Такі думки були в Джека Ріяна та його товаришів з копальні. Як вже було сказано, всі шахти були получені між собою довгими підземними галереями, викуваними в скелях, між якими находились верстви вугілля. Так, отже, під графством Стірлінг простягався величезний простір, пронизаний тунелями, підземними хідниками, щось в роді підземного лабіринту, який подобав на великанське муравлище.

Гірняки з різних шахт часто стрічалися зі собою, чи то сходячи в шахти, чи по роботі, виходячи наверх. Стрічались, передавали собі новини та всякі гадки, що блискавкою розносилися по підземеллі, досягаючи не раз, підсичені уявою, неймовірних розмірів. Тільки двоє людей, дещо більше освічених та зрівноважених, не піддавалося тій загальній струї. Вони не дуже-то вірили привидам, не дуже-то прислухувались оповіданням про домовиків та чарівниць.

Це були – Симон Форд і Гаррі. Вони ділом доказали непохитність своїх думок, залишаючись проживати в підземеллі навіть тоді, коли в шахті Дошар припинено роботи. Добродушна Меджі була, мабуть, схильна до віри в надприродні явища, як кожна справжня шотландка, та лишалось її хіба собі самій розказувати про всякі привиди, що й, здається, вона робила, щоби не забулася давня традиція.

Якби Симон і Гаррі Форд були такі забобонні, як їх товариші, то все ж таки не віддали б вони копальні духам ні чарівницям. Надія відкрити нові верстви вугілля заставила б їх не лякатися ніяких привидів ні духів. Вся їх віра та забобонність зводилася до одного, а саме: їх ніколи не покидала думка, що копальні Аберфайль вже вичерпалися. Можна сказати, що в Симона та його сина була під тим оглядом тверда віра, якої ніщо в світі не в силі було захитати.

Тому-то батько й син, протягом десять років, не пропускали ні днини, щоби, узброївшися в джаґани, лопати, гірничі лампи, не шукати вперто й з сильною вірою в успіх нових верств вугілля по цілому підземеллі.

Що не вдалося вчора, це можна було осягнути завтра і тому Симон та Гаррі рішилися продовжувати свої розшуки аж до самої глибини, де вже зачинався граніт. Вони рішилися жертвувати своє життя на те, щоб повернути копальням Аберфайлю давнє їхнє багатство. Якщо помер би батько, не дійшовши до наміреної мети, так полишиться син, що буде далі продовжувати його роботу.

При отих своїх розшуках звертали вони увагу й на стан копальні та її забезпеку. Вони пильно розглядали усі ходи, чи не грозить якому небезпека, що завалиться, чи не треба закрити яку-небудь частину шахти. Коли в якому місці протікала вода з горішніх верств землі, вони відпроваджували її, заводячи своєрідну каналізацію. Одним словом, вони добровільно взялися зберігати цей клаптик землі, вбогий тепер, та який колись дав стільки багатства, яке, щоправда, перемінилося в дим.

Під час отих розшуків Гаррі запримічував не раз явища, які даремно силкувався пояснити собі. Так, йдучи не раз вузькою поперечною галереєю, чув він стукіт, подібний до сильних ударів джаґана в стіну шахти.

Гаррі, що не лякався нічого, прискорював свій хід, щоби розвідати причину того стукоту. Та підземний коридор був порожній, а на його стінах, хоч як він освітлював їх лампою, не було ніяких свіжих слідів джаґана чи лопати. І думав він тоді, що це його слух обманув, або що був це якийсь дивний відгомін. Часом, освітлюючи нагло яку-небудь розколину своєю лампою, він бачив, що перед ним майнула тінь. Він кидався вперед, та не находив нічого, хоч ніде не було місця де могла б схоронитися людина.

Двічі в останньому місяці Гаррі чув виразно, оглядаючи західну частину копальні, далекий гомін, неначе спричинений вибухом динаміту. Останнього разу під час точних оглядин копальні запримітив він, що один із стовпів що піддержував поперечну галерею, розколений вибухом.

При світлі лампи Гаррі точно розглянув те місце. І, вдивляючись в сліди вибуху, питав себе в душі, яка була його ціль: чи відкрити нові поклади вугілля, чи таки прямо так завалити цю частину копальні? Гаррі роздумував над тим і сказав про своє відкриття батькови, та ні один, ні другий не вміли собі цього пояснити,

– Дивно, – часто говорив собі Гаррі, – важко припустити, щоби якась людина знаходилася в копальні, а прецінь не можна сумніватися в тому! Чи ще хто другий, крім нас, шукає нових верств вугілля, або, може, хоче знищити останки копальні? Та пощо? Я вистежу це, хоч би прийшлось мені віддати своє життя!

Два тижні до того дня, коли то Гаррі провадив інженера по галереях шахти Дошар, йому майже вдалося це досягнути.

Йшов він в південно-західній частині копальні з сильною ліхтарнею в руці. Нараз видалось йому, що на кількасот кроків перед ним майнув промінчик світла й зник в коридорі, який йшов упоперек. Він кинувся за отим підозрілим світлом.

Та даремний був його труд. Не знайшов нічого. Відкидаючи всяку думку в надприродність цього явища, яке він бачив, прийшов до висновку, що це якесь загадкове єство блукає по копальні. Та що він не робив, як не шукав – все було даремне.

Гаррі рішився ждати, може, випадок відкриє йому цю тайну. Ще не раз бачив він блукаюче світло, що подібне було до блудних огнів. Та зникало воно скоро, і не можна було віднайти його причину.

Коли б Джек Ріян та инші гірняки були бачили це світло, вони, без сумніву, були б добачували в ньому щось надприродне. Та ні Гаррі, ні старому Симонови не приходило це на думку. І коли вони говорили про оті явища, то Симон все казав:

– Пожди, мій сину, колись воно роз’ясниться!

Та ні Гаррі, ні його батька не стрінуло ніколи в підземеллі нічого лихого. І якщо камінь, що впав сьогодні під ноги інженера, був кинений рукою злочинця, так вчинив він це доперва вперше.

Джемс Стар, коли його спитали, висказав здогад, що камінь відірвався від стелі галереї. Та Гаррі не годився на таке пояснення. Після його думки камінь не впав, а хтось його кинув. Він не міг би так упасти, як упав, коли б сам відірвався від стелі.

Гаррі добачував в цьому явний замах на себе, свого батька, а навіть на інженера. На основі всього вищесказаного, може, й був він вправі так думати.

VII.

Старинний дерев’яний годинник видзвонив дванадцяту годину, коли Джемс Стар разом з Симоном і Гаррі вийшли з помешкання старого наставника. Сонячне світло, що доходило з підземелля крізь головну шахту, слабо освітлювало підземну галерею. Тут, недалеко головного входу в копальню, не треба ще було світити лампи, та пускатися без них в дорогу було годі, тому що Симон хотів повести інженера на самий кінець шахти Дошар.

Пройшовши зо дві милі[22], прийшли вони у доволі вузький тунель, що підпертий був дерев’яними балками, оброслими із-за старости білим мохом. Цей тунель простягався майже в тому самому напрямі, куди плила річка Фарс, що находилася 1500 стіп понад ним.

Симон Форд, думаючи, що інженер призабув уже положення шахти Дошар, пояснював його інженерови, нагадуючи, що саме находиться на поверхні землі в тім місці, куди вони йшли. Так, отже, говорили вони цілий час дороги.

Гаррі йшов вперед, освітлюючи своєю ліхтарнею дорогу. Часом наглим рухом повертав світло ліхтарні в яку-небудь закутину чи розколину в стіні тунелю, придивляючись пильно усюди, чи не догляне чого підозрілого.

– Довго будемо ще так йти, Симоне? – спитав інженер.

– Ще півмилі, пане Стар. Давно колись могли б ми проїхати цю дорогу візочком! Які то давні часи!

– Значиться, ми йдемо аж на кінець останньої шахти? – спитав Джемс Стар.

– Так, я бачу, що ви ще добре визнаєтеся в копальні.