— Усі ті бідаки не мають прислуги, то вочевидь читають.

— Ти не заперечуватимеш, якщо я порозмовляю з Ейбілін? — питаю Елізабет. — Щоб вона допомогла мені відповісти на окремі листи?

На мить Елізабет завмирає.

— З Ейбілін? З моєю Ейбілін?

— Я ж сама не можу відповісти на ці запитання.

— Ну… якщо це не заважатиме її роботі…

Замовкаю, здивована її реакцією. Але потім нагадую собі, що, зрештою, Елізабет платить їй.

— І не сьогодні, тому що незабаром прокинеться Мей Моблі, й тоді мені доведеться доглядати за нею.

— Гаразд. Може… може, тоді я зайду завтра вранці?

Підраховую, скільки матиму годин. Якщо ми з Ейбілін впораємося ще зранку, то у мене буде час, щоб помчати додому, набрати текст і повернутися в місто до другої години.

Елізабет насуплено розглядає котушку із зеленими нитками:

— І тільки на кілька хвилин. Завтра день чищення срібла.

— Це не займе багато часу, обіцяю.

Елізабет починає звучати, як моя мама.

Наступного ранку о десятій Елізабет відчиняє двері й киває мені, як шкільна вчителька:

— Добре. Заходь. Та недовго. Мей Моблі може прокинутись будь-якої миті.

Заходжу на кухню, затиснувши записник і листи під пахвою. Ейбілін усміхається мені біля мийки, її золотий зуб сяє. Вона трохи повнувата в талії, але це надає їй приємної м’якості. І вона набагато нижча за мене (а хто вищий?) У неї темно-коричнева блискуча шкіра, яку підкреслює накрохмалена біла уніформа. Її брови — сиві, хоча волосся чорне.

— Здрастуйте, міс Скітер. Міс Ліфолт усе ще за машинкою?

— Так. — Дивно чути, попри всі ті місяці, що минули з моменту мого повернення, що Елізабет називають міс Ліфолт — не міс Елізабет чи навіть не дівочим прізвищем, міс Фредерікс.

— Можна? — показую на холодильник. Але перш ніж підступаю до нього, Ейбілін уже відчинила його:

— Чого побажаєте? Кока-коли?

Киваю, й вона знімає кришечку відкривачкою, що висить над кухонним столом, і наливає в склянку.

— Ейбілін… — роблю глибокий вдих. — Хочу запитати, чи допоможете мені з дечим.

І я розповідаю про рубрику, втішена, що вона знає, хто така міс Мирна.

— Може, я прочитала б вам кілька листів, а ви б… допомогли мені з відповідями. За якийсь час я, можливо, наб’ю руку й… — Замовкаю. Немає жодного шансу, що я колись спроможусь відповідати на запитання про прибирання будинку. Насправді я і не збираюся вчитися такого. — Це нечесно, так? Я видаватиму ваші відповіді за свої. Тобто відповіді Мирни, — зітхаю я.

Ейбілін хитає головою:

— Я не проти. Просто не впевнена, чи погодиться міс Ліфолт.

— Вона вже дозволила.

— Під час робочого дня?

Киваю, пригадуючи тон Елізабет.

— Тоді добре, — Ейбілін знизує плечима. Вона дивиться на годинник над мийкою. — Напевно, закінчимо, доки Мей Моблі прокинеться.

— Сядемо? — показую на кухонний стіл.

Ейбілін поглядає на двері:

— Сідайте, а мені й стояти добре.

Я провела минулу ніч, перечитуючи всі статті міс Мирни за останні п’ять років, але посортувати всі листи, на які я му­сила відповісти, часу не вистачило. Вирівняла течку-планшет, олівець у руці.

— Лист з округу Ренкін.

«Дорога міс Мирно, — читаю я. — Як позбутися плям на комірці сорочки цього жирного свинтуса, мого чоловіка, бо він і сам, як свиня, і… і потіє, як і вона…»

Чудово. Колонка про домогосподарство та стосунки. Дві речі, в яких я нічого не тямлю.

— Чого вона хоче позбутися? — перепитує Ейбілін. — Плям чи чоловіка?

Втуплююся в листа. Я не знаю, що порадити в жодному разі.

— Скажіть, нехай замочить у оцті й засобі «Пайн-Сол». А опісля хай залишить трохи на сонці.

Швидко записую.

— Залишити на сонці надовго?

— Десь на годину. Хай висохне.

Витягую наступного листа, й так само швидко вона відповідає й на нього. Після четвертого чи п’ятого я з полегшенням видихаю.

