Отже, у мене зосталися тільки чотири сірники. Я стояв у темряві, поки не відчув, як чиясь рука доторкнулася до моєї руки, чиїсь тонкі пальці стали обмацувати моє лице, а разом із цим з’явився якийсь дивний сморід, який вразив мене.

Мені здалося, наче я відчуваю біля себе подих цілої юрби цих жахливих маленьких істот. Я відчув, як чиїсь руки обережно намагаються витягти в мене коробку сірників, як мене хапають із-заду за одяг. Усвідомлення того, що ці невидимі істоти обмацують мене, викликало нестерпно гидке відчуття. Я вперше ясно зрозумів, що думки й учинки істот, які живуть у темнющій темряві, зовсім не зрозумілі мені.

Я загорлав на них так голосно, як тільки міг. Вони відскочили, але за мить знову були поруч зі мною. Вони вже сміливіше хапали мене, перешіптуючись між собою. Я весь затрусився й гаркнув іще голосніше. Одначе цього разу морлоки не дуже вже й злякалися і знову повернулися до мене, видаючи дивні звуки, котрі чимось нагадували сміх.

Чесно кажучи, я був добряче наляканий. Я вирішив запалити ще один сірник і бігти під захистом вогню. Вчинивши так, я підсилив світло клаптиком паперу, що знайшовся в моїй кишені, і завдяки цьому забезпечив собі відступ у вузький тунель. Але не встиг я туди ввійти, як мій сірник загасило потоком повітря, і я почув у темряві, що за мною біжать морлоки, шарудячи й шелестячи, мов вітер листям, наче краплі дощу…

За мить мене схопили кілька рук: вони явно збиралися відтягти мене назад. Я запалив іще один сірник і став розмахувати ним перед їхніми очима. Ви не можете навіть уявити, що за огидні нелюдські обличчя були переді мною: бліді, без підборідь, із величезними червонясто-сірими очима, позбавленими повік! Як дико дивилися вони, осліплені й остовпілі! Але можу вас запевнити, я недовго розглядав їх: тільки-но догорів мій другий сірник, як я відскочив, аби запалити третій. Він теж майже догорів, коли я нарешті досяг отвору колодязя. Я приліг біля його краю, відчуваючи легке запаморочення від невпинного шуму величезного насоса внизу. Намацавши випнуті збоку поперечини, я вже був узявся за них, але мене одразу ж схопили за ноги й живосилом потягли вниз. Я запалив останній сірник… На жаль, він майже миттєво згас. Однак я вже вчепився за поперечини й, запекло брикаючись, вивільнився із чіпких рук морлоків.

Я швидко дерся нагору, а вони залишилися внизу й дивилися на мене, блискаючи очима; втім, одне маленьке чудовисько не побажало відступитися від мене й ледь не залишило собі мій черевик як трофей.

Колодязь здався мені нескінченним. Мені зосталося подолати не більше як двадцять-тридцять футів, коли я відчув жахливу нудоту. Я з неймовірними зусиллями стримувався, щоб не зірватися. Останні кілька ярдів я змушений був запекло боротися із запамороченням; мені здавалося, що я от-от упаду. Нарешті, сам не знаю як, я вибрався з колодязя й хиткою ходою вийшов із руїн на осяяний сонцем простір.

Я кинувся долілиць на землю. Якою чистою і запашною здалася мені земля!.. Пам’ятаю, Уїна обсипала поцілунками мої руки й вуха, я почув голоси інших елоїв. Потім якийсь час я лежав зомлілий…

Тепер моє становище було ще гіршим, аніж будь-коли. Після першого нападу розпачу, коли вночі пропала моя Машина, я ще жив надією, що мені таки вдасться вибратися звідси. Але завдяки останнім відкриттям, зробленим мною, ця надія почала танути. Дотепер я думав, що головна перешкода для мене – це маленькі чоловічки Верхнього Світу, по-дитячому наївні та не пристосовані до боротьби, а також якісь не відомі мені сили. Розрахунок на те, що, дізнавшись, які це сили, я зможу здолати їх, був помилкою, тому що тепер з’явився зовсім новий елемент в подобі огидних морлоків, які таїли в собі щось нелюдське та злісне. Я відрухово ненавидів їх.

Раніше я почував себе як людина, що впала в яму. Я думав тільки про яму й про те, як вибратися з неї. Зараз я був схожий на звіра, який опинився в пастці й відчуває, що ворог уже близько.

