Тоді Мікромегас виголосив такі слова: «Тепер я бачу, як ніколи, що не можна судити про речі за їхньою видимою величиною. О боже, який наділив розумом істоти, що видаються такими мізерними! Створити безмежно мале і безмежно велике не коштує тобі ніяких зусиль. І якщо тільки існують істоти, менші від оцих, то, мабуть, вони можуть переважати розумом тих велетів, що їх я бачив у космосі; одна їхня ступня накрила б усю планету, на яку я спустився».

Один із філософів відповів йому, що він може не сумніватися – розумні істоти, менші за людину, справді існують. Він розповів про бджіл, не Вергілієві казки, а те, що наукою відкрив Сваммердам і анатомічно дослідив Реомюр. Потім сказав, що існують тварини, які для бджіл є тим самим, чим бджоли є для людини, або ж сам сіріусянин для тих величезних істот, про яких він щойно казав, або ті велетенські істоти для інших істот, яким вони видаються мізерними атомами. Помалу зав’язалася цікава розмова, і Мікромегас мовив такі слова:

«О розумні атоми, в яких одвічна Істота захотіла втілитися в усій своїй могутності та мудрості! Ви, звичайно, втішаєтеся на своїй планеті найчистішою радістю, бо, маючи так мало матерії й так багато духу, ви, напевне, живете тільки любов’ю та роздумами, тобто справжнім життям розумних істот. Досі я ніде не бачив справжнього щастя, але воно, безперечно, тут!» На ці слова філософи скрушно похитали головами; а один із них, найвідвертіший, щиро зізнався, що, окрім невеликої кількості мало шанованих на Землі людей, усі інші – то зграя божевільних, лютих і безталанних. «У нас більше матерії, ніж потрібно для того, щоб чинити зло, – сказав він, – якщо тільки зло спричиняється матерією; і забагато духу, якщо зло спричиняється духом. Чи знаєте ви, що в цю саму хвилину, коли я розмовляю з вами, сто тисяч божевільних нашої породи в капелюхах ріжуться із сотнею тисяч таких самих істот у чалмах; і так ведеться на всій Землі з давніх-давен?» Сіріусянин здригнувся і спитав, яка причина цих жахливих чвар між такими кволими тваринами. «Ідеться про клапоть землі, не більший за вашу п’яту, – відповів філософ. – Та це зовсім не означає, що хтось із тих мільйонів, які ріжуть один одного, хоче скористатися з цього клаптя землі. Одні б’ються за те, щоб він дістався людині, яку звуть султаном, а інші – людині, яку бозна-чому називають кесарем. Обидва вони ніколи не бачили й не побачать цього спірного клаптя землі; і майже жодна з істот, які ріжуться між собою, ніколи не бачили істоти, заради якої б’ється».

«О, нещасні! – обурено вигукнув сіріусянин. – Звідки в них така жорстокість! Мене пориває ступити три кроки й розчавити ногами весь цей мурашник нікчемних убивць».

«Не завдавайте собі клопоту, – відповіли йому. – Вони знищать себе й самі. Знайте, що за десять років не лишиться й сотої частини цих бідолах; та навіть, якби вони не взялися за мечі, їх усіх повалив би з ніг голод, виснажлива праця та нестриманість. Проте карати слід би не їх, а тих варварів, які, сидячи в своїх кабінетах і перетравлюючи ситу їжу, наказують нищити мільйони людей, а потім урочисто славлять за це бога в своїх молитвах». Мандрівник відчув жаль до нікчемного людського племені, в якому відкрив такі разючі контрасти. «Оскільки ви представляєте розумну меншість, – звернувся він до своїх співрозмовників, – і, очевидно, нікого не вбиваєте задля грошей, скажіть мені, будь ласка, що ви робите?» – «Ми анатомуємо мух, – відповів філософ, – вимірюємо лінії, вираховуємо числа; ми доходимо згоди в двох-трьох зрозумілих для нас проблемах і провадимо нескінченні суперечки щодо двох-трьох тисяч незрозумілих». Сіріусянину та сатурнянину одразу ж спало на думку поставити цим мислячим атомам кілька запитань, щоб вияснити, в чому вони сходяться. «Яка, на вашу думку, кутова відстань від сузір’я Пса до великої зірки Близнят?» – спитав Мікромегас. Вони відповіли в один голос: «Тридцять два з половиною градуси». – «А скільки від вас до Місяця?» – «Заокруглено шістдесят земних радіусів». – «Скільки важить ваше повітря?» Мікромегас сподівався заскочити їх зненацька цим запитанням, але вони відповіли, що повітря важить приблизно в дев’ятсот разів менше, ніж дистильована вода такого ж об’єму, і в дев’ятнадцять тисяч разів менше, ніж дукатне золото. Карлик із Сатурна, вражений їхніми відповідями, ладен був прийняти за чаклунів цих істот, у яких чверть години тому не хотів визнавати існування душі.

