маленької істоти справляла таке саме враження, яке викликає прихильність до вас дитини. Ми передавали одне одному квіти, вона цілувала мої руки. Я чинив так само. Потім я спробував заговорити з нею й дізнався, що її звати Уїною. Попри те що я не розумів, що означало це ім’я, у мене з’явилося відчуття, ніби воно дуже пасує їй.

Так почалася наша дружба, яка тривала тиждень і скінчилася… Потім я розповім вам, як вона скінчилася!

Уїна була зовсім як мале дитя. Вона прагнула завжди бути поруч і всюди за мною бігала. Зрештою я вирішив під час однієї з наступних прогулянок довести її до знемоги й, коли вона знесилиться, покинути: нехай собі кричить мені навздогін.

Проблема світу має бути розв’язана, казав я собі. Адже не для того я потрапив у майбутнє, щоб займатися легким фліртом. Коли я здійснив задуманий мною план й одного разу покинув Уїну, вона, залишившись сама, була в страшенному горі й відчайдушно зойкала. Загалом, її відданість приносила мені стільки ж незручностей, скільки й розради. Але я таки мушу зізнатися, що в деякому сенсі вона стала для мене великою підтримкою.

Я гадав, що з її боку це була лише проста дитяча прихильність. І вже потім, коли було занадто пізно, я зрозумів, що означала для Уїни розлука зі мною й чим вона стала тут для мене. Коли після своїх мандрів я повертався назад, до Білого Сфінкса, у мене складалося враження, начебто я потрапив додому. Так добре, по-дитячому ця маленька, майже лялькова істота виявляла свою турботу та прихильність до мене. І тільки-но я доходив до вершини пагорба, мої очі мимоволі починали шукати її маленьку струнку фігурку в білому, облямованому золотом строї.

Між іншим, саме від Уїни я дізнався, що почуття страху ще не зникло в цьому світі. Вона була досить безстрашною вдень, тому що, як я здогадався, розраховувала на мою підтримку. Одного разу в мене з’явилося дурне бажання налякати її, і я став робити різні страшні гримаси. Але Уїна просто глузувала з цього. Однак усе темне лякало її; вона боялася тіней, боялася темних предметів. Темрява вселяла в неї жах. Страх перед пітьмою був її єдиним сильним почуттям. Це змусило мене замислитися та зробити низку спостережень. Я помітив, що ці маленькі люди збиралися у великих будинках, щойно починало сутеніти, і спали разом. Увійти до них уночі без світла – означало справити серед них найсильніший переполох і налякати. Після настання темряви я нікого вже не бачив надворі; і ніхто з них не спав сам. Але я був настільки тупоголовим, що зовсім не звертав на це уваги й, попри розпач Уїни, все одно спав окремо від юрби.