— Чекаю пояснень.
— Я… ну, справді, не вмію і, чорт забирай, не хочу писати некрологи! Мені це нецікаво, і зовсім не подобається, що мене отак відверто примушують займатися дурницями. Он уже люди на вулиці жахаються, скоро страшно буде в дзеркало глянути, і нащо це все?
Голос мій бринів, мов кришталь, і час від часу в ньому відлунювали справжні істеричні нотки.
— Так, спокійно, — розчулився Редактор, — то й що, що не подобається? От пляцки розвозити тобі було цікаво?
— Зовсім ні, так то ж мене ніхто не примушував. А тут, обсіли з двох боків, не продихнути, і зловживають… — тут я збагнув, що сказав зайве.
— З двох, е?
Відбрехатися, звичайно, можна. Однак, мене дістала вже ця бридка ситуація. Нінкомпуп он мені, вважай, життя врятував. А я буду тут шпигувати, слідкувати, підслуховувати? А потім вдячний Фобіус, аби його страмна халепа втяла, витрясатиме з мене душу?
— Ну. Моя історія схожа на те, як сюди потрапив Нінкомпуп.
— Як, хіба тебе теж Джаскін у витверезнику надибав?
— Е-е, він говорив…
— І ти слухаєш, що розказує Нінкомпуп? Він же у нас казкар, яких іще пошукати! А про мене він нічого не розказував?
Я знітився і сховав погляд, стримуючи сміх. Пан Оліфаг розреготався.
— Ясно. Хоробра ти людина… хіба що і сам поділяєш мою буцімто виняткову прихильність до всіляких збочень. Але що саме він тобі розказав про той славетний випадок?
Отак це і сталося. Я, ціпеніючи від жаху, повідав Головному Редакторові “Голосу Совісті” про свої зв’язки з Архами.
— Угу, — ледве і сказав Пайба Оліфаг, — так я і думав. От же ж, і часу в мене зараз зовсім немає. Ну добре, якось владнається. Твої, гм, епітафії, ми напевне, все-таки надрукуємо, аби люди наглядно побачили, як не можна писати некрологи. Біжи, знайомся з роботою Редакції, потім буде церемонія випуску номеру, є на що глянути.
— Але, е-е…
— Біжи кажу, — сказав, як відрізав.
Я був, зізнатись, трохи розчарований зневагою керівництва до моєї страшної таємниці. І все він знав, виявляється! А як Фобіус на мене бугаїв своїх напустить? Та іще буде корида… вічна пам’ять тореадору. І нікому буде некролог мені написати. А що ж я час втрачаю? І про все самому треба дбати, не довіряти ж стороннім цю важливу місію!
Через якийсь час, коли я занурився в роботу, а з вуст моїх злітали епітети й гіперболи типу: “взірцевий”, “інтеліґентний”, “непитущий”, “хазяйновитий”, розважити мене у гордій самотині явився Нінкомпуп.
— Що це таке? — поцікавився він, нахабно пхаючи носа в мої нотатки.
— Некролог. Собі пишу. Як каже мій керівник, добрий некролог — початок легенди.
— Що, вже? — Він позірно сполотнів, — Але як я тебе розумію! Життя — лайно, робота — мука, колеги — дэрні, бос — падлюка…
Я зачудовано глянув на його щиро спохмурніле обличчя, не в змозі зрозуміти, наскільки серйозно він сприймає власні слова.
— Та, Нінка, це я так розважаюся, розумієш? Оскільки всі мене покинули напризволяще. Оліфаг мене не любить…
Нарешті обличчя Нінкомпупа подовшало.
— Н-ну, співчуваю. Я думаю, все-таки, з Термагантою у нього досить серйозно, тому не раджу тішити себе безпідставними сподіваннями. Він тебе не вартий, зрештою.
Думаю, не треба пояснювати, чому саме мене зібгало як мінімум вдвоє від гомеричного реготу. Нінка співчутливо дивився на мене, ледь помітно усміхаючись.
— Бруксе, слухай, любові любовями, а ти на церемонію випуску збираєшся? То треба швидше йти, місця зайняти позручніше. Ну?
Він підвівся зі стільця, простягаючи мені руку у жесті доброї волі.
— Ходи. На Термаганту, до речі, подивишся. Суперників треба знати в обличчя.
Такого я не чекав! Випуск суботнього номера — це справді подія не для сторонніх, слабких духом чи іншими частинами тіла. Це — скромне вшанування Бога Журнала шляхом обкурювань, вливань і невпинної вакханалії. Спочатку все наче виглядало пристойно: ми з Нінкою зайшли до великої, вщерть наповненої зали, сполученої дверима з верстальним цехом, де вже розгорталося урочисте дійство. До протилежної стіни був притулений великий позолочений ідол з розчахнутою пащекою і шістьма вилупленими у намаганні осягнути всю складність світу очима. У приміщенні, досить пристойному за розміром, було стільки курива, що я відразу ж запідозрив присутність у ньому Головного Редактора. А ось і справді він, оголений по пояс біля ідола, а з іншої сторони — жінка у яскравому вбранні. Я з жахом усвідомив, що вона мала поголену макітру, де лишився лише шмат довгого волосся на маківці, зібраний золотою стрічкою у кінський хвіст.
— Це і є Термаганта, — гордовито повідомив Нінкомпуп, — Наш відповідальний секретар.
— У, страмна халепа! — похвалив я.
Це вона, значить, стала між мною і Пайбою, усміхнувся я. Ну що ж. Шикарна жінка, хоча й на дуже витончений смак. З тілом “смерть від спермотоксикозу” і виразом обличчя мегери…
В цей момент зазвучала музика, створювана оркестром, що розташовувався поруч з ідолом. Це, схоже, були Редактори відділів, судячи з того, що серед музикантів я побачив Панчі Джаскіна, який затято гамселив по ударних інструментах, і Гріфа Реморса, який награвав на трубі. Головний Редактор зробив виразний жест, наче роблячи музикантам аутодафе; музика, природно, відразу ж ущухла. І тоді Термаганта заголосила літанію:
підхопили народні маси.
І тут Редактор смикнув за щось, щелепа ідола впала, а з пащеки заструменіла неперервна вервечка газетних листів. Публіка захвилювалася і почала спускатися з трибун додолу, де вже стояли столи з незліченними рядами боєприпасів. За якусь мить всі отримали по чарці, і звідусіль залунало “легкого хмелю!”, “пиймо-жиймо!” та “пий, паскуда!”, і від дзенькоту склянок здригнулися основи світобудови. Все, подумалося, звіздець.