Я повинна змусити себе відсторонитися. Мені є що сказати.

— Іди сюди. Сідай.

Ми сидимо пліч-о-пліч на дивані. Він знову намагається поцілувати мене, але я відхиляюся. Я намагаюся не звертати увагу на те, що засмага робить його очі такими блакитними. Чи на те, що волосся на його руках золотисте, немов вибілене.

— Стюарте, — я ковтаю слину, готова поставити страшне запитання. — Коли ти був заручений, твої батьки були розчаровані? Коли з Патрицією сталося те… що сталось?

Вираз його обличчя відразу стає жорстким. Він дивиться на мене.

— Мама була розчарована. Вони були близькі.

Я вже шкодую, що почала про це, але я повинна знати.

— Як саме близькі?

Він оглядає кімнату.

— У тебе є щось випити? Бурбон?

Я йду на кухню та наливаю йому склянку з продовольчої пляшки Паскаґули, додаю туди багато води. Ще з першого разу Стюарт дав зрозуміти, що розмова про його наречену — це невдала тема. Але мені потрібно знати, що сталося. Не тільки тому, що мені цікаво. Я ніколи не мала стосунків. Мені треба знати, чому розлучаються назавжди. Мені треба знати, скільки правил можна порушити, перш ніж тебе викинуть, і передусім, які це правила.

— Тобто вони були хорошими друзями? — запитую я. Через два тижні я зустрічаюся з його мамою. Моя мама на завтра запланувала похід до Кеннінґтону.

Він робить великий ковток, кривиться.

— Вони могли сидіти в кімнаті та обговорювати, як виготовляти квіткові композиції, чи хто і з ким одружується. — Тепер не лишилося й сліду від його грайливої усмішки. — Мама була приголомшена. Коли все… розпалось.

— Отже… вона порівнюватиме мене з Патрицією?

Якусь секунду Стюарт кліпає.

— Імовірно, так.

— Чудово. Я вже не можу дочекатись.

— Мама… просто захищає мене. Вона боїться, що я знову поранюсь. — Він дивиться вбік.

— А де зараз Патриція? Вона все ще живе тут чи…

— Ні. Вона виїхала. Переїхала до Каліфорнії. Тепер ми можемо порозмовляти про щось інше?

Я зітхаю, падаю спиною на диван.

— Ну, твої батьки хоч у курсі, що сталось? Я маю на увазі, чи можу я дізнатися про це? — Бо відчуваю спалах гніву, що він відмовчується.

— Скітер, я тобі казав, я ненавиджу говорити… — Але потім він скрегоче зубами, знижує голос. — Тато знає тільки частину. Мама знає правду, батьки Патриції теж. І звичайно, вона. — Він випиває напій до дна. — Вона знає, що накоїла, це напевне.

— Стюарте, я просто хочу знати, щоби самій так не зробити.

Він дивиться на мене та намагається засміятись, але те, що йому вдається, більше схоже на гарчання.

— Ти би ніколи в житті так не зробила.

— Що? Що вона зробила?

— Скітер. — Він зітхає й ставить склянку на стіл. — Я втомився. Краще просто піду додому.

Наступного ранку заходжу на заповнену парою кухню і з жахом думаю про майбутній день. Мама у своїй кімнаті збирається у похід магазинами, щоби купити нам одяг для вечері у Вітвортів. На мені сині джинси та незаправлена блуза.

— Доброго ранку, Паскаґуло.

— Доброго ранку, міс Скітер. Ви снідатимете, як завжди?

— Так, будь ласка, — підтверджую я.

Паскаґула маленька та жвава. Минулого червня я сказала їй, що люблю каву без молока, ледь намащені маслом тости, і вона більше ніколи не перепитувала. Вона, наче Константін, ніколи не забуває нічого, що стосується нас. Мені аж цікаво, скільки сніданків білих жінок вона пам’ятає. Дивно, як це прожити все своє життя, намагаючись не забути про те, що хтось любить їсти тост із маслом, і про кількість крохмалю, і про зміну постільної білизни.

Вона ставить переді мною каву. Вона не подає її мені. Ейбілін розповіла, що так не роблять, тому що ваші руки можуть торк­нутись.

Я вже не пам’ятаю, як це робила Константін.

— Дякую, — кажу, — дуже дякую.

Якусь секунду вона кліпає, ледь усміхається.

— Прошу.

Я розумію, що вперше подякувала щиро. Здається, вона почувається незручно.

— Скітер, ти готова? — гукає позаду мама. Відгукуюсь, що так. Доїдаю свій тост, сподіваючись, що цей похід магазинами закінчиться швидко. Я вже на десять років застара, щоби мама вибирала мені одяг. Я озирнулась і помітила, що Паскаґула біля мийки спостерігає за мною. Коли дивлюся на неї, вона відвертається.

Я сиджу на столі та проглядаю «Джексон джорнал». Моя наступна колонка міс Мирни — в ній буде розкрито таємниці плям від води — не вийде до наступного понеділка. У розділі національних новин є стаття про нові таблетки, «Валіум», як їх називають, «щоб допомогти жінкам упоратись із щоденними проблемами». Боже, зараз мені треба з десяток цих маленьких таблеток.

Піднімаю голову й здивовано бачу, що Паскаґула стоїть поруч зі мною.

— Ви… Паскаґуло, вам щось потрібно? — запитую я.

— Міс Скітер, мені треба вам дещо сказати. Щось про це…

— Не можна бути одягненою в комбінезон у Кеннінґтоні, — говорить мама з порога. Паскаґула неначе випаровується. Вона повертається до раковини, тягнучи чорний гумовий шланг із краном для посудомийної машини.

— Іди нагору й одягни щось відповідне.

— Мамо, це те, що я ношу. Який сенс гарно одягатися для того, щоб купити новий одяг?

— Євгеніє, будь ласка, не ускладнюй ситуацію.

Мама повертається до своєї спальні, та я знаю, що це не кінець. Свист посудомийної машини заповнює кімнату. Підлога вібрує під моїми голими ногами, і цей гуркіт заспокоює, він досить гучний, щоби заглушити розмову. Я дивлюся на Паскаґулу, що стоїть біля мийника.

— Паскаґуло, ви хотіли щось мені сказати, — запитую я.

Паскаґула позирає на двері. Вона така маленька, майже як половина мене. Вона така боязка, що я опускаю голову, коли розмовляю з нею. Вона підходить трохи ближче.

— Юл Мей — моя двоюрідна сестра, — крізь шум машини розрізняю Паскаґулу. Вона шепоче, але тепер її тон не такий боязкий.

— Я… не знала.

— Ми близькі родичі, й вона через вихідні приходить до мене в гості. Вона розповіла мені, що ви робите. — Вона примружує очі, а я вирішую, що вона збирається попросити мене, щоб я дала її кузині спокій.

— Я… ми змінюємо імена. Вона говорила вам про це, так? Я не хочу, щоби в когось виникли проблеми.

— Вона мені сказала, що в суботу хотіла допомогти вам. Вона намагалася зателефонувати Ейбілін, але не змогла. Я би встигла сказати вам раніше, але… — Вона знову втупилась у дверний отвір.

Я приголомшена.

— Вона? Вона розповість? — Я встаю. Всупереч здоровому глузду, я не можу не спитати. — Паскаґуло, ви… не хотіли би теж допомогти з історіями?

Вона довго й пильно на мене дивиться.

— Тобто розповісти вам, як це працювати… на вашу маму?

Ми дивимось одна на одну та, напевно, думаємо про однакове. Їй буде некомфортно розповідати, а мені некомфортно слухати.

— Не маму, — швидко відповідаю я. — Про інші роботи, які ви мали до цього.

— Це моя перша робота в будинку. Я подавала обід у «Олд Лейді Гоум» до того, як вони переїхали до Флоувуда.

— Ви маєте на увазі, що мама нічого не мала проти, що це ваша перша робота в будинку?

Паскаґула втупилась у червоний лінолеум на підлозі, знову боязка.

— Ніхто б не захотів працювати в неї, — пояснює вона. — Після­ того, що сталося з Константін.

Я обережно кладу руку на стіл.

— Що ви думаєте про… це?

На обличчі Паскаґули жодних емоцій. Вона кілька разів кліпає, однозначно намагається мене перехитрувати.

— Я нічого про це не знаю. Просто хотіла переказати вам слова Юл Мей. — Вона йде до холодильника, відчиняє його та нахиляється досередини. Я глибоко дихаю. Усе по черзі.

Шопінг із мамою був не таким нестерпним, як зазвичай, можливо, тому, що в мене покращився настрій, коли я почула повідомлення від Юл Мей. Мати сидить у кріслі в примірочній, а я вибираю перший із приміряних жіночий костюм — світло-блакитний, попліновий, із жакетом із круглим комірцем. Ми залишаємо його в крамниці, щоб розшили поділ. Я дивуюся тому, що мама нічого не приміряє. Через півгодини вона каже, що втомилася, тож я відводжу її до Лонґліфа. Мама йде до своєї кімнати трохи подрімати.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: