Мама зітхає.

— Отже, ти завтра, мабуть, підеш із нею до церкви. А я гадала, що завтра ми могли би піти разом, як сім’я. Разом пове­черяти.

— Мамо, будь ласка, — прошу я, порпаючись у кошику, де вона тримає ключі. — Мені ніде не вдається знайти твої ключі.

— Ти не можеш узяти кадилак на всю ніч. У неділю ми їдемо ним до церкви.

Через тридцять хвилин він буде в Гіллі. А я ще повинна там одягтися та зробити макіяж, щоб мама нічого не запідозрила. Я не можу взяти нову батькову вантажівку. У ній повно добрив, і я знаю, що вона знадобиться йому завтра на світанку.

— Добре, тоді я візьму старий пікап.

— Думаю, він зараз із причепом. Спитай у тата.

Але я не можу спитати в тата, тому що не робитиму цього в присутності трьох інших людей, які сумно глипатимуть на мене тому, що я їх покидаю, тож беру старі ключі від пікапа.

— Не має значення. Я їду просто до Гіллі, — кажу я, вискакую надвір і бачу, що старий пікап не лише з причепом, а й із трактором вагою з півтонни на причепі.

Тож я їду до міста на моє перше за два роки побачення в червоному «Шевроле» 1941 року, з автогрейдером «Джон Дир» позаду. Двигун пирхає та чхає, а мені цікаво, чи ми доїдемо. З-під шин вилітають цілі шматки болота. На головній дорозі двигун глухне, а мої плаття та сумка летять на брудну підлогу. Двигун заводиться лише з другої спроби.

О п’ятій сорок п’ять переді мною вискакує щось чорне, і я відчуваю удар. Намагаюся зупинитись, але з машиною у десять тисяч фунтів позаду швидко не загальмуєш. Я стогну й тисну на гальма. Я мушу перевірити. На диво, кіт устає, очманіло озирається навсібіч і тікає назад до лісу так само швидко, як і з’явивсь.

За три хвилини шоста, пересуваючись зі швидкістю двадцять миль за годину дорогою, де потрібно рухатися п’ятдесят (усі мені сигналили й щось до мене кричали), я припарковуюсь на вулиці трохи нижче від будинку Гіллі, оскільки в її провулку немає відповідного місця для паркування сільськогосподарської техніки. Я хапаю свою сумку та без стуку вбігаю досередини, уся захекана, спітніла й розхристана, а вони всі там, всі троє, врахо­вуючи мого кавалера. У вітальні попивають віскі із содовою.

Я завмираю в передпокої, а всі дивляться на мене. Вільям і Стюарт піднімаються. Господи, він високий, щонайменше на чотири дюйми вищий за мене. Гіллі витріщила очі й хапнула мене за руку.

— Хлопці, ми зараз повернемося. Просто посидьте й поговоріть про захисників чи ще про щось.

Гіллі тягне мене до гардеробної, і ми обоє починаємо стогнати. Це страшенно жахливо.

— Скітер, ти навіть губи не намалювала! Твоє волосся схоже на вороняче гніздо!

— Знаю, глянь на мене! — Уся магія «Чарівного сяйва» зникла. — У машині немає кондиціонера. Мені довелося відчинити ті кляті вікна.

Я вмиваюсь, і Гіллі садовить мене на стільчик. Вона починає розчісувати моє волосся, як це робить моя мама, накручуючи його на гігантські бігуді та збризкуючи лаком.

— Ну? Що думаєш про нього ти? — запитує вона.

Я зітхаю та заплющую ненафарбовані очі.

— Здається, гарний.

Я наношу макіяж, навіть не знаючи, як це робиться. Гіллі дивиться на мене, витирає його серветкою, й наносить знов. Я одягаю чорне плаття з глибоким V-подібним вирізом, чорні туфлі без підборів. Гіллі швидко підправляє моє волосся. Витираю пахви мокрою шматиною, а вона закочує очі.

— Я збила кота, — кажу.

— Він уже випив кілька келихів, поки чекав на тебе.

Устаю та розправляю сукню.

— Добре, — говорю, — а тепер глянь на мене. Від одного до десяти.

Гіллі окидає мене поглядом зверху й донизу, зупиняється на викоті сукні. Зводить брови. Я ніколи в житті не показувала груди, наче забула, що маю їх.

— Шість, — вимовляє вона так, наче сама дивуючись.

Якусь секунду ми просто дивимось одна на одну. Гіллі радісно верещить, і я у відповідь усміхаюсь. Гіллі ніколи не давала мені більше, ніж чотири.

Коли ми повертаємось до вітальні, Вільям показує пальцем на Стюарта.

