Не оставало нічого, лиш йти за радою старого гірняка. Як він сказав, то йдучи гусаком, не можна було збитися з дороги. Треба було тільки заступити очі руками і здатися на змисл дотику, який у Симона та Гаррі був незвичайно розвинений.
Всі йшли вищезгаданим порядком. Йшли мовчки, не говорячи нічого, зате думки в них працювали без впину. Було ясно, що в них є ворог – та хто він і чому саме є він ворогом? Оте й ворушилось в думках у кожного, та годі було на них відповісти.
Гаррі, піднявши руки, йшов самопевно, доторкаючись то одної, то другої стіни. Якщо його руки натрапили на заглиблення або порожнечу, то це був знак, що в стіні галереї находиться бічний тунель, і він, оминаючи його, йшов дальше вперед. Йшли вони отак біля дві години, й Джемс Стар думав, що вони находяться вже недалеко виходу в копальню Дошар.
І дійсно – Гаррі спинився.
– Чи ми дійшли вже до кінця галереї? – спитав Симон Форд.
– Так! – відповів Гаррі.
– Пошукай, отже, тепер отвір, що лучить новий Аберфайль з копальнею Дошар!
– Та його нема тут, – сказав по хвилі Гаррі, коли його руки доторкнулися тільки стіни, що виростала перед ним.
Старий гірняк підійшов кілька кроків і сам почав шукати отвору.
У нього зірвався крик...
Або наші відкривці заблудили, або вузький отвір, вибитий вибухом, був замурований.
Та в усякому разі Джемс Стар і його товариші були замуровані в новому Аберфайлі.
XI.
В тиждень по отих пригодах приятелі Джемса Стара стали дуже тривожитись. Інженер щез, і ніхто не знав, як собі це пояснити. Як казав його слуга, то він сів на пароплав у Ґрантоні, а капітан «Уельського Принца» сказав, що він висів з корабля в Стірлінгу. Від тої хвилини пропав і слід за інженером. Симон Форд просив в своєму листі, щоби інженер задержав його в тайні, і Джемс Стар нікому не сказав, що їде в копальню Аберфайль.
Тому-то в Единбурзі тільки й говорено про загадкове зникнення інженера.
Сер В. Ельфістон, голова «Королівського Товариства», подав до відома своїм товаришам письмо Джемса Стара, в якому той оправдується, що не буде присутнім на зборах товариства. Ще двох-трьох приятелів мали подібні листи. Та якщо оті письма й доказували, що Джемс Стар виїхав з Единбурга – що й без того було звісне, то все ж таки не пояснювали вони – куди він подівся. Знаючи добре вдачу інженера, всі спочатку дивувалися його загадковій неприсутности, а дальше почали тривожитись.
Ніхто з приятелів інженера не міг би й догадатися, що він поїхав в Аберфайль. Він ніколи не заглядав туди від часу, коли там припинилися роботи. Та мимо того, глядання за інженером пішли в тому напрямку, а саме – йшли слідом з моменту, коли інженер покинув корабель в Стірлінгу. Та вони не довели ні до чого. Ніхто не бачив інженера в тій околиці. Тільки Джек Ріян, що стрінув його з Гаррі в одній із галерей шахти Ярова, міг би був заспокоїти загальну цікавість. Та, як звісно, молодий гірняк працював на фермі Мельрос, сорок миль відсіля в південно-західній частині графства Ренфрей, і навіть не знав про те, що всі так тривожаться неприсутністю Джемса Стара.
Джемс Стар був надто важною і шанованою особою не тільки в своїх горах, але і в цілій Шотландії, щоби що-небудь, що його доторкалося, могло лишитися незаприміченим. Всі видніші люди в Единбурзі почали глядати за інженером. Всюди вислано агентів, та все остало без успіху.
Треба було подати оголошення в усіх видніших часописах Великої Британії, в яких подано опис особи інженера, ближчі подробиці його життя, день його від’їзду з Единбурга, і ждати на вислід. Все те викликало сильну тривогу, й учений світ Англії починав уже лякатися безповоротної втрати одного зі своїх визначних членів.
Коли так усі тривожилися про судьбу Джемса Стара, то Гаррі Форд рівно ж спричиняв немалу турботу – тільки не публічній опінії, – а своєму приятелеви Джекови Ріянови.
Як нам відомо, при стрічі в шахті Ярова Джек Ріян запросив Гаррі на свято ірвінського клану, що мало відбутися за тиждень. Гаррі прийняв запросини й обіцяв прийти, а Джек Ріян не раз мав нагоду пересвідчитися, що Гаррі все додержує свого слова.
А між тим на святі в Ірвіні все було: і спів, і танці, і всякого роду розривки – не було тільки Гаррі Форда. Спочатку Джек Ріян гнівався на нього, тому що неприсутність приятеля бентежила його. Він навіть з тієї причини забув слова пісні і спинився в часі співу, який звичайно викликував велике одушевлення та оплески слухачів.
Треба згадати, що оголошення про Джемса Стара ще не попало на очі Джека Ріяна, тому його тільки дивувала неприсутність Гаррі, і він думав, що щось важного мусило статися, коли Гаррі не додержав слова. Він рішився поїхати другого дня на копальню Дошар і був би це вчинив, якби не перепинив його випадок, який мало що не грозив йому втратою життя.
Ось що лучилося вночі 12 грудня. Ця пригода немовби підтверджувала це, про що говорили собі забобонні люди, а таких було на фермі Мельрос дуже багато.
Ірвін, мале надморське містечко графства Денфрей, що числило біля сім тисяч мешканців, лежить на закруті шотландського берега, майже над початком заливу Клейд. Залив добре забезпечений від морських вітрів і освітлений великою ліхтарнею, яка вказує, куди належить під’їздити до берега, так, що обережний моряк не помилиться. Тому-то дуже рідко лучалося, щоби який корабель розбився коло того побережжя, і навіть серед темної ночі можуть кораблі безпечно проїздити біля ірвінського побережжя.
Коли місто має історичну минувшину, хоч як би воно було малим, коли в ньому знаходиться замок, що належав до Роберта Стюарта – то мусять там бути, без сумніву, якісь руїни.
І були саме на отому побережжі руїни дуже давні і окружені ореолом таємничости, руїни замку Роберта Стюарта, які називались тепер Дундональд-Кестль.
Під той час замок Дундональд, прибіжище всіх таємних духів тієї околиці, стояв пусткою. Майже ніхто не заходив туди, де дві милі від міста, на високій скелі стояв замок. Часом якийсь чужинець захотів оглянути ті останки старовини, та приходилося йому йти туди самому. Мешканці Ірвіна не пішли би туди за ніякі гроші. Розказували про якісь «огненні чарівниці», які мали, буцімто, заселювати цей замок. Найбільш забобонні казали, що бачили їх на власні очи. До тих належав і Джек Ріян.
В дійсности часом з’являлися то на стіні, то на даху замку Дундональд якісь огненні смуги.
Очевидно, це ще питання, чи мали оті огненні смуги людську подобу і оправдували назву «огненних чарівниць», надану їм шотландцями. Безперечно, були вони більше випливом розбурханої фантазії, ніж дійсною появою.
В кожному разі існувала легенда, що в тому замку збираються по ночах «огненні чарівниці», та ведуть там хороводи й танці. Джек Ріян, помимо своєї великої сміливости, не заризикував би піти вночі заграти отим жінкам до танцю.
– Вистане з них і старого Ніка, – говорив він не раз. – Я непотрібний для доповнення їх чортівської оркестри.
Можна уявити собі, що оті загадкові явища були темою оповідань на вечорницях. Джек Ріян мав цілий запас легенд про «огненні чарівниці», і ніколи не забракло йому теми до оповідання.