Потім міс Ліфолт роззирається, засліплена та присоромлена, тому я показую на бокові двері:

— Басейн тут, мем.

Здається, вона вдячна, що я знаю дорогу, тож вона не мусить запитувати, як якась біднота.

Ми відчиняємо двері, й сонце знову засліплює нам очі, проте тут набагато краще, прохолодніше. Басейн виблискує блакиттю. Навіси в чорно-білу смужку здаються дуже чистими. Повітря пахне господарським милом. Діти сміються та бризкаються, а дамочки лежать навколо в купальниках і сонячних окулярах, читаючи журнали.

Міс Ліфолт шукає очима міс Гіллі. Та одягнена у білий капелюх із широкими крисами, сукню в чорно-білий горошок і більші на розмір білі сандалі з пряжками. Міс Ліфолт похмура, бо почувається не у своїй тарілці, та силкується всміхатися, щоб ніхто цього не помітив.

— Ось вона. — Йдемо за міс Ліфолт навколо басейну до міс Гіллі, що лежить у червоному купальникові. Вона відпочиває в шезлонгу, стежачи за дітьми, що купаються. Бачу двох незнайомих служниць з іншими сім’ями, але не Юл Мей.

— Ось і ви, — каже міс Гіллі. — О, Мей Моблі, у цьому бікіні ти неначе маленький жовтий м’ячик. Ейбілін, діти он там, у дитячому басейні. Ти можеш присісти в затінку, трохи позаду й наглядати за ними. Не дозволяй Вільяму бризкати на дівчат.

Міс Ліфолт лягає у шезлонг поряд із міс Гіллі, а я сідаю за столик під парасолькою, дещо позаду дам. Стягую з ніг панчохи, щоб висушити піт. Тут досить хороше місце, щоб чути, про що вони розмовляють.

— Юл Мей, — міс Гіллі хитає головою до міс Ліфолт, — Її другий день немає. Я тобі говорю, ця дівчина в мене до­грається.

Добре, одну загадку розгадано. Міс Гіллі запросила міс Ліфолт, бо знала, що вона приїде зі мною.

Міс Гіллі наливає ще трохи кокосової олії на огрядні, засмаглі ноги й починає розтирати.

Вона така жирна, що аж блищить.

— Я вже готова їхати на морське узбережжя, — каже міс Гіллі. — Три тижні на пляжі.

— Як би я хотіла, щоб сім’я Ралі мала там будинок, — зітхає міс Ліфолт. Вона трохи підсмикує вгору плаття, щоб її білі ­коліна трохи засмагли. Вона не може одягати купальник, оскільки вагітна.

— Звичайно, ми мусимо заплатити за проїзд Юл Мей в автобусі, щоб вона повернулась у вихідні. Вісім доларів. Але я обо­в’язково вирахую це з її зарплати.

Діти гукають, що хочуть у великий басейн. Я витягую із сумки пояс для купання Мей Моблі, застібаю на її животику. Міс Гіллі простягає мені ще два, і я роблю те саме для Вільяма та Гізер. Вони дістаються до великого басейну й плавають, як зграйка поплавців для риби. Міс Гіллі дивиться на мене й запитує:

— Хіба вони не наймиліші? — І я киваю. Безсумнівно. Навіть міс Ліфолт киває.

Вони розмовляють, а я слухаю. Одначе вони не згадують ні міс Скітер, ні сумку. Потім міс Гіллі посилає мене до віконечка буфету по кока-колу з вишневим смаком для всіх і навіть для мене. Через трохи цикади на деревах починають цокотіти, в затінку стає прохолодніше і я відчуваю, що мої очі, зосереджені на дітях, починають заплющуватись.

— Ейбі, поглянь на мене! Глянь на мене! — Я підводжу очі, усміхаючись до Мей Моблі, що розважається.

І саме тоді помічаю за парканом позад басейну міс Скітер — у тенісній спідничці та з ракеткою в руці. Вона втупилась у міс Гіллі й міс Ліфолт, схиливши голову, ніби щось обмірковує. Міс Гіллі та міс Ліфолт її не бачать, вони досі теревенять про Білоксі. Спостерігаю за міс Скітер, яка заходить через ворота, йде повз басейн. За якусь мить вона вже стоїть просто перед ними, а вони все ще її не бачать.

— Привіт усім! — вітається міс Скітер. Піт котиться по її руках, а обличчя порожевіло й підпухло від сонця.

Міс Гіллі підводить очі, проте залишається лежати в шез­лонгу з журналом у руці. Міс Ліфолт зіскакує зі стільця й устає.

— Привіт, Скітер! Як це ти… Я не… Ми намагалися дотелефонуватись… — Її зуби аж цокотять від того, що вона намагається якнайширше всміхнутись.

