Зненацька рій дрібних рибок звернув зі шляху й налетів на кулю, ніби зграя горобців. Вони промайнули, як мерехтливі сніжинки, і тоді Ельстед побачив, що до кулі наближається якась велика істота.

Спочатку він лише невиразно розрізняв фігуру, що повільно рухалася й віддалено нагадувала людину, потім істота ввійшла у смугу світла й зупинилася, замруживши очі. Ельстед дивився на неї, завмерши від здивування.

Це була дивна хребетна тварина. Її темно-лілова голова злегка нагадувала голову хамелеона, однак вона мала таке високе чоло й такий величезний череп, яких не буває в плазунів; вертикальна постава голови надавала цій істоті разючої схожості з людиною.

Два великі опуклі ока видавалися з орбіт, як у хамелеона, а під вузькими ніздрями був величезний, із твердими губами жаб’ячий рот. На місці вух розташовувалися широкі зяброві отвори, з яких тяглися гіллясті кущики коралово-червоних ниток і які скидалися на деревоподібні зябра молодих скатів і акул.

Але найдивовижнішим було навіть не це, ледь чи не людське, обличчя. Невідома істота виявилася двоногою! Її майже кулясте тіло спиралося на триніжок, який складався із двох жаб’ячих лабетів і довгого товстого хвоста, а передні кінцівки, схожі на лапки жаби, – така сама карикатура на людські руки – тримали довге кістяне ратище з мідним наконечником. Істота була двоколірною: голова, руки й ноги – лілові, а шкіра, що висіла вільно, як одяг, – перлинно-сіра. І вона стояла нерухомо, засліплена світлом.

Нарешті цей невідомий мешканець глибин заморгав, розплющив очі й, затуливши їх вільною рукою, роззявив рот, випустивши голосний, майже членороздільний крик, який проникнув навіть крізь сталеві стінки й м’яку оббивку кулі. Як можна кричати, не маючи легенів, Ельстед навіть не намагався пояснити. Потім ця істота пішла геть зі смуги світла в таємничий морок, і Ельстед радше відчув, аніж побачив, що вона прямує до нього. Вирішивши, що її приваблює світло, Ельстед вимкнув електрику.

Наступної миті щось м’яке тицьнулося в сталеву обшивку – і куля похитнулася. Потім крик повторився, й у відповідь, як здалося дослідникові глибин, прокотилося відлуння. Після ще одного поштовху куля захиталася, ударяючись об вал, на який було намотано линву. Стоячи в темряві, Ельстед удивлявся у вічну ніч безодні й через якийсь час побачив удалині інші, тьмяно фосфоричні людиноподібні фігури, які поспішали до нього.

Ледве усвідомлюючи, що робить, він став нишпорити рукою по стіні своєї хиткої темниці, шукаючи вимикач зовнішньої лампи, і випадково увімкнув власну лампочку в м’якій ніші. Куля сіпнулася, й Ельстед упав; він чув лементи, котрі, здавалося, виражали подив, і, звівшись на ноги, побачив дві пари очей на стеблинках, які дивилися в нижнє вікно й відбивали світло.

Наступної миті невидимі руки люто загрюкали у сталеву оболонку кулі, і дослідник почув страшний у його становищі звук – сильні удари по металевій оболонці годинникового механізму. Зізнатися, у цей момент Ельстед не на жарт злякався: адже якщо дивним тваринам удасться пошкодити механізм, йому вже не вибратися звідси. Тільки подумавши про це, Ельстед відчув, як куля сіпнулася й підлога із силою притиснулася до його ніг. Він вимкнув лампочку, що освітлювала кулю зсередини, і запалив верхню лампу, від якої йшов великий яскравий промінь. Морське дно й людиноподібні створіння зникли, зграйка риб, які наздоганяли одна одну, промайнула за вікном.

Ельстед відразу подумав, що дивні мешканці морських глибин обірвали линву й що він вислизає від них. Він підіймався дедалі швидше, а потім куля враз зупинилася й Ельстед забився головою об м’яку стелю своєї темниці. Приголомшений, він десь із півхвилини нічого не міг збагнути.

Потім дослідник відчув слабке обертання й погойдування, і йому здалося, що кулю тягнуть кудись убік. Скулившись біля вікна, він зумів повернути кулю люками вниз, але побачив тільки слабкий промінь лампи, спрямований у порожнечу й морок. Йому спало на думку, що він побачить більше, якщо вимкне лампу й очі звикнуть до темряви.

Ельстед мав рацію. За кілька хвилин оксамитовий морок перетворився в прозору імлу, і тоді йому стало видно фігури, що рухалися внизу, – далекі, туманні, як зодіакальне світло літнього вечора в Англії. Він здогадався, що невідомі створіння відрізали линву і тепер, рухаючись по морському дну, тягнуть його за собою.

Незабаром Ельстед розрізнив удалині, над хвилястою підводною рівниною, бліду заграву, що простягалася праворуч і ліворуч, наскільки дозволяло йому бачити маленьке вікно. Саме в той бік і тягли кулю дивні істоти, достеменно як робітники тягнуть аеростат із поля в місто. Він рухався дуже повільно, і дуже повільно бліде сяйво набувало чіткіших обрисів.

Було близько п’ятої години, коли Ельстед опинився над світловою зоною і зміг розгледіти щось на зразок облич, будинків навколо великої споруди без даху, що нагадувала руїни якогось стародавнього абатства. Під ним ніби було розгорнуто мапу. Всі будинки являли собою стіни без дахів, й оскільки будівельним матеріалом, як він побачив пізніше, були фосфоричні кістки, то здавалося, що будинки створено із затонулих місячних променів.

Між цими дивними спорудами простягали свої хитливі щупальці деревоподібні криноїди, а високі стрункі губки піднімалися подібно до блискучих скляних мінаретів зі світної імли міста. На відкритих майданчиках Ельстед помітив невиразний рух, немов там юрбився народ, але він був занадто далеко, щоб розгледіти в юрмі окремих людей.

Потім кулю стали повільно тягти додолу, і поступово він зміг роздивитися місто більш детально. Дослідник побачив, що ряди химерних будинків облямовано якимись круглими предметами, а потім помітив на великих відкритих просторах кілька узвиш, схожих на замулені корпуси кораблів.

Повільно й неухильно його тягли вниз, і предмети під ним ставали яскравішими, яснішими, чіткішими. Він здогадався, що його тягнуть до великого будинку посеред міста, і час від часу пильно придивлявся до гурту людиноподібних створінь, котрі вчепилися в линву. Ельстед здивовано помітив, що один із кораблів, які складали таку чудову околицю цього міста, засіяний істотами, що, жестикулюючи, дивилися на нього, однак потім стіни великого будинку безшумно виросли навколо нього та сховали місто.

Але що це були за стіни! Схоже, вони складалися із просякнутих водою брусів, сплутаного кабелю, шматків заліза й міді, людських кісток і черепів! Черепи були розташовані по всьому будинку – зигзагами, спіралями й вибагливими візерунками. Безліч дрібних сріблястих рибок, граючи, ховалися в них і випливали з очних западин.

Несподівано Ельстед почув слабкі крики і звуки, що нагадували гучний заклик мисливського рога. І це все змінилося якимось дивовижним співом. Занурюючись, куля пропливла повз величезні стрілчасті вікна, крізь які Ельстед невиразно бачив групи цих незвичайних, схожих на химер істот, що дивилися на нього, і, нарешті, опустився на якусь подобу вівтаря, що стояв посеред будинку. Тепер Ельстед зміг досить добре роздивитися цих дивних мешканців безодні. На превеликий подив, він побачив, що вони падають долілиць перед його кулею, – усі, крім одного, вбраного в одяг із великої луски, із блискучою діадемою на голові; той стояв нерухомо, то відкриваючи, то закриваючи свій жаб’ячий рот, немов керував хором.

Ельстеду спала на думку фантазія знову увімкнути свою лампочку, щоб він став видимий для всіх цих мешканців безодні, а самі вони зникли в мороці. Тієї ж таки миті спів змінився на крики, й Ельстед, прагнучи знову побачити дивовижні створіння, вимкнув світло і зник з їхніх очей. Але спочатку він був занадто осліплений і не міг розібрати, що роблять ці істоти, а коли нарешті знову побачив їх, вони, як і раніше, стояли навколішки. І так-от вони поклонялися йому безперервно упродовж трьох годин.

Ельстед дуже докладно розповідав про це дивне місто і його мешканців, про місто вічної ночі, де ніколи не бачили сонця, місяця й зірок, зеленої рослинності та істот, які дихають повітрям, де не знають ні вогню, ні світла, за винятком фосфоричного світіння живих тварин.