І ЧОРТ НЕ ВЛУЧИТЬ
– Глянь-но, – вдоволено сказав Стівен, – якщо вставити стрічку ось так, можна буде послухати, як я вимовляю слова з кінця наперед.
Ділі відклала книжку й подивилась на чоловіка. На столі веред ним стояв магнітофон, підсилювач та всяке інше радіопричандалля. Дротяне мереживо з’єднувало прилади один з одним, з батареями, з величезним гучномовцем, що стояв у кутку, та з навушниками. На підлозі валялися обрізки магнітофонної стрічки.
– Ще один тріумф науки, – холодно відказала Ділі. – Наскільки я розумію, ти хотів скомпонувати запис, щоб ми могли надіслати його Мірі. Я цілком певна, що їй приємніше буде слухати запис із початку, а не з кінця.
– Так, але ця думка тільки щойно у мене виникла...
– І який тут безлад! Кімната має такий вигляд, наче ми влаштовували прийом телеграфістів. Що це?
Стівен подивився на мотки та обрізки стрічок.
– О, то уривки, де всі розмовляють водночас, зовсім не смішний анекдот, який розповів Чарлі, та всякі непристойності.
Ділі підвелася, ще раз подивилась на розгардіяш і сказала:
– Мабуть, вечірка була непристойніша, ніж це здавалося вчора. Ну, гаразд, ти прибери тут трохи, поки я приготую чай.
– Та ти послухай! – не вгавав Стівен.
Ділі зупинилася в дверях.
– Поясни мені, – сказала вона. – Поясни мені лише одне: чому це я повинна слухати твої балачки з кінця наперед?
Коли вона пішла, Стівен і не подумав прибирати. Він натис кнопку і з цікавістю почав дослухатися до безглуздого бурмотіння, на яке перетворилася його мова, прокручена з кінця наперед. Потім зняв навушники і перемкнув магнітофон на гучномовець. Його зацікавило те, що крізь нерозбірливий хаос звуків голос усе-таки звучав по-європейському. Стівен зменшив швидкість наполовину і підвищив гучність. Тепер голос зазвучав октавою нижче. Стівен відкинувся на спинку стільця і, похитуючи головою, став прислухатися до химерного бубоніння, що відлунювало в кімнаті. Раптом виник якийсь сторонній шум, схожий на приглушене сичання паровоза, що випускає пару. Одночасно подмух теплого повітря нагадав про топку...
Усе сталося так зненацька, що Стівен аж підскочив, мало не перекинувши стільця. Прийшовши до тями, він потягся до столу і почав безладно натискати кнопки та крутити ручки. Голос у гучномовці пропав. Стівен заклопотано оглянув прилади – чи немає де іскор або диму. Нічого такого не було. Він уже хотів зітхнути з полегкістю, коли до нього дійшло, що в кімнаті хтось є. Обернувшись, він аж рота роззявив з подиву і майже впав на стілець: за чотири кроки від нього стовбичила чиясь постать.
Незнайомець стояв виструнчившись. Він мав близько шести футів на зріст і здавався ще вищим завдяки капелюхові з вузькими крисами та дуже високим циліндричним наголовком. На ньому була біла накрохмалена сорочка із стоячим комірцем, сірий шовковий шарф та чорний фрак з лискучими вилогами. 3під сіро-фіолетових штанів виглядали носаки лакованих черевиків.
Стівен мусив трохи задерти голову, щоб роздивитися засмагле гарне обличчя з великими темними очима, яке своїми рисами нагадувало ассірійські скульптури. Розкішні вуса тяглися до довгих баків; підборіддя й нижня частина щік були ретельно виголені.
Навіть у перші хвилини подиву Стівен не міг не відзначити, що незнайомець мав дуже елегантний вигляд, хоч його вбрання та зовнішність і не пасували ні до місця, ні до обставин.
Аж ось губи його заворушилися.
– Я прийшов, – урочисто промовив він.
– Е-е-е... Авжеж... Я... е-е-е... бачу... але я не зовсім...
– Ви мене викликали, і я з’явився, – сказав незнайомець із таким виглядом, ніби все було зрозуміло само собою.
– Та я ж нічого не казав, – заперечив Стівен, геть розгубившись. – Лише сидів тут і...
– Не хвилюйтесь. Запевняю вас, ви не пошкодуєте, – сказав незнайомець.
– А я й не хвилююся, – відказав Стівен. – Просто я не розумію...
Урочистий вираз на обличчі прибульця змінився виразом нетерпіння:
– Хіба це не ви збудували Залізну Пентаграму? – запитав він, показуючи вказівним пальцем униз. – Хіба не ви промовили закляття?
Стівен подивився туди, куди вказував палець, і помітив, що обрізки стрічки справді утворили на підлозі ніби геометричну фігуру, схожу на п’ятикутник. Але до чого тут залізо?.. Ага, фероксидна плівка... Гм, хто б міг подумати...
Закляття? Цілком імовірно, що в мові, прокрученій з кінця наперед, можна почути що завгодно, в тім числі й закляття...
– Давайте краще вважати, – сказав він, – що сталася помилка, рідкісний збіг обставин...
– Дивний збіг, – скептично зауважив незнайомець.
– На те він і збіг, – мовив Стівен.
– Я ніколи раніше не чув, що таке трапляється. Ніколи. Завжди, коли мене або моїх колег викликали у такий спосіб, це робилося в інтересах певної справи, яку ми завжди укладали...
– Справи? – перепитав Стівен.
– Авжеж, – підтвердив прибулець. – Ви маєте потреби, які ми можемо задовольнити. А ви володієте об’єктом, який ми хотіли б додати до нашої колекції. Необхідно лише домовитись. Після цього ви підписуєте угоду, певна річ, вашою кров’ю.
Слово «угода» поставило все на свої місця. Стівен згадав тепер, що кімнату хвилину тому наповнив слабкий дух сірки.
– А-а, я починаю розуміти, – сказав він. – Це – спокуса... Ви хочете сказати, що ви Лукавий...
– Мене звуть Батруель. Я один з повноважних представників нашого хазяїна, наділений правом укладати угоди. А тепер, якщо ви будете такі ласкаві й зруйнуєте цей п’ятикутник, в якому я почуваю себе досить незручно, ми обговоримо статті угоди в зручніших умовах.
Стівен з хвилину уважно дивився на прибульця, а тоді похитав головою.
– Ха-ха! – засміявся він. – Ха-ха!
Незнайомець вирячив очі. Здавалося, він образився.
– Я вас не розумію!
– Мабуть, мені слід вибачитися за те, що я несамохіть викликав вас сюди. Але давайте зразу поставимо всі крапки над «і»: якщо ви й укладете свою угоду, то, в усякому разі, не зі мною.
Батруель замислено подивився на Стівена, трохи підвів голову й роздув ніздрі.
– Дивно, – зауважив він. – Святістю тут і не пахне.
– Не в цьому річ, – сказав Стівен. – Просто на цей час багато ваших діянь ретельно задокументовано, і ще не було так, щоб друга договірна сторона не шкодувала за сподіяним.
– Облиште. Ви тільки послухайте, що я вам запропоную...
Стівен зупинив його, похитавши головою.
– Не марнуйте зусиль, – порадив він. – Я щодня маю справу з найсучаснішими вельми настирливими ділками.
Батруель кинув на нього засмучений погляд.
– А я звик мати справу з настирливими клієнтами. Ну, коли ви цілком певні, що сталася помилка, то, мабуть, відпустіть мене, щоб я мав змогу повернутися до себе й скласти звіт. Ну гаразд. До побачення. О, даруйте, що я кажу! Я мав на увазі – прощайте. Я готовий!
Він напружився, його обличчя наче задерев’яніло. Та нічого не подіялося.
Батруель знову розслабився.
– Ну, кажіть те, що слід! – вигукнув він нетерпляче.
– А що казати? – запитав Стівен
– Ще одне закляття – Відпуст!
– Та я ж не знаю його. Я нічогісінько не знаю про закляття, – заперечив Стівен.
Брови в Батруеля посунулися вниз і зійшлися докупи.
– Ви хочете сказати, що не знаєте, як вирядити мене назад?
– Якщо для цього потрібні закляття, то не знаю, – сказав Стівен.
На обличчі Батруеля з’явився вираз страху.
– Та це ж нечувано... Що я робитиму? Я повинен мати або підписану угоду, або закляття Відпусту.
– Ну гаразд, скажіть мені формулу закляття, і я промовлю його, – запропонував Стівен.