Знову й знову причісуючи та розгладжуючи моє волосся, мама продовжувала розпитувати, як ми зустрілись, що сталося на нашій останній зустрічі. Утім, я зуміла втекти від неї, бо мені вистачало власного здивування та нервів. Ми зі Стюартом зайшли до готелю й сіли за столик, розстеливши на колінах серветки, як підійшов офіціант і повідомив, що вони незабаром зачиняються. Усе, що нам подали, це десерт.

Потім Стюарт притих.

— Чого…. ви хочете, Скітер? — запитав він, і я знову насторожилась, сподіваючись, що він не має наміру напитись.

— Я вип’ю кока-коли. І багато льоду.

— Ні. — Він усміхнувсь. — Я маю на увазі… в житті. Чого ви хочете?

Я глибоко вдихнула, знаючи, що мама мені б порадила сказати: гарних, сильних дітей, турботливого чоловіка, нове блискуче кухонне начиння, щоб готувати смачну здорову їжу.

— Я хочу стати письменницею, — відповіла. — Журналісткою. Може, писати романи. Може, й те, й інше.

Він підняв підборіддя й потім поглянув на мене, просто в очі.

— Мені це подобається, — сказав він, а потім просто продов­жував пильно дивитись. — Я думав про вас. Ви розумна, гарна, ви… — він усміхнувся, — висока.

Гарна?

Ми з’їли полуничне суфле й випили по келиху шаблі. Він розповідав про те, як визначити, чи є нафта під полями бавовни, а я про те, що секретарка і я — єдині жінки, які працюють у газеті.

— Я сподіваюсь, ви напишете щось справді хороше. Щось, у що ви вірите.

— Дякую. Я …також сподіваюсь. — Я змовчую про Ейбілін і міс Стайн.

У мене не було можливості бачити багатьох чоловіків так зблизька, і я помітила, що його шкіра грубіша, ніж моя, і гарного відтінку засмаги; а світла щетина на його щоках і підборідді, здавалось, росте на моїх очах. Він пахнув крохмалем. І хвоєю. І його ніс не такий уже й гострий.

Офіціант позіхав у кутку, та ми не звертали на нього уваги, сиділи й говорили, говорили. І тієї миті, коли я подумала, що краще б я помила голову замість просто прийняти ванну, та була майже задоволена, що, принаймні, почистила зуби, він поцілував мене. Просто посеред ресторану «Роберт Е. Лі». Він поцілував мене з відкритим ротом, і кожна частинка мого тіла, усе всередині мене — шкіра, ключиці, ямки під колінами — наповнилося світлом.

У понеділок удень, через кілька тижнів після моєї зустрічі зі Стюартом, я заходжу до бібліотеки перед тим, як піти на зустріч Ліги. Усередині пахне, як у школі, — нудьгою, макаронами та дезінфек­цій­ними засобами. Я прийшла взяти ще декілька книжок для Ейбілін і перевірити, чи немає літератури про домашню прислугу.

— О, привіт, Скітер!

Ісусе. Це ж Сьюзі Пернел. У школі вона могла б запросто мати титул «Міс Торохтійка».

— Привіт… Сьюзі. Що ти тут робиш?

— Я працюю тут у комітеті Ліги, пам’ятаєш? Тобі справді слід приєднатися до нас, Скітер, це так весело! Ти зможеш читати останні журнали та газети й навіть ламінувати бібліотечні картки.

Сьюзі позує біля гігантської коричневої машини, ніби вона в телевізійному шоу «Ціна успіху».

— Як по-новому й захопливо.

— Тож що вам сьогодні допомогти знайти, мем? У нас є детективи, любовні романи, книги про макіяж, зачіски, — вона витримує паузу, багатозначно усміхається, — висаджування троянд, оздоблення будинку…

— Я просто прогляну, дякую. — Поспішаю піти. Якось сама розберусь, не заплутаюсь серед полиць із книгами. Я ж не розповідатиму їй, що шукаю. Я вже чую, як вона шепоче на зборах Ліги: «Я знала, що з тією Скітер Фелан щось не те, коли вона шукала матеріали про негрів…»

Я шукаю в картотеці та продивляюсь на полицях, але про домашню прислугу нічого немає. У науково-популярній літературі я натрапляю на єдиний екземпляр Фредеріка Дугласа «Американський раб». Я беру її, у захопленні, що зможу віддати Ейбілін, але коли розгортаю, то бачу, що середину вирвали. Усередині хтось написав фіолетовим фломастером «Книжка нігера». Мене не так турбує напис, як той факт, що почерк схожий на почерк третьокласника. Озираюсь навколо, швидко вкидаю книжку до своєї сумки. Це краще, ніж поставити її назад на поличку.

У відділі «Історія Міссісіпі» шукаю хоч щось про расові відносини. Але знаходжу лише книжки про громадянську війну, карти й старі телефонні довідники. Спинаюся навшпиньки, щоб зазирнути на верхню полицю. Саме там, поряд зі «Звітами про повінь на річці Міссісіпі», я знаходжу брошуру. Людина звичайного зросту ніколи б її там не помітила. Я знімаю її, щоб поглянути на обкладинку. Брошура тонка, надрукована на майже прозорому папері, скріплена скобами. «Збірник законів Джима Кроу» — напис на обкладинці. Я перегортаю шелесткі сторінки.

Брошура — просто список законів, у яких ідеться про те, що можуть і не можуть робити темношкірі в Південних штатах. Я пробігаю очима першу сторінку, здивована, чому це тут. Нічого погрозливого, чи навпаки, дружнього тут немає, просто констатація фактів:

Ніхто не може вимагати від білої особи жіночої статі працювати медсестрою у палатах чи кімнатах, де знаходяться чоловіки-негри.

Білі особи можуть брати шлюб лише з білими. Будь-який шлюб, що суперечить цьому законові, вважатиметься недійсним.

Темношкірий перукар не може обслуговувати білих жінок чи дівчат.

Уповноважені особи повинні стежити за тим, щоб темно­шкірих не ховали на тих самих кладовищах, що й білих.

Школи для білих і темношкірих не повинні обмінюватися книжками, а повинні й далі користуватись ними відповідно до раси, що спершу ними користувалась.

Я читаю чотири з двадцяти п’яти сторінок, вражена, скільки законів нас розділяє. Неграм і білим не дозволено користуватись одними й тими самими водяними колонками, кінозалами, громадськими туалетами, бейсбольними стадіонами, телефонними будками, цирками. Негри не можуть зайти до тієї самої аптеки чи купити поштові марки в тому самому віконці, що й я. Думаю про Константін, пригадую той випадок, коли моя сім’я забрала її разом із нами до Мемфіса, і коли дорогу розмило, а ми змушені були просто їхати бездоріжжям, оскільки знали, що до жодного готелю нас із нею не впустять. Дивно, але жоден із пасажирів у машині не сказав про це вголос. Ми всі знаємо про ці закони, ми живемо згідно з цими законами, але не говоримо про них. Я взагалі вперше побачила, що їх записано.

Барні стійки, ярмарки, більярдні столи, лікарні. Пункт № 47 мені довелося перечитати двічі — через його іронічність.

Уряд фінансуватиме будівництво окремих приміщень на окремих територіях для навчання сліпих громадян чорної раси.

За кілька хвилин змушую себе зупинитись. Уже починаю ставити брошуру на місце, переконуючи себе, що я не пишу книжку про законодавство Півдня, це марнування мого часу. Але потім щось мене наче осяює: немає жодної різниці між цими урядовими законами та Гіллі, що будує туалет для Ейбілін у гаражі, за винятком десяти хвилин, які потрібні для їхнього підписання.

На останній сторінці бачу, що великими літерами надруковано «Власність правової бібліотеки Міссісіпі». Брошуру принес­ли не до тієї бібліотеки. Я нашкрябую своє одкровення на клаптикові паперу та вкладаю його досередини брошури: Джим Кроу чи «туалетна ініціатива» від Гіллі — у чому відмінність? Кладу брошуру до своєї сумки. Сьюзі голосно чхає за столом.

Прямую до дверей. За тридцять хвилин у мене зібрання Ліги. Ще раз дружньо усміхаюсь Сьюзі. Вона щось шепоче по телефону. Викрадена книжка у моїй сумці мов би пульсує.

— Скітер, — шепоче Сьюзі з-за столу, широко розплющивши очі. — Це правда, я чула, ти зустрічаєшся зі Стюартом Вітвортом?

Моя усмішка зникає: вона аж надто наголосила на слові «ти». Поводжуся так, ніби не чую її, й виходжу на яскраве сонячне світло. До цього дня, за все своє життя, я ніколи й нічого не крала. Я навіть трішки задоволена, що це сталося під пильним наглядом Сьюзі.