— Привіт, Елізабет.

— Теніс? — запитує міс Ліфолт, киваючи головою, наче лялька. — З ким ти граєш?

— Я просто вибиваю м’ячиком по щитку сама із собою, — пояснює міс Скітер. Вона здмухує пасмо волосся з чола, що там прилипло. Проте із сонця — не відступається.

— Гіллі, — звертається міс Скітер, — Юл Мей повідомляла тобі, що я телефонувала?

Гіллі вичавлює із себе усмішку.

— Вона сьогодні вихідна.

— Я вчора також тобі телефонувала.

— Дивися, Скітер, я зовсім не маю часу. Від середи я працюю в штабі виборчої кампанії, адресуючи листи майже кожній білій людині у Джексоні.

— Добре, — киває міс Скітер. Тоді примружує очі й за­питує, — Гіллі, ми… Я… Я зробила щось таке, що засмутило тебе?

Відчуваю, що мої пальці знову трясуться, тихо крутять той клятий невидимий олівець.

Міс Гіллі згортає журнал і кладе його на бетон, щоб на нього не потрапила олійка.

— Ми обговоримо це пізніше, Скітер.

Міс Ліфолт знову швидко сідає. Вона піднімає Гіллин журнал «Хороше домогосподарство» й починає читати його так, ніби в житті не бачила нічого цікавішого.

— Добре, — знизує плечима міс Скітер. — Я просто думала, що ми можемо поговорити про… про що б це не було, допоки ти поїдеш із міста.

Міс Гіллі зібралася заперечити, але потім важко зітхнула.

— Чому ти просто не скажеш мені правду, Скітер?

— Правду про що…

— Слухай, я знайшла твої особисті речі.

Я важко ковтнула. Міс Гіллі намагається шептати, проте їй це справді погано вдається.

Міс Скітер не зводить з Гіллі очей. Вона дуже спокійна, на мене не звертає уваги зовсім.

— Які особисті речі ти маєш на увазі?

— У твоїй сумці, коли шукала протокол зборів. І Скітер… — Вона підводить очі вгору, потім знов опускає. — Я не розумію. Я просто більше нічого не розумію.

— Гіллі, про що ти? Що ти бачила в моїй сумці?

Я подивилася на дітей. Господи, я майже забула про них! Я боюся знепритомніти, слухаючи це все.

— Ті «Закони», що ти носила із собою. Про те, що… — Міс Гіллі оглянулася на мене. Я уважно стежу за басейном. — Що тим іншим людям можна чи не можна робити, — вона ­шипить. — І, якщо відверто, це просто тупо з твого боку. Вва­жати, що ти знаєш краще від нашого уряду? Від Росса Барнета?

— Коли це я сказала хоч слово про Росса Барнета? — питає міс Скітер.

Міс Гіллі застережливо свариться пальцем на міс Скітер. Міс Ліфолт пильно дивиться на ту саму сторінку, той самий рядок, те саме слово. Я краєм ока уважно за всім цим стежу.

— Ти не політик, Скітер Фелан.

— Ну, Гіллі, як і ти.

Тоді міс Гіллі підводиться. Вона показує пальцем у землю.

— Я без одного дня дружина політика, хіба що ти якось втрутишся. Як може Вільям одного прекрасного дня бути обра­ним до Вашингтона, якщо серед наших друзів прихильники расової інтеграції.

— Вашингтон? — Міс Скітер закочує очі. — Вільям балотується до місцевого сенату, і він може й програти.

О, Господи. Я нарешті дозволила собі поглянути на міс Скітер. Чому ти це робиш? Чому ти натискаєш на її болюче місце?

О, міс Гіллі просто шаленіє. Вона скидає голову.

— Ти добре знаєш, так само, як і я, що в нашому місті є хо­роші білі люди, платники податків, які би боролися з тобою на смерть через це. Ти хочеш дозволити їм залізти в наші басейни? Мацати все руками в наших продуктових крамницях?

Міс Скітер довго й уважно вивчає міс Гіллі, тоді, десь усього на півсекунди, кидає погляд на мене й бачить прохання у моїх очах. Її плечі дещо розслаблюються.

— О, Гіллі, це просто буклет. Я знайшла його у клятій бібліотеці. Я не намагаюся змінювати жодні закони, а лишень узяла додому, щоб почитати.

Міс Гіллі близько хвилини це все обмірковує.

— Але якщо ти проглядаєш ці закони, — міс Гіллі поправляє купальник, що задерся ззаду. — Я можу тільки уявити, на що ще ти здатна.

Міс Скітер відводить очі, облизує губи.

— Гіллі, ти знаєш мене краще, ніж будь-хто в цьому світі. Якби я була здатна на щось таке, ти б це все викрила за півсекунди.