Долаючи шуми, спричиненi незчисленними гравiтацiйними масами, що траплялись на шляху хвиль, вони, може, з годину перемовлялися про подiї на симетричних планетах. Той, далекий спiврозмовник, розповiв, що їм удалося уникнути ядерного конфлiкту, що космологи висунули "вакуумну теорiю" виникнення Всесвiту, а фiзики визначили масу спокою у нейтрино.

Хоча чутнiсть в окремi моменти падала до нуля, Iван одержав чимало наукової iнформацiї, але, на жаль, занотувати її не змiг: було темно. До того ж триматися за бантину руками й писати було незручно. Ну що ж, перший контакт. До наступного приготується краще.

- А що вiдомо вашiй науцi... - Iван зробив паузу, пiдшукуючи слова, ну, з тих питань...

- Кардинальних, як ти казав? "Чому" та "навiщо"? Я теж сушив собi голову.

Голос почав тонути в шумi.

- Мати-Природа... життя... живеш - не вмирай... мудрiсть... дитячi запитання...

На цьому перемови обiрвалися остаточно. Надворi вже сiрiло, коли Iван крався по лаврському дворищу. Почувався так, наче побував у незмiрянiй далi космосу, на iншiй планетi. I нiхто навiть не здогадується, яка всесвiтньо-iсторична подiя сталася цiєї ночi. "Нiчого, скоро дiзнаєтесь", думав Iван i чомусь уявляв, як скривиться обличчя керiвника лабораторiї. Одне тiльки гiрчило - останнi слова... "Дитячi запитання"... Що вiн цим хотiв сказати? Невже не розумiє... А Надiя буде здивована... Вона вже змучилась, бiдолашна. Якби iнша... Це треба цiнити... Але насамперед все-таки наука. Надi нiчого не зробиться, коли ще трохи зачекає... Не покине. Раз та... анти-Надя... Кумедно: анти-Надя. А вона ж є, це без сумнiву. Певне, така ж гарна, як i моя. Тiльки й того, що атоми її тiла мають протилежний заряд.

Дiставшись до свого холостяцького житла, Iван як лiг спати, то прокинувся пiсля обiду. Подзвонив до лабораторiї, мовляв, трохи занедужав, а сам сiв до столу, щоб записати все, що з ним було цiєї ночi. Проте написав лише кiлька рядкiв: йому справдi нездужалось. П'ять днiв пролежав з високою температурою. Опiсля, пригадавши свою пригоду, довго не мiг повiрити, що це таки справдi було, а не примарилось.

IV.

- Надю, наречений з'явився!

Майбутня теща явно кепкувала з Iвана, вiн зовсiм на те не зважав. Приходив на побачення опiвночi майже всю весну i цiле лiто, аж доки не закiнчив своєї дисертацiї. На iронiю Надиної матерi вiдповiдав:

- Хочете вченого зятя? Терпiть.

Нарештi поклав Надiї на стiл голубу папочку, зав'язану бiлими тасьмами.

- Ось вона, моя мрiя безсонних ночей! - Iван був у пiднесеному настрої i говорив трохи патетично. Погладивши папку своєю сухорлявою долонею, продовжував: - Тут нова теорiя структури Всесвiту.

- Закiнчив?! - зрадiла Надiя.- Нарештi... Вiтаю тебе!

Вона притулилась щокою до його шорсткої щоки, не наважуючись при матерi цiлувати свого обранця.

- Так, закiнчив. Наче гора з плечей... Радiли всi троє, це було схоже на сiмейне свято.

- Щодо структури Всесвiту, - пояснював Iван, - то зараз домiнує теорiя Великого вибуху. Нiбито на початку вся матерiя була стиснена в одному праатомi, ну, може, в такому об'ємi, як горiх. Стався вибух, i з тiєї митi Всесвiт розширюється. I це нiби узгоджується спостереженнями... якщо заплющувати очi на симетрiю галактик... Тепер же з вiдкриттям анти-Землi, стало ясно, що принцип симетрiї охоплює i макрокосм...

