Протягом осені та зими 1914-го субмарини Німеччини привертали все більше уваги президента Вільсона. Їхня морська стратегія змінилась, і загроза втягнення Америки у війну ставала дедалі серйознішою. Інцидент з «Aboukir» та ряд інших успішних атак на британські судна з субмарин примусили німецьких стратегів інакше подивитися на їхні можливості. Виявилося, що підводні човни набагато витриваліші, ніж очікувалось, і становлять серйозну загрозу. Вони добре вписались у «партизанську» стратегію Німеччини з поступового ослаблення британського Великого флоту. Крім того, субмарини мали ще одне застосування. До кінця року Німеччина зупиняла комерційні судна, що виконували важливу роль у постачанні спорядження та провіанту військам Союзників. Спочатку цим займалися великі допоміжні крейсери — колишні океанські лайнери, які перетворили на військові кораблі, — але більшість із них була знищена потужними військово-морськими силами Британії. Субмарини ж являли собою ефективний засіб для продовження операції.

Субмарини також підвищували ризик того, що американський корабель можуть затопити помилково або постраждають громадяни США, які подорожують на суднах Союзних країн. На початку 1915-го ця проблема постала особливо гостро. 4 лютого Німеччина оголосила води навколо Британських островів «театром військових дій», і це означало, що ворожі судна будуть атаковані без попередження. Це оголошення несло в собі особливу загрозу Британії, адже, як острівна держава, вона імпортувала дві третини їжі й повністю залежала від морського транспорту[87]. Кораблі нейтральних країн теж наражалися на небезпеку: Німеччина попередила, що через схильність британців підіймати не свої прапори командири субмарин не можуть покладатися на ці ознаки, визначаючи нейтральність судна. Нову кампанію Німеччина виправдовувала реакцією на блокаду, яку почала Британія: британські військово-морські сили намагалися перехопити весь вантаж, направлений до Німеччини. (У Британії було майже вдвічі більше субмарин, ніж у Німеччини, але використовувались вони здебільшого для захисту берегів, а не для того, щоб зупиняти комерційні судна.) Офіційні представники Німеччини скаржилися, що Британія навіть не намагалася розібратися, мав вантаж військове призначення чи мирне, і звинувачували британців у тому, що вони прагнуть спричинити голод серед мирного населення та «приректи все населення Німеччини на смерть»[88].

Але Німеччина так і не визнала, що якщо Британія просто конфісковувала вантаж, то німецькі субмарини топили судна та вбивали людей. Німецькі командири наче зовсім не бачили різниці. Адмірал Шеер, німець, писав: «Хіба це так важливо з гуманістичної точки зору, чи є військова форма на тисячах людей, що тонуть, чи вони належать до екіпажу комерційного судна, яке постачає їжу та спорядження ворогові, цим подовжуючи війну та збільшуючи кількість жінок і дітей, які страждають під час війни?»[89]

Оголошення Німеччини обурило президента Вільсона, і 10 лютого він телеграфував офіційну відповідь. Вільсон висловив свою невіру в те, що Німеччина може навіть подумати про застосування субмарин проти нейтральних комерційних суден, а також попередження, що він вимагатиме від Німеччини «суворої відповідальності»[90] за будь-який інцидент, у результаті якого потоне американський корабель або постраждає чи загине американський громадянин. Вільсон також проголосив, що Америка «робитиме будь-які кроки для убезпечення життя американців та їхньої власності, а також для гарантування повного дотримання прав американських громадян у міжнародних водах».

Експресивність його відповіді здивувала німців. Зовні Німеччина здавалась абсолютно єдиною в намірі продовжувати війну проти комерційних суден. Насправді ж нова стратегія застосування субмарин викликала суперечки у вищих верствах військової та цивільної влади Німеччини. Серед найбільш палких прихильників стратегії були посадовці флоту; їхніми опонентами стали командир військових сил Німеччини у Європі генерал Ерік фон Фалькенгайн та політичний лідер країни канцлер Теобальд фон Бетман-Гольвеґ[91]. Їхня опозиція базувалася не на докорах сумління — вони боялися, що підводна війна Німеччини може призвести до катастрофи, якщо вони змусять Америку відмовитися від нейтралітету та об’єднатися з Британією.

Але протест Вільсона не вразив ентузіастів застосування субмарин. Вони запевняли всіх, що Німеччина має посилити свою кампанію та знищувати всі судна в зоні військових дій. Вони вважали, що Британія підкориться набагато раніше, ніж Америка зможе мобілізувати армію й транспортувати її на поле бою.

Обидві сторони суперечок намагалися заручитися підтримкою кайзера Вільгельма — йому як головному воєначальникові країни належало вирішальне слово. Кайзер уповноважив командирів підводних човнів топити будь-який корабель незалежно від його прапору та знаків, якщо є підстави вважати, що він належить Франції або Британії. Навіть більше: він дозволