- Так можна i втонути, - обiзвався Чамхаб.

- Можливо, - погодилась Анжела. - Та я вловлюю момент, розплющую очi, i все минає. А в тебе з'являлося таке вiдчуття в космосi?

Чамхаб замислився.

- Коли сидiв за пультом, було. З'єднуєшся з кораблем в одно цiле, вiдчуваєш його гiгантське металеве тiло, як своє... Кнопка, на яку лiг палець, сполучає твою нервову систему з електронними "нервами" агрегатiв, i їх можна вiдчувати, як внутрiшнi органи. Цiкаво?

- Цiкаво, але страшно: людина зростається з машиною...

- Страхи цi перебiльшенi. Людина завжди залишається людиною.

- Будемо сподiватися.

Вечеряти в кафе Анжела не схотiла, натомiсть запросила до себе. Вiн, звичайно, був дуже радий i не приховував цього. Перспектива iнтимної обстановки викликала в нього п'янку млость.

Анжелинi батьки мешкали в невеликiй, скромно умебльованiй квартирi на другому поверсi. Стiл накрили на верандi, до якої заглядали молодi клени при свiтлi їхнє листя видавалося ще зеленiшим. "Космiчний сирота", як i слiд було сподiватися, був у центрi уваги. Особливо опiкувалася ним Анжелина мама - ще молода, балакуча жiнка з лагiдним обличчям. Батько - високий, худорлявий чоловiк, один з операторiв автоматичної пiдземної фабрики, яка виробляє взуття, - неквапливий у розмовi, стриманий у рухах. Але з того, як вiн час вiд часу поглядав на Чамхаба, помiтно було, що ставиться до космонавта з повагою й теплотою.

Чамхабовi приємно було в їхньому товариствi, та - нiде правди дiти,коли вечеря скiнчилася, вiн зрадiв, що нарештi лишається вiч-на-вiч iз своєю нареченою. Покохав дiвчину до самозабуття, й посидiти з нею, взявши її руку в свою, було для нього справжнiм блаженством. Звучала нiжна мелодiя - та чи вiн слухав її? Сидiв як заворожений, геть забувши про все. Анжела нагадала:

- То як ти вирiшив?

- Завтра вiзьмемо шлюб, - мрiйливо обiзвався Чамхаб. - Повiр, що далi...

- Я не про те, - засмiялась Анжела. - Електронного павука забув?

- А... - Вiн наче прокинувся зi сну. - Павука? Як ти скажеш, так i зроблю.

Лагiдним жестом вона вiдкинула йому бiлявого чуба.

- Менi здається, що... це навiть цiкаво.

- Може, й цiкаво. - Чамхаб вибачливо усмiхнувся. - Мозок людини - це своєрiдний космос... Та в мене на думцi... Я таки доб'юся - ми туди ще полетимо! Ну, що ж, вирiшено: завтра пiду. Тiльки... тiльки обiцяй, що пiсля того ми одружимось... не вiдкладаючи. Згода?

- Авжеж, дурненький! - засмiялась Анжела й грайливо торкнула його носа.

Хотiв поцiлувати, але вона встигла вiдхилитись. Обличчя їй зашарiлося.

- Ой, що ти... Прошу, заспокойся.

Чамхаб пiдвiвся й почав ходити по кiмнатi, засунувши руки в кишенi штанiв. Дiвчина трохи злякано стежила за ним поглядом, просила заспокоїтись i сiсти.

- Хiба можна бути спокiйним коло тебе? - Якось наче аж сердито поглянув на неї. Ех, схопити б її на руки...

- А скiльки продовжуватиметься ця процедура? - спитала, виходячи на веранду.

- Що? - стрепенувся Чамхаб. - А... не знаю.

Постояли на верандi, дослухаючись до шелесту листя.

- Ну, добре, - порушила мовчанку Анжела. - Я туди подзвоню. I обов'язково зустрiну, коли ти виходитимеш.

Зненацька обхопив її голову долонями. Дiвчина не встигла й скрикнути, як вiн поцiлував її в губи.

II

Пiсля гiпнотичного сеансу Чамхабовi надiли на голову щось справдi схоже на срiбного павука - мнемоскоп. Напiвлежачи в спецiально пристосованому для нього лiжку, космонавт знову переживав свою останню подорож. Пам'ять розгортала дивовижно чiткi картини - усе було, як наяву. Хоча й не зовсiм: пережитi сцени й ситуацiї з'являлися водночас. В коротку мить вмiщалися яскраво висвiтленi подiї одного дня чи цiлого мiсяця - в залежностi вiд того, яка була насиченiсть фактами. Полiт "Енея" продовжувався майже десять рокiв, а електронний "павук" знiмав карби пам'ятi всього за кiлька годин. Правда, мнемоскоп старанно "просiвав" здобуту iнформацiю, й на магнiтну котушку осiдало тiльки суттєве.

Звичайно, Чамхаб нiчого цього не вiдчував. Як тiльки апарат ввiмкнули, вiн одразу ж усвiдомив себе на космiчному кораблi. Сидiв за великим сегментом пульта керування, невiдривно дивлячись на матовий екран.

Далеке чуже сонце вже показувало свiй диск. В його промiннi можна помiтити окремi пилинки - планетна сiм'я. З кожним днем i сонце, i планети бiльшають, ростуть.

Астрофiзик їв показує фотографiї системи, зробленi крiзь рiзнi фiльтри, повiдомляє параметри, дає характеристики:

- Зiрка - пiвтори сонячнi маси, чотирнадцять планет, розмiри їх пiдлягають закономiрностi, вiдкритiй у нас*. Орбiти майже не виходять з площини еклiптики.

______________ * Тобто об'єм планет до сьомої зростає, а далi зменшується.

- Астероїди? Комети?

- Не помiчено.- їв розводить руками, нiби пробачається, що в цiй планетнiй системi немає нi астероїдiв, нi комет.

Бортiнженер Фамен усмiхається:

- Значить, не було запроектовано.

Чамхаб просить його сiсти до комп'ютера i визначити режим гальмування.

На четвертiй (1,3 маси Землi) спектографи зафiксували хлорофiл, лiнiї якого вiдсутнi в спектрах решти планет.

- Здається, вона має велику кiлькiсть зеленої маси, - каже Iв.

Чамхаб у захопленнi:

- Зелена маса? Це ж лiси i луки! Давайте так i назвемо її: Зелена!

Iв i Фамен погодились. Було вирiшено вийти на мiнiмальну орбiту навколо Зеленої, щоб вивчити її детальнiше.

Знову перевантаження, Чамхабовi здається, що весь вiн налитий оловом, важко ворухнути навiть пальцем. Зникло. I те саме тiло стало легким, як пушинка.

Безперервнi, невтомнi спостереження, накопичення й аналiз матерiалу. Так, Зелена має бiосферу! Та ще й багатющу: густi лiси, безкiнечнi луки. Коли б тут ще були гори, моря й океани, - Зелена вiдрiзнялася б вiд Землi лише розмiрами. Але жодного, бодай невеличкого водного басейну тут немає. Суцiльний всепланетний материк, втушкований зеленою ковдрою навiть на полюсах. Певно, всю вологу тримають у собi рослини.

- Якщо тут не було первiсного океану... - з жалем почав астрофiзик, зiтхнув i замовк.

- То що?- не втерпiв Чамхаб. - Не могли з'явитися й розумнi iстоти?

- Авжеж, - знизав плечима Iв. - Про них не може бути й мови, ми навряд чи зустрiнемо тут навiть тварин. В кожному разi, спостережнi данi не дають для цього нiяких пiдстав.

- Про це ще рано говорити, - заперечив Чамхаб.

- Але ж не помiчено жодного стада, жодного табуна.

- Це ще нiчого не доводить. Удень вони можуть ховатися в лiсах, а пасуться вночi, - звiдки ми знаємо?

- А слiдiв цивiлiзацiї - нiякiсiньких, це вже точно, - обiзвався Фамен.

- I це передчасний висновок, - не згодився Чамхаб. - Давайте, друзi, повторимо увесь комплекс дослiджень...

Знову нарада бiля пульта.

- Отже, дослiдження проведено чотири рази, - Чамхаб мiркував уголос. I, як ви знаєте...

- Тепер i в тебе немає сумнiву, - перебив Iв.

- Сумнiви ще є, - твердо сказав Чамхаб, - але я вважаю, що на орбiтi ми зробили все, що могли.

- Це так, - погодився Iв. - Бiосфера Зеленої дослiджена по всiх аспектах. Дальше перебування...

- От i я так думаю. Пора здiйснити наступний етап нашої експедицiї... Щодо мiсця посадки. Твоя пропозицiя, Iв?

- На екваторi, в зонi лiсу. Оптимальнi умови для вивчення планети. Адже лiси переважають.

- А ти як гадаєш, Фамен?

- Полюс. Чи пiвнiчний, чи пiвденний - однаково. Полярнi областi - океан лукiв...

- Це все крайнощi, - розважливо сказав Чамхаб. - Мiсце посадки треба визначити з урахуванням багатьох факторiв. Динамiка атмосферних процесiв, температура, типовiсть зони дослiдження, радiацiя...

Детально обмiркувавши численнi варiанти, провiвши ще одне картографування, всi троє зiйшлися на тому, що "Енея" слiд посадити в пiвнiчнiй пiвкулi Зеленої, в саванi, де луки зустрiчаються з масивом лiсу.

I знову тiло наливається оловом, очi застилає кривавий туман. Коли нарештi комп'ютер вимкнув двигуна i в кораблi настала тиша, вони ще довго її не чули.