— А, — скупо всміхнулася Ешлі, — ти не знаєш, на посади Редакторів їх не призначають?

— Досить часто, люба, — відповів Ленс, — От пам’ятаєш, той твій знайомий з “Вісника Пантеону” — він же там за суцільного відмінника вважався і випустився з відзнакою.

Вони весело перезирнулися. Ешлі посміхалася швиденько, по-партизанськи, аби ніхто не запідозрив її у зраді принципам, та виглядало це все-таки дуже мило. Дарма, що якогось бідаку облаяли, діло буденне.

— Ну, шановні, щасти вам у благородній справі запльовування конкурентів у вільному стилі. А мені — ондечки, світять потруєні парламентарі.

— Ага, смачного, — приснув Ленc, леді поважно кивнула.

Я вдячно всміхнувся і звернув у провулок, який короткою дорогою вів до сумнозвісного ресторану “Втіха Мандата”, назва якого викликала таку кількість брудних жартів у моїх колег. Парламентарі, чи, як їх частіше називають, “голоси”, охоче відвідували цей заклад, оскільки за наявності відповідного посвідчення можна було отримати не тільки наїдки і напитки, передбачені у меню, а й коктейлі з амфікорумпінами, десерт з хабаршишем та папіроски з лоббіхуаною, звісна річ, страви нелегальні. Я про це знав, оскільки кілька моїх колег зі Школи проходили у цьому ресторані інтернатуру. Однак, якщо “голоси” потруїлися, певні аналізи дадуть можливість винести цю інформацію на розгляд широкої громадськості. Тоді скандалу не уникнути. Аби ще дізнатися, хто підгодовує “голосів” наркотичними речовинами…

Я вийшов до ресторану, біля якого вже скупчився люд, що з хворобливою цікавістю спостерігав, як дебелі чоловіки виносили з приміщення тіла жертв і акуратно складали їх у заґратовану карету державної лікарні. Гуляли “голоси” видно, до самого ранку. Я проштовхався до дверей, де мене зустрів несхильний до компромісу охоронець. Я наблизився до його вуха і промовив пароль, після чого мав нагоду спостерігати сполотніле обличчя і конвульсивні рухи нещасного, який гостинно відчиняв двері. Минаючи охоронця, я мимохідь почув забобонне “цур тобі пек”.

“Втіха Мандата” всередині розділялася на дві частини — більшу і меншу, між якими було натягнуто металеву сітку — це передбачалося на той випадок, коли “голоси”, чогось не поділивши, будуть дебатувати за допомогою метання пляшок і склянок. Тіла, яких нарахувалося п’ятеро, виносили якраз з меншої частини, де, наскільки мені відомо, й відбувалося ганебне розповсюдження сильнодійних речовин. Власник ресторану, Рябий Біллі, дивився на процедуру бентежними очима і нервово протирав скляночки.

— Брукс? — здивувався він, побачивши мене, — Яким лихом ти тут опинився? Холестеруєв цікавиться рецептом моєї коронної страви і пропорцією стріхніну, рекомендованою для найкращого результату?

— Проходив повз і вирішив привітати з вдалим рекламним рішенням, — збрехав я тим же тоном. Ми з Біллі зналися досить давно, ще відтоді, коли я заходив на скляночку портеру до колег, що ішачили на нього. Наш приклад так надихав відвідувачів, що пиво розходилося миттєво, тому Біллі ставився до мене, як до поважного консультанта з маркетингу.

— Ага, підлота, знущаєшся ще! Оці, блін, звіздюки (щоденне спілкування з парламентарями дещо урізноманітнило лексику Біллі) киряють тут усю ніч, репетують дурними голосами, типу, співають народних пісень, відновлюючи традиції, а потім чогось труяться, як останні гастрітики. І тепер оце, що я мені робити? Адже ж хто тепер ризикне тут харчуватися? Сезонні самогубці чи, дасть бог, спадкоємці багатеньких родичів пригощатимуть?

— Та, слухай, Біллі, мені здається, клієнтури в тебе не поменшає. Адже ж, — я по-змовницьки всміхнувся, — їх приваблює нерегламентоване меню, чи не так?

— Н-ну… Воно й так.

— Так тоді, можливо, постачальники, яким це вигідно — так же ж? — подбають про цей випадок?

— Гм, ти ж бач, який грамотний! Ти даєш мені надію, хлопче!

За що я люблю і поважаю Біллі, так це за те, що він вміє віддячити за доброчинність. Так що мені дісталося кілька безцінних ковтків із особливих запасів бару, що значно поліпшило моє світосприйняття. Лише коли я вже прямував до виходу у Біллі виникло справедливе запитання.

— А, Бруксе, тебе як взагалі пропустили?

— Особистий шарм і чарівливість, — хихотнув я, вистрибуючи за двері.

Тепер я опинився перед дилемою — чи то чи написати щось, з тієї інформації, яка мені вже відома, чи продовжувати розслідування, яке обіцяє вивести на чийсь запашний брудний слід. В моїй свідомості сформувалася палка потреба у мужньому плечі Редактора, який би надав мені мудру інструкцію, тож я, не зволікаючи, рушив до штабу.

Гріфа Реморса на місці не виявилося, зате із сусіднього відділу виплив заспаний і смутний Нінкомпуп. Він розпачливо позіхав і тихо лаявся, калатаючи якусь бурду у склянці.

— Це що? — поцікавився я.

— Отрута гримучої змії, — цілком у своєму стилі повідомив він, — я це п’ю зранку, коли відчуваю надто сильну втіху від існування та тиху любов до ближніх, аби їх усіх страмна халепа втяла.

— Бідолашний мій токсичний колего, поділишся, може, трунком? Мені Редактор потрібен у якості розрадника пригноблених, а його, бач, трохи.

— Нащо тобі начальство, здурів, чи що? У нас конституційна Редактократія, яка передбачає вусебіч розвинене самоврядування.

Нінка ковтнув вміст скляночки і перекривився.

— От курва зальотна, якою гидотою поять в цій Редакції! Ну, а що в тебе за халепа?

Я розповів Нінкомпупу про свої досягнення у якості репортера і сумніви з цього приводу. Нінка відставив склянку на підвіконня і всмоктував інформацію незгірш за голодного вурдалака. Ким, власне, і був. В його очах з’явився тривожний погляд маніяка, який раптом відчув термінову потребу вчинити злочинний замах на честь і гідність 20-30-ти перехожих.

— Та-ак, і ти збираєшся чекати на цього Реморса, якого невідомо де параска грає? Нам потрібні докази, так що треба діяти, поки не пізно!

— Але ж Редактор…

— Та фах із ним! Забудь, вони потім тільки подякують. Ну, поїхали?

— До лікарні?

— Правильно мислиш. Ходи, я тобі покажу як працюють справжні професіонали!

Від такого повідомлення мені стало лячно і захотілося опинитися подалі від схибленого журналіста.