— Я збираюся балотуватися на це місце, і, їй Богу, з твоїм татом…

— Стюарте Вітворт, — оголошує Гіллі, — хочу відрекомендувати вам Скітер Фелан.

Він устає, й на хвилину в моїй голові стає зовсім тихо. Я щосили змушую себе просто стояти й чекати, поки він мене розглядає.

— Стюарт тут ходив до школи університету Алабами, — каже Вільям і додає, — Ролл Тайд.

— Приємно познайомитися. — Стюарт скупо мені всміхається. Потім він довго сьорбає свій напій, я аж чую, як лід цокає об його зуби. — То куди ми їдемо? — запитує він Вільяма.

Ми беремо «олдсмобіль» Вільяма та вирушаємо в готель «Роберт Е. Лі». Стюарт відчиняє мені дверцята, сідає позаду поруч зі мною, а потім перехиляється через сидіння й усю дорогу розмовляє з Вільямом про сезон полювання на оленів.

За столом він подає мені стілець, і я сідаю, усміхаюся та дякую.

— Щось вип’єте? — запитує він, не дивлячись у мій бік.

— Ні, дякую. Просто води, будь ласка.

Він повертається до офіціанта й замовляє:

— Подвійний старий «Кентукі» та воду окремо.

Думаючи, що вже минуло трохи часу після того, як він випив п’ятий бурбон, я озиваюсь:

— Гіллі розповідала, що у вас нафтовий бізнес. Це має бути цікаво.

— Гроші — це добре. Якщо це те, про що ви питаєте.

— О, я не… — Але я зупиняюся, бо він на щось задивився. Піднімаю голову й бачу, як він оглядає жінку у дверях — пишно­груда білявка з червоною помадою й у вузькому зеленому платті.

Вільям повертається й зауважує, на що дивиться Стюарт, але швидко відвертається. Він легенько хитає до Стюарта головою «ні», а я бачу, що на вулицю виходять колишній хлопець Гіллі, Джонні Фут, зі своєю новою дружиною Селією. Вони йдуть, а ми з Вільямом переглядаємося, радіючи, що їх не ­бачила Гіллі.

— Господи, та дівчинка така гаряча, як асфальт у Туніці, — бубонить під ніс Стюарт, і, гадаю, саме тоді мені стає байдуже, що відбувається.

Якоїсь миті Гіллі дивиться на мене, щоб зрозуміти, що твориться. Я всміхаюся, ніби все гаразд, і вона всміхається у відповідь, втішена, що все спрацьовує.

— Вільяме! Щойно зайшов віце-губернатор. Поговорімо з ним, перш ніж він присяде.

Вони двоє відходять, залишивши нас, двох закоханих, сидіти по один бік столу та споглядати щасливі пари в залі.

— Тож, — починає він, ледь повертаючи голову. — Ви коли-небудь бували на якійсь футбольній грі Алабами?

Я не була навіть на університетському футбольному полі, хоча воно всього лише за п’ять тисяч ярдів від мого ліжка.

— Ні, я не футбольний фанат. — Зиркаю на годинник. — Іще тільки чверть по сьомій.

— Так, — він розглядає напій, принесений офіціантом, так, наче хоче випити його до дна. — То як ви проводите час?

— Я пишу… колонки про утримання дому. У «Джексон джорнал».

Він морщить чоло, потім сміється.

— Утримання дому. Ви маєте на увазі… домогосподарство?

Я киваю.

— Ісусе. — Він розмішує напій. — Не можу вигадати нічого гіршого, ніж читати колонку про те, як навести лад у будинку, — каже він, і я помічаю, що його передній зуб трохи кривий. Я дуже хочу вказати на цю ваду, але він закінчує свою думку, — мабуть, гірше тільки писати її.

Я просто на нього дивлюсь.

— Звучить, як хитрість, щоб знайти чоловіка. Стати експертом із домогосподарства.

— Ну, мабуть, ви — геній. Ви вирахували всю мою схему.

— Це те, чого навчаються жінки в «Оле Міс»? Професійне полювання на чоловіків?

Я остовпіло втуплююся в нього. Я, можливо, кількадесят років не ходила на побачення, але за кого він себе має?

— Вибачте, а ви в дитинстві головою не вдарялися?

Він кліпає, а потім уперше за вечір сміється.

— А вам що до того? — відрубую я. — Якщо хочу стати журналістом, треба з чогось починати. — Гадаю, що насправді я справила на нього враження. Але потім він підсуває до себе напої, і це враження зникає.

Ми вечеряємо, і в профіль я бачу, що його ніс трохи загострений. Його брови занадто товсті, а світло-каштанове волосся занадто грубе. Ми мало розмовляємо, принаймні одне з одним. Гіллі щебече, кидаючи нам фрази, як-от: