Закипіла робота, запрацювали зуби. Порожніли тарілки, порожніли й пляшки.

– Але ж і горілочка! – захоплювався товариш Хамлов. – Наливай, наливай! А присунь-но мені жареної ковбаси. Ну й ковбаса, над ковбасами ковбаса! І в Кремлі такої не їв.

Їли без ліку-міри, а ще більше пили. Зникла безконечна черга пляшок. Достойний гість пив і не п’янів.

– А чому ж це ніхто не співає? – схопився він знічев’я. – Хіба ж можна без співу, без ваших чудесних хахл... чи пак українських пісень? А нуте, давайте якоїсь веселенької! – і, не чекаючи інших, він затягнув на диво милим ліричним тенором, ніяк не співзвучним з його радше прозаїчним прізвищем:

На Дандесі білий камінь.

Там то, мамцю, Вкравчук ладний...

Хор п’яних голосів охоче підхопив:

Ой чук, Вкравчук.

Вкравчук ладний.

На Вкравчуку

Пас єдвабний.

На Дандесі печериці.

Любить Вкравчук молодиці...

– Чекайте, чекайте, – зупинив усіх гість. – Адже в нас сьогодні теє... як його... Великдень. А на Великдень якоїсь такої особливої пісні співають, ось забув я...

– Щодо цього, то в нас товариш Вольний майстер на всі руки і митець на всі штуки. Він був колись, вибачте, дяком. Хором церковним, значить, диригував.

– Це… це брехня! – схопився Вольний. – Він так сп’яну вигадав.

– Нічого, нічого, – добряче посміхався товариш Хамлов. – Диригував, то й диригував, що ж тут таке?

– П-правильно! Ди-ди-диркгував! – гахнув п’ятірнею об стіл уже цілком п’яний товариш Вкравчук.

– Давай, давай ту великодню, як її?

– «Христос воскрес», – підказав Вольний.

– О, так. Ти заспівуй, а ми підтягнемо. Ну, починай!

– «Христос воскрес»! – затягнув товариш Вольний.

Товариш Хамлов сам не співав. Він тільки схопив ножа і почав диригувати, а п’яний хор співав на все горло...

... Буржуазні націоналісти, що їх тут чимало мешкало в сусідстві, виходили із своїх домів і прислухалися до співу, що лунав з будинку «Окупантського Життя».

– Що вона за чудасія? – питали один одного.

– Не чуєш? Комуністи Великдень святкують.

– Комуністи?

– Що ж, буває, що й муха чхає.

– А комуністам хіба можна?

– Кому можна, а кому й ні. Діалектика!

... Увійшовши в пекельний кабінет, Дідько виструнчився:

– Ваше Диявольство, дозвольте зголосити...

Але Люципер вийшов йому навстріч й погладив його ласкаво хвостом по морді:

– Не зголошуй. Знаю. Все знаю. Молодець! Ти таку штуку встругнув, так штуку, що... ну й чортів же ти син. Комуніста спокусив Великдень відсвяткувати. Хитро, збіса хитро. Тепер його там прикрутять у комісії партійного контролю. Прикру-у-тять! Буде він пам’ятати цей Великдень, до кінця життя пам’ятатиме. А ти, справді, чортяка. Хвалю! Іди випий кварту смоли, відпочивай тепер. Заслужив!

«Нові дні» № 4, 1966. Торонто