Ви, напевно, здивуєтеся, дізнавшись, якого ворога я відтепер боявся найдужче: темряви під час народження молодика. Спочатку цей страх вселила в мене Уїна, коли робила незрозумілі для мене зауваження щодо безмісячних ночей. Але тепер уже неважко було здогадатися, що таїли в собі темні ночі. Місяць убував, і з кожною ніччю пітьма трималася дедалі довше.

Я став розуміти, хоча ще не цілком, чому темрява викликає невимовний жах і страх у цього маленького наземного народу. Я інтуїтивно відчував, які мерзоти могли витворяти морлоки в такі безмісячні ночі. Після жахливого дослідження колодязя я переконався, що й друга моя гіпотеза була цілком хибною. Можливо, наземні жителі колись являли собою привілейовану аристократію, а морлоки – їхніх підневільних слуг, але цей час давно минув. Обидва різновиди, що виникли в результаті еволюції людини, поступово переходили або вже остаточно перейшли до нових відносин між собою. Елої, подібно до нащадків короля Карла Великого, помалу перетворилися в прекрасних нікчем. Їм дозволяли володіти поверхнею землі тільки тому, що морлоки, котрі жили протягом незліченних поколінь під землею, зрештою зовсім перестали терпіти денне світло.

Але морлоки однаково все ще виготовляли для них одяг й обслуговували їхні потреби. Думаю, це вони робили за старою, давно вкоріненою звичкою служити. Вони робили це так само рефлекторно, як кінь, що б’є копитом об землю, або мисливець, який вбиває тварин заради спорту, – робили тому, що старі й з найдавніших давен зниклі суспільні відносини залишили незгладний слід у їхньому організмі. Ясно, що колишній лад існував тепер певною мірою навспак.

Над зманіженими створіннями була вже занесена рука Немезиди. Багато століть – тисячі поколінь тому – людина вигнала свого ближнього із царини сонячного світла й достатку. А тепер оцей ближній повернувся назад, але вже змінившись! Елоям довелося розпочати абетку життя з азів: вони знову познайомилися з почуттям страху!.. І раптом мені навернулася на пам’ять ті самі шматки м’яса, які я бачив у Підземному Світі. Не знаю, чому я згадав про них; це не було пов’язано із плином моїх думок і з’явилося, так би мовити, як питання ззовні. Проте я намагався пригадати форму тих кавалків. Вони щось невиразно нагадували мені, але я наразі не міг сказати, що саме.

Маленький народ був цілком беззахисний перед своїм таємничим страхом. Та я ж був зовсім іншим. Я прибув із дев’ятнадцятого століття, коли людська раса зазнала розквіту своїх сил і коли страх уже не чинив паралізуючої дії, а таємниче перестало лякати. У будь-якому разі я міг захищатися.

Оцінивши ситуацію, я вирішив без подальших зволікань виготовити для себе зброю й відшукати безпечне місце, де можна буде поспати. Маючи такий притулок, я діставав змогу спостерігати за цим дивним світом із певною часткою свого колишнього самовладання, якого я позбувся після знайомства з морлоками. Я почував, що просто не зможу заснути, якщо не буду впевнений, що моя постіль захищена від їхньої навали. Я здригнувся від жаху, згадавши, як вони обмацували мене й намагалися затягти до себе.

По обіді я пішов блукати долиною Темзи, але не знайшов ніякого притулку, котрий видався б мені не доступним для морлоків. Різноманітні будинки, які траплялися на моєму шляху, й дерева, котрі я бачив, не могли стати перешкодою для таких спритних плазунів, якими були підземні істоти. І раптом я згадав про високі башти та блиск полірованих стін зеленого порцелянового палацу.

Посадивши Уїну, немов маленьку дитину, на плечі, я надвечір вирушив пагорбами на південний захід, до зеленого порцелянового палацу. Я визначив відстань у сім або вісім миль, але вкотре помилився: насправді до палацу було не менше ніж вісімнадцять. Я вперше побачив це місце в туманний день, коли відстані здаються коротшими. На довершення всього в мене відпав підбор від одного черевика, і цвяхи вп’ялися мені в п’яту. Це були старі зручні черевики, які я зазвичай взував тільки вдома. Таким чином, я став іще й кульгавим. Сонце вже давно зайшло, коли я побачив темний силует палацу на блідо-жовтому тлі неба.