— У новинах я бачила, як у вас намагаються расово інтегруватися на автобусній зупинці, — продовжувала місіс Стайн. — І як п’ятдесят п’ять негрів посадили до в’язниці в камеру, розраховану на чотирьох.

Я стиснула губи.

— Вона погодилася. Так, погодилася.

— Добре. Це вражає. А після неї? Ви справді думаєте, що інші служниці теж говоритимуть із вами? А що, як дізнаються ро­ботодавці?

— Інтерв’ю проводитимуться таємно. Оскільки, як ви знаєте, тут трохи небезпечно.

Насправді, я уявлення не мала, безпечно тут чи ні. Я провела останні чотири роки ізольованою в кімнаті коледжу, читаючи Кітса та Юдору Велті та переймаючись курсовими роботами.

— Трохи небезпечно? — Вона розсміялася. — Марші у Бірмінгемі, Мартін Лютер Кінг. Собак нацьковують на темношкірих дітей. Люба, це найгарячіша тема в державі. Але, вибачте, це ніколи не спрацює. Не у формі статті, бо жодна газета на Півдні цього не опублікує. І, звичайно, не у формі інтерв’ю. Книжка інтерв’ю ніколи не продасться.

— Ой, — я почула свій голос. Заплющила очі, відчуваючи, як хвилювання витікає з мене. Я почула, як повторила: — Ой.

— Якщо відверто, я зателефонувала, бо це хороша ідея. Але… немає жодної можливості це надрукувати.

— Але… що якщо… — Мої очі почали шмигати коморою в пошуках чого-небудь, щоб повернути її зацікавленість. Можливо, треба говорити про це, як про статтю, можливо, журнал, але ж вона сказала ні…

— Євгеніє, з ким ти там розмовляєш? — затріщав мамин ­голос. Вона тихенько відчинила двері, а я смикнула їх і знову зачинила. Я затулила трубку й прошипіла: — Мамо, я говорю з Гіллі…

— У комірчині? Ти знову як підліток…

— А взагалі, — місіс Стайн різко зашипіла, — гадаю, я могла би продивитися результати вашої праці. Бог його знає, потрібно трохи струснути книжковий бізнес.

— Ви це зробите? О, місіс Стайн…

— Я не кажу, що погоджуюся. Але… зробіть інтерв’ю і я повідомлю вам, чого воно варте.

Я промимрила кілька незрозумілих звуків, зрештою таки витиснувши:

— Дякую. Місіс Стайн, я не можу висловити вам, як ціную вашу допомогу.

— Ще не дякуйте. Зателефонуйте Рут, моїй секретарці, якщо вам буде потрібно зв’язатися зі мною.

І вона повісила слухавку.

У середу волочу стару сумку до бридж-клубу в Елізабет. Вона червона. Вона потворна. Але сьогодні без неї ніяк.

У маминому будинкові це єдина торба, в яку вмістилися листи міс Мирни. Шкіра потріскалася й осипається, і там, де стерлася шкіра, широкий ремінь через плече залишає на моїй блузці коричневі сліди. Це була садова сумка бабусі Клер для носіння по дворі садових інструментів. У ній ще й досі повно соняшникового насіння. Вона абсолютно ні до чого не пасує, та мені байдуже.

— Два тижні, — оголошує мені Гіллі, показуючи два пальці. — Він приїжджає. — Вона всміхається, і я теж усміхаюсь у відповідь.

— Я зараз повернуся, — кажу та прослизаю на кухню, прихопивши із собою сумку.

Ейбілін стоїть біля мийки.

— Після обіду, — тихо промовляє вона. Я була в неї тиждень тому.

Я стовбичу там якийсь час, спостерігаю, як вона помішує холодний чай, відчуваю дискомфорт у її поставі, страх, що я знову попрошу її допомогти з книжкою. Я дістаю кілька листів із питань домогосподарства, Ейбілін бачить це й трохи розслаб­ляється. Доки я читаю запитання про плями від цвілі, вона наливає в склянку трохи чаю, куштує. Додає в глечик цукру.

— О, поки не забула, я отримала відповідь на запитання про плями від води. Мінні радить втерти в них трохи майонезу. — Ейбілін вичавлює в чай половину лимона. — А тоді взяти й кинути свого чоловіка-нездару. — Вона помішує, куштує. — Мінні не надто ласкава до чоловіків.

— Дякую, я це запишу, — відповідаю. Якомога недбаліше витягую із сумки конверт. — І тут. Хотіла дати вам оце.

Ейбілін знову стає в обережну позу, в таку, як тоді, коли я ввійшла.

— Що це у вас? — питає вона, не беручи.