- Уявляю, як буде вражений твiй керiвник, - сказала Надiя. - Може, одразу на доктора?

- Це не має значення, - вiдповiв Iван. - Менi головне - вийти на люди.

Десь так тижнiв через два Iван прийшов темний, як туча, навiть снiдати не схотiв, наледве умовили випити склянку чаю.

- Що сталося? - лагiдно спитала Надя, хоч уже й здогадалася: неприємностi з дисертацiєю.

Iван схопився як опечений, заходив по кухнi.

- Уявляєш?! - вигукнув обурено. - Вiн каже, що це - фантастика! Наукою, каже, i не пахне!

- Заспокойся, Ваню. Хто каже? Рецензент?

- Та нi, керiвник, вiн зовсiм вiдкидає мою працю. Ознайомився, каже, i розчарувався... Нi на чому не заснованi фантастичнi припущення, якi межують... Уявляєш? "Межують". Натякає. Тодi я розповiв йому про контакт з анти-Землею, усе, як було. Вiн тiльки клiпав своїми очиськами та червонiв. То давайте, кажу, разом заберемось на дзвiницю... Еге, каже, вiд цього мене звiльнiть, а вам треба вiдпочити, змiцнити нерви... Мабуть, даремно я йому розповiв, тiльки налякав. Уявляєш, яка ситуацiя?..

- А ранiше ж вiн, здається, був новатором?

- Поки не пробився до командного крiсла. Тепер же його влаштовує статус-кво. Теорiя Великого вибуху, каже, загальноприйнята, i нiчого мудрувати. Птоломеївськi епiцикли, кажу, була загальноприйнятими пiвтори тисячi лiт. Та в мене, кажу, не про виникнення Всесвiту йдеться, а про його структуру. Всесвiт симетричний. Еге, паже, симетрiя суперечить теорiї Великого вибуху. А iєрархiчна структура, кажу, це ж факт? Хiба вiн не суперечить?

- I до чого ж ви домовились?

- А нi до чого. Я бачу, що структура Всесвiту його так хвилює, як позаторiшнiй снiг. Вийшов я вiд нього - сiрi будинки, сiра вулиця, сiре небо над головою, все втратило фарби, свiт посiрiв...

Трохи помовчавши, Надя сказала:

- Ти б зв'язався... ну, з другим Iваном. Що вiн скаже. Це ж найлегше.

- В тому ж то й штука, що це зовсiм не легко, - сказав, узявши склянку з недопитим чаєм. - Я вже пробував. Наслухався космiчного шуму. Те, що ми тодi натрапили один на одного... Може, це раз на сто рокiв, або й на тисячу.

- Не журися, я впевнена: ти щось придумаєш. Може, спробуєш у горах... Удосконалиш антену... - їхнi погляди зустрiлися - глибокi, проникливi, пройнятi симпатiєю. Надiїнi губи ледь помiтно здригнулись, i дiвчина опустила очi.- Життя - це не тiльки квiти. Пам'ятаєш, як я студенткою мрiяла...

- Полежати на трояндах? - усмiхнувся Iван. - Пам'ятаю, ти розповiдала.

- Страшенно кортiло занурити обличчя у квiти. Тодi я була на канiкулах у тьотi, а вона саме готувала трояндове варення... Про одне я тодi не думала: у троянд в колючки. Отак i в життi.

Надiя зашарiлася i вмовкла.

- Гарна сентенцiя. В жiночому стилi, - вже зовсiм спокiйно обiзвався Iван. Обернувся до матерi, що сидiла замислена, пiдперши кулаком голову. - А я подумав, що... Пора вже нам з Надiєю... Якщо ви не заперечуєте, то сьогоднi подамо заяву до загсу.

Мати аж кинулась:

- Я? Менi що... Це вже ви самi...

На її очах заблищали сльози.