— Дякую, Ейбілін. Ви й не уявляєте, як допомогли мені.

— Без проблем. Допоки я не потрібна міс Ліфолт.

Збираю свої папери, роблю останній ковток коли й даю собі п’ять секунд перепочинку, перед тим як бігтиму писати статтю. Ейбілін перебирає в мішечку молоді пагони папороті. У кімнаті тихо, тільки приглушено працює радіо (знову проповідує Ґрін).

— Звідки ви знали Константін? Ви родичі?

— Ми… ходили до однієї церкви. — Ейбілін переступає з ноги на ногу біля мийки.

Я відчуваю вже знайомий біль.

— Вона навіть адреси не лишила. Я просто… не можу повірити, що вона так просто зникла.

Ейбілін не піднімає очей. Здається, вона уважно вивчає па­ростки папороті.

— Ні, я впевнена, що її змусили піти.

— Ні, мама запевняла, що вона просто все покинула. Тоді, у квітні. Переїхала до Чикаго, до родини.

Ейбілін бере ще один пагін, ретельно миє довге стебло, завиту зелену голівку.

— Ні, мем, — заперечує вона після паузи.

Мені потрібно кілька секунд, щоби зрозуміти, про що ми говоримо.

— Ейбілін, — кажу я, й намагаюся зустрітися з нею поглядом — Ви справді вважаєте, що Константін звільнили?

Та обличчя Ейбілін стало непроникним, як синє небо.

— Я, мабуть, погано пам’ятаю, — мовить вона й, певно, думає, що й так занадто багато розповіла білій жінці.

Ми чуємо голос Мей Моблі, Ейбілін перепрошує та виходить. Минає якась мить, і я розумію, що мушу йти додому.

Коли через десять хвилин я заходжу до будинку, мама читає за обіднім столом.

— Мамо, — звертаюсь я, міцно притискаючи до грудей блокнот, — ти звільнила Константін?

— Я що? — питає мама. Але я знаю, що вона почула мене, бо відклала інформаційний вісник ДАР[7]. Тільки дуже серйозне питання змусить її відвести погляд від такого захопливого читання.

— Євгеніє, я ж розповідала тобі, її сестра захворіла, тому вона й поїхала до Чикаго, до своїх, — відповідає вона. — А що? Хтось сказав тобі інше?

Навіть через мільйон років не зізнаюся їй про Ейбілін.

— Почула це пополудні. У місті.

— Хто б міг про таке теревенити? — Мамині очі за окулярами звужуються. — Певно, хтось із тих негрів.

— Мамо, що ти їй заподіяла?

Мама покусує губи, уважно й довго дивиться на мене крізь скельця своїх біфокальних окулярів.

— Ти не зрозумієш, Євгеніє. Поки не матимеш власної прислуги.

— Ти… звільнила її? За що?

— Немає значення. Все минуло, і я не хочу думати про це навіть зайву хвилину.

— Мамо, вона виховала мене. Ти поясниш мені, що сталося! — Мені самій огидно від вереску в голосі, мої вимоги звучать по-дитячому.

Здивована моїм тоном, мама піднімає брови, знімає окуляри.

— Це все через расові проблеми. І мені більше нічого додати. — Вона знову вдягає окуляри та підносить вісник ДАР до очей.

Я така люта, що мене аж трусить. Гупаю ногами по сходах. Сиджу перед друкарською машинкою, вражена, що моя мати змогла вигнати ту, що зробила їй найбільшу послугу в житті: виховала її дітей, навчила мене доброти та почуття власної гідності. Я дивлюся на шпалери з трояндами на протилежній стіні, на петельки штор, на пожовклі фотографії, такі знайомі, аж до відрази. Константін пропрацювала у нас двадцять дев’ять років.

Наступного тижня татко встає ще вдосвіта. Прокидаюся від двигунів вантажівок, від шуму збирачів бавовни, від вигуків поквапитися. Поля коричневі та хрусткі від сухих стебел бавовни, оброблених дефоліантом, щоб полегшити машинам знімання коробочок. Час збирання врожаю.

У цей час татко навіть до церкви не ходить, але недільного вечора, між вечерею та сном, мені вдалося перехопити його в темному коридорі.

— Тату? — прошу я. — Ти можеш розповісти мені, що трапилося з Константін?

Зморений роботою, він зітхає, перед тим як щось сказати.

— Татку, як мама могла звільнити її?

— Що? Люба, Константін пішла сама. Ти ж знаєш, твоя мама ніколи б не звільнила її. — Він здивований, що я про таке розпитую.