– Все те, мабуть, так і сталося, пане Джемс, – запримітив Симон. – Сильфакс, мабуть, тепер зовсім збожеволів!
– Це краще!.. – сказала Меджі.
– Не знаю, – відповів Джемс Стар, хитаючи головою, – та це його божевілля мусить бути страшне! Тепер я розумію, чому Неллі не хотіла говорити, чому не хотіла видати свого діда! Які сумні літа провела вона разом з ним!
– Дуже сумні! – повторив Симон. – З диким старцем й не менше диким його гарфанґом! Він, мабуть, живий, цей птах! Це він погасив нашу лампу в галереї, а опісля напав на Гаррі!..
– Уявляю собі, що вістки про весілля його внучки з нашим сином мусили викликати в нього ще більшу лють і ненависть, – сказала Меджі.
– Він, однак, муситиме помиритися з тим! – крикнув Гаррі. – Мусить вкінці зрозуміти, що теперішнє життя Неллі краще від того, яке вела вона перед тим в нетрях копальні! Я думаю, пане Стар, що ми пересвідчили би його, коли б нам удалося його спіймати!..
– Важко пересвідчити божевільного, Гаррі! – відповів інженер. – Розуміється, що краще знати свого ворога, та це ще не кінець на тому, що ми слідили його! Треба берегтися, Гаррі! А передовсім треба розпитати Неллі! Це конечне! Вона зрозуміє, що її мовчанка тепер безцільна. Навіть в інтересі її діда треба, щоб вона говорила!
– Я не сумніваюся, пане Стар, що Неллі сама стане говорити. Тепер ви знаєте, чому вона мовчала досі. Моя мати добре вчинила, що відвела її в кімнату. Їй треба відпочити, зібрати думки, та я піду за нею...
– Не треба, Гаррі, – твердим і ясним голосом сказала дівчина, входячи в кімнату.
Вона була дуже бліда, і видко було, що вона перелякана.
– Неллі! – кликнув Гаррі, кидаючись до неї.
– Гаррі! – перебила вона, звертаючись до всіх. – Ти і твої родичі повинні дізнатися про все сьогодні. І ви, пане Стар, повинні знати все, що торкається мене, тієї дитини, яку Гаррі врятував на своє нещастя!
– Неллі...
– Нехай Неллі говорить! – сказав Джемс Стар.
– Я внучка старого Сильфакса! Я не знала ні батька, ні матері, до того дня, доки Гаррі не приніс мене сюди. Я проживала сама п’ятнадцять літ з моїм дідом в найдальших нетрях копальні. З ним – це не добре сказано, хіба сама. Я ледве бачила його, коли він покинув старий Аберфайль. Він поселився в отому підземеллі, про яке тільки він один знав. Він був добрий для мене по-своєму, хоч був страшний. Годував він мене тим, що приносив з землі, хоч мені здається, що в перші роки моєю кормителькою була стара коза, котрої смерть дуже мене діткнула. Дід, бачачи, що я сумую, замінив її другою звіриною, собакою – як він говорив. На нещастя, собака була весела, гавкала, а він не любив веселости і ненавидів гамору. Мене він привчив мовчати, а собаки не міг він того навчити, і вона незабаром щезла. Товаришем діда був дикий птах, гарфанґ, який спочатку будив у мені тривогу, та незабаром він так полюбив мене, що і я прив’язалася до нього. Він навіть став більше слухати мене, як свого пана, і це турбувало мене за нього, бо дід був заздрісний... Та я все тільки про себе говорю, а тут ходить про вас.
– Ні, говори, що тільки прийде тобі на думку, – сказав Джемс Стар.
– Мій дід все був невдоволений сусідством в вами, хоч у підземеллю було досить місця. Він все вибирав собі свою домівку далеко від вас. Його гнівало те, що ви тут проживаєте. Коли я розпитувала його про мешканців підземельної хатини, він не відповідав й довго ходив сердитий. Та його гнів скріпився, коли він запримітив, що ви, не вважаючи на це, що є одинокими господарями свого підземелля, хочете ще і від нього забрати його печеру. Він поклявся, що ви згинете, якщо увійдете до нової копальні, яка досі була тільки йому звісна. Не вважаючи на його старість, в нього є страшенна сила, і його погрози лякали мене за вас і за нього.