Зрештою Мікромегас сказав: «Коли ви так добре знаєте те, що поза вами, то, певно, знаєте ще краще те, що всередині вас. Скажіть мені, що являє собою ваша душа і як ви мислите?» Філософи знову заговорили всі разом – але кожен своє. Найстарший цитував Аристотеля, другий посилався на Декарта, третій – на Мальбранша, цей – на Лейбніца, той – на Локка. Старий перипатетик заявив з глибокою переконаністю: «Душа – це ентелехія і та причина, завдяки якій вона має можливість бути такою, як є. Саме це проголошує Аристотель, сторінка 633 луврського видання».

«Я не досить добре розумію грецьку мову», – сказав велетень. «Я теж», – відповіла філософська міль. «Чого ж ви цитуєте того Аристотеля по-грецькому?» – здивувався сіріусянин. «Бо те, чого ти не розумієш, слід цитувати мовою, якої не знаєш», – відповів учений.

Слово взяв картезіанець і мовив так: «Душа – це чистий дух, який дістає усі метафізичні поняття ще в утробі матері, а, вийшовши з неї, мусить іти до школи і знову вчити те, що він уже добре знав і чого більше не знатиме». – «Який же сенс, – заперечила восьмимильна істота, – бути таким ученим в утробі матері і стати невігласом, коли на обличчі виросте борода? І що ти розумієш під словом «дух»?» – «Що за дивне запитання? – відповів філософ. – Не маю про це найменшої уяви: кажуть, він пов’язаний із Матерією». – «А чи знаєш ти принаймні, що таке матерія?» – «Аякже, – відповів той. – Ось, наприклад, цей камінь. Він сірого кольору, має форму, має три виміри, має вагу і може бути поділений на менші частки». – «Гаразд, – відповів сіріусянин. – Але що ж усе-таки являє собою ця річ, яка видається тобі подільною, важкою, сірою? Ти бачиш кілька її ознак: але чи знаєш ти її суть?» – «Ні», – відповів філософ. – «Отже, ти не знаєш, що таке матерія».

Тоді добродій Мікромегас звернувся до іншого філософа, якого тримав на великому пальці, і спитав у нього, що таке душа і що вона робить. «Нічого, – мовив філософ, послідовник Мальбранша. – Усе за мене робить Бог; я все бачу і здійснюю через нього, він вершить усі діла, а я ні в що не втручаюся». – «Це те саме, що не існувати взагалі, – заперечив мудрий сіріусянин. – А ти, мій друже, – звернувся він до послідовника Лейбніца, – як визначаєш душу?» – «Це, – відповів філософ, – стрілка, яка показує години, тим часом як моє тіло їх відбиває; або ж, якщо хочете, вона відбиває години, тим часом як тіло показує їх; іншими словами, моя душа – дзеркало всесвіту, а тіло – оправа дзеркала: це ж цілком очевидно».

Мікроскопічний прихильник Локка був теж поруч і, коли Мікромегас звернувся до нього, сказав: «Я не знаю, як думаю, але знаю, що завжди думаю у зв’язку зі своїми відчуттями. Не сумніваюся в тому, що є субстанції нематеріальні й наділені розумом; але дуже сумніваюся, чи Бог може наділити розумом матерію. Я шаную одвічну могутність – не мені обмежувати її; я нічого не стверджую; я задовольняюся тим, що вірю: на світі куди більше можливих речей, ніж нам здається».

Створіння з Сіріуса всміхнулося: цей філософ здався йому не менш мудрим, ніж інші; а карлик-сатурнянин хотів навіть обняти послідовника вчення Локка, та не дозволила невідповідність у зрості. Однак, на лихо, озвалася ще одна комашка в чотирикутному капелюсі, перебивши всіх інших комах-філософів, вона сказала, що знає таємницю буття, що цю таємницю розкрито в «Сумі» святого Фоми Аквінського. Це створіння зверхньо подивилося на двох небесних прибульців і заявило, що вони самі, їхній світ, їхні сонця, їхні зірки – усе створене лише для людини. На ці слова наші два мандрівники впали один на одного, задихаючись від того невтримного сміху, який, за словами Гомера, властивий богам; їхні плечі та животи так трусилися, що корабель, який сіріусянин тримав на нігті, впав у кишеню штанів сатурнянина. Обидва добродії довго шукали його, поки врешті знайшли і навіть зібрали весь екіпаж. Тоді сіріусянин знову звернувся до маленьких комашок; він говорив з ними доброзичливо, хоча в глибині душі був роздратований, що ці незмірно малі істоти наділені такою незмірно великою пихою. Він пообіцяв написати для них гарний філософський трактат, спеціально для їхнього вжитку, з якого вони дізнаються про суть усіх речей. І справді, перед тим як повернутися на свою планету, він вручив їм цю книгу, і її приставили в Париж, у Академію Наук. Та коли секретар розгорнув цей том, він побачив лише чисті сторінки. «Еге! – вигукнув він. – Так я і думав».