Пан Джемс Р. Стар, інженер.

30. Канонґат. Единбург.

«Якщо д. Дж. Старови захочеться приїхати завтра до Аберфайль, на копальню Дошар, шахта Ярова, почує він цікаву для нього новину. Гаррі Форд, син бувшого наставника Симона Форда, буде цілий день дожидати д. Джемса Стара на залізничому двірці в Каллендері.

Проситься отсе письмо задержати в тайні».

Отаке то письмо одержав Джемс Стар ранком, дня 3 грудня 18... р. із почтовим штампом Аберфайль в графстві Стірлінг[1], в Скотії. Інженера огорнула цікавість. Йому не прийшло навіть на думку, що оце письмо могло би бути містифікацією. Він давно знав Симона Форда, одного із старших наставників в копальнях Аберфайля, де він – Джемс Стар – двадцять років підряд був директором, чи там «viwer»-ом, як це кажуть в англійських копальнях.

Джемс Стар був дужою людиною, подобаючою – зі своїми п’ятдесяти роками від роду – на сорокалітнього мужчину. Він був видним представником одного із давніх родів Единбурга[2]. Його діяльність приносила честь шановному товариству інженерів, які заєдно добувають підземні скарби З’єднаного Королівства, в Кардіфі, Ньюкестлі та в південних графствах Скотії. Та загальну увагу звернув він на себе головно в копальнях Аберфайля, що находяться в частині графства Стірлінг та межують з копальнями Аллоа. Тут проминуло майже ціле його життя. Крім цього, був ще Джемс Стар членом товариства «Дослідників Старовини Скотії», і навіть вибрано його головою цього товариства. Рівно ж був він одним із діяльніших членів «Royal Institution»[3], і в единбурзьких «Записках» часто друкувалися розвідки, підписані його іменем. Із всього того видно, що був він одним із отих учених практиків, яким Англія завдячує свій розцвіт. Займав він видне становище в стародавній столиці Скотії, яка, із-за своїх внутрішніх та внутрішніх прикмет, вповні заслуговувала на назву «Північних Атен».

Відома річ, як влучно англійці назвали цю частину свого краю, де знаходяться їхні копальні вугілля. Назвали: «Чорною Індією», і ота саме Індія, може, навіть більше причинилася до розвитку незвичайного багатства З’єднаного Королівства, ніж справжня Східна Індія в Азії. Дійсно, тут ціле населення гірників день і ніч працює, видираючи з нутра британської землі дорогоцінне паливо, цю головну основу всякого промислу.

В тому часі речинець, визначений спеціалістами, в якому вичерпаються поклади вугілля, був ще дуже далекий, і не треба було лякатися, що в недалекій будучині його не стане. Тоді ще ждали на гірничі руки поклади Старого й Нового світу. Всіляким фабрикам, локомотивам та локомобілям не грозила ще небезпека остати без потрібного палива. Однак в останніх роках так зросло його запотребування, що деякі копальні вичерпані були до останнього кусника вугілля. Мовчки стояли вони тепер зі своїми порожніми хідниками й шахтами, що широко й далеко простягалися в підземеллю.

Саме в такому положенню знаходилися копальні в Аберфайлю.

Десять років тому назад останні тачки вивезли послідню тонну[4] вугілля із цієї копальні. Увесь підземний матеріал[5], як: великанські підойми, вагони й платформи підземних поїздів, коші до витягання вугілля із шахт, рури для проводження свіжого повітря, одним словом – усе потрібне до підземних робіт – було витягнене із шахт й покинене на землі. Покинута копальня подобала на великанського мастодонта, в якого забрано всі потрібні до життя частини тіла, полишаючи тільки сухий кістяк.

Із того всього полишилися тільки дерев’яні драбини, що вели в глибину копальні через шахту Ярова, одиноку, що давала доступ до нижчих галерей копальні Дошара, від часу закинення робіт.

Зверху будинки для надземельних робіт вказують місця, де викопана шахта Дошар – тепер покинена, як і инші, що творять разом копальні вугілля в Аберфайлю.

Була це сумна днина, коли шахтарі останній раз вийшли з копальні, де прожили стільки літ.

Інженер Джемс Стар зібрав тисячі робітників, що творили працьовите населення копалень. Шахтарі, копачі, перевізники добутого вугілля тачками, жінки, старці й діти, надземні і підземні робітники, – всі зібралися на великій площі шахти Дошар, колись заваленій вугіллям.

Оті робітники, які незабаром розійдуться по широкому світі, шукаючи кусника хліба, стільки літ, з покоління в покоління працюючи в копальнях Аберфайлю, прийшли розпрощатися зі своїм директором. Компанія[6] розділила поміж них, як нагороди, чистий дохід з копальні за біжучий рік. Правда, небагато його було, бо доходи ледве що перевищали видатки на вдержання виснаженої із вугілля копальні, то все ж таки влегшувало їм прожиток, заки знайдуть заробіток у сусідніх копальнях чи фабриках та фермах графства.

Джемс Стар стояв під шопою, в якій довгі часи працювали великанські парові машини.

Симон Форд, наставник[7] шахти Дошар, людина п’ятдесяти п’яти літ, й ще кількох наставників окружили його.

– Дорогі мої, – заговорив інженер, – нам треба розійтися. Копальні Аберфейль, що стільки років з’єднували нас до спільної праці, використані цілковито. Всі наші труди й глядання показались даремними; останній кусник вугілля видобутий вже з шахти Дошар.

На потвердження своїх слів Джемс Стар показав робітникам кусник вугілля, полишений на тачках.

– Отой кусник вугілля, дорогі мої, – говорив дальше Джемс Стар, – це мовби остання крапля крови з нашої копальні! Ми заховаємо його на пам’ятку, як зберігається перший кусник вугілля, добутий з копалень Аберфайлю сто п’ятдесят років тому назад. За отой час багато поколінь робітників змінилося в наших копальнях. Тепер всьому кінець! Мої останні слова до вас – це прощання! Годували вас оті копальні, що танули в ваших руках. Важка була робота, та не без користі для вас. Наша велика родина – бо всі ми творили разом родину – розкотиться по світі, й важко подумати, щоб ще коли зійшлася разом. Так не забувайте, що ми довго жили разом, й що гірняки Аберфайлю повинні помагати один другому. Ваші давні господарі рівно ж не забудуть вам того. Коли люди працюють разом, не можуть бути собі чужими. Ми будемо слідкувати за вами, і куди б ви не звернулися, шукаючи чесної праці, всюди підуть за вами наші прихильні згадки про вас. Прощайте, дорогі мої, нехай Господь береже вас!

Сказавши це, Джемс Стар обняв найстаршого із шахтарів, в якого очах заблистіли сльози. Відтак наставники різних шахт підходили стиснути йому руку, а робітники, махаючи шапками, кричали:

– Прощайте, пане Стар, начальнику й приятелю наш!