– Говори дальше, Неллі, – сказав Симон до дівчини, яка спинилася на хвилину зі своєю мовою.
– Як тільки дід побачив, – почала далі Неллі, – що ви таки дісталися в підземелля Нового Аберфайля, він заложив вхід, замкнув вас там, як у тюрмі. Ви були для мене тільки тінями, що промайнули в темряві копальні, і я не могла допустити тієї думки, що ви згинете в отому підземеллі з голоду. Мені удалося принести вам кілька разів хліба і води. Я так хотіла вивести вас звідтіля, та годі було обманути діда, який стежив за вами! Ви повинні були неминуче вмерти. Та тут прийшов Джек Ріян зі своїми товаришами... Дякуючи Господови, я стрінула їх і завела до вас. Повертаючи у підземелля, стрінула я діда, і він піймав мене! Його лють була безмежна. Я думала, що він уб’є мене. Розум мого діда зовсім помішався. Він уважав себе паном темряви і огню. Коли він почув, що джаґани лупають вугілля, яке вважав він своєю власністю, попадав у лють і страшно бив мене. Я хотіла втечи, та це було неможливе, бо він надто пильно стежив за мною. Вкінци, тому три місяці назад, в приступі цілковитого божевілля він кинув мене в одну із пропастей, де мене найшов Гаррі, і щез, закликаючи за собою гарфанґа, котрий лишився при мені. Скільки часу я там пробула, не знаю! Знаю тільки, що я була вмираюча, як ти прийшов до мене, Гаррі, і врятував мене! Та ти сам бачиш, що внучка старого Сильфакса не може стати жінкою Гаррі Форда, тому що це принесло б нові нещастя для тебе і для всіх вас...
– Неллі! – кликнув Гаррі.
Слухаючи отих слів, Симон, Меджі і Гаррі зірвалися, затривожені, на ноги.
– Як це, Неллі?! – закликали всі з розпукою. – Ти хочеш нас покинути?
Та тут піднявся Джемс Стар, підійшов до неї і, беручи її за обі руки, сказав:
– Так гарно, моя дитино, ти сказала, що було треба, а тепер ми відповімо тобі. Ми не пустимо тебе, а коли буде треба, то задержимо силою. Невже ти думаєш, що ми пустили б тебе? Погрози Сильфакса небезпечні, то правда, та в кожному разі він тільки чоловік, і ми потрафимо берегтися. Та чи не можеш ти в інтересі самого Сильфакса сказати нам: які його привички і де він скривається? Ми бажаємо тільки одно: перешкодити йому робити лихо і, може, повернути йому розум.
– Ви бажаєте неможливого, – відповіла Неллі. – Мій дід знаходиться всюди і ніде. Я ніколи не знала, де він скривається, і ніколи не бачила його сплячим. Він все лишав мене саму-одну і щезав. Вірте мені – є тільки один спосіб обезоружити мого діда, а саме – знайти його. Він невидимий, та сам все бачить. Подумайте собі, як міг би він проникнути всі ваші плани, коли б в нього не було способу все знати? Мій дід, навіть в своєму божевіллю, дуже розумна людина. Він навчив мене багато речей. Він навчив мене вірити в Бога; тільки в одному обманув мене, говорячи, що всі люди є лихі, і бажаючи впоїти в мене всю ненависть до людей. Коли Гаррі приніс мене сюди, ви думали, що я невіжа! Ні, я була ще тоді перелякана. Простість мені, та я кілька днів вважала себе в руках лихих людей і хотіла втікати. І доперва згодом, коли я приглянулась до вашого життя, приглянулась, як інші люди живуть в тому підземеллю, я пізнала, що дід обманув мене. Та тепер ви навчили мене багато, і я думаю, що він сам себе обманював! Тепер я піду шукати його по усіх пропастях, по яких з ним колись ходила. Він, певно, жде мене! Я покличу його... він почує, і хто знає, може, повернувши до нього – я поверну його на добрий шлях...
Всі мовчки слухали дівчину. Всі почували, що це, що вона перед хвилиною говорила, довго скривалося в її душі. Та коли вона замовкла знеможена, з очима, повними сліз, Гаррі звернувся до Меджі й сказав:
– Мамо, що подумали б ви про чоловіка, який кинув би цю чесну і добру дівчину?