— Це за допомогу, — тихо пояснюю. — Я поклала сюди по п’ять доларів за кожну статтю. Зараз тут тридцять п’ять доларів.

Очі Ейбілін швидко повертаються до чаю.

— Ні, дякую, мем.

— Будь ласка, візьміть, ви це заробили.

Чую, що в їдальні починають шкребти по долівці стільці, голос Елізабет.

— Будь ласка, міс Скітер. Міс Ліфолт розлютиться, якщо дізнається, що ви дали мені готівку, — шепоче Ейбілін.

— Вона не мусить знати.

Ейбілін дивиться на мене. Білки її очей пожовкли, утомились. Я здогадуюсь, про що вона думає.

— Я вже вам говорила, вибачте, міс Скітер, я не можу допомогти вам із тією книгою.

Я ставлю конверт на стійку, знаючи, що припустилася жахливої помилки.

— Будь ласка. Знайдіть іншу темношкіру покоївку. Молоду. Когось… іншого.

— Але я ні з ким не знайома так добре. — Мені кортить вжити слово друзі, але я не така наївна. Я знаю, що ми не друзі.

У двері встромлюється голова Гіллі.

— Ну, Скітер, я роздаю, — і вона зникає.

— Я благаю вас, — просить Ейбілін, — заберіть гроші, і міс Ліфолт не побачить.

Я ніяково киваю. Кладу конверт до сумки, усвідомлюючи, що тепер наші стосунки погіршились. Ейбілін думає, що це хабар за дозвіл взяти в неї інтерв’ю. Хабар під виглядом прихильності й подяки. Як на те пішло, я в будь-якому разі хотіла дати їй грошей, але, щоправда, сьогодні вибрала навмисне. А тепер, боюся, назавжди її відлякала.

— Люба, випробуй це на своєму волоссі. Це коштує одинадцять доларів. Це повинно подіяти.

Мама загнала мене в куток на кухні. Я глипаю на двері до зали, на двері на ґанок. Мама підходить ближче, тримає щось у руці, і я звертаю увагу на те, які тонкі її зап’ястки, які кволі руки, що тримають важку сіру штуковину. Вона штовхає мене в крісло (і зовсім вона не слабка) і з шумом витискає мені на голову смердючий слиз із тюбика. Мама вже два дні ходить за мною з тим засобом для «чарівної м’якості та шовковистого блиску».

Обома руками вона втирає крем у моє волосся. В її пальцях я практично відчуваю надію. Крем не виправить мого носа та не вкраде фут зросту. Він не надасть чіткості моїм майже прозорим бровам, ані додасть мені ваги. А зуби в мене й так ідеально рівні. Тож лишається тільки дати лад моєму волоссю.

Мати накриває мою мокру голову пластиковою шапочкою. Прикріплює трубку від шапочки до квадратного апарата.

— Мамо, скільки часу це займе?

Липкими пальцями вона бере до рук буклет.

— Тут написано «накрийте чудо-шапочкою для вирівнювання, потім увімкніть апарат і чекайте на чудо…»

— Десять хвилин? П’ятнадцять?

Я чую клацання, наростаючий гуркіт, потім мою голову огортає повільне, інтенсивне тепло. Аж раптом — поп! Трубка відлітає від апарата й смикається, як божевільний пожежний шланг. Мама скрикує, хапає її та не влучає. Нарешті вона ловить трубку й знову прилаштовує до апарата.

Вона глибоко вдихає й знову бере буклет.

— Чудо-шапочка мусить бути на голові протягом двох годин, інакше результат…

— Дві години?

— Скажу Паскаґулі зробити тобі чаю. — Мама гладить мене по плечі та виходить через кухонні двері.

Дві години курю цигарки й читаю журнал «Лайф». Я дочитала «Вбити пересмішника». Нарешті беру «Джексон джорнал», переглядаю його. Сьогодні п’ятниця, тож колонки міс Мирни нема. На четвертій сторінці читаю: хлопця осліпили за відвіду­вання туалету для білих, підозрюваних допитали. Це звучить… знайомо. Тоді я згадую. Це, мабуть, сусід Ейбілін.

Цього тижня я двічі ходила до Елізабет, сподіваючись на її відсутність вдома, щоби поговорити з Ейбілін, знайти хоч якийсь спосіб переконати її допомогти мені. Елізабет схилилася над швейною машинкою — хотіла пошити нове вбрання до різдвяного сезону — ще одне зелене плаття, дешеве та жалюгідне. Вона, певно, десь на смітнику підібрала зелену тканину. Шкода, що я не можу поїхати до Кеннінґтона й купити їй щось нове, але навіть пропозиція такого до смерті б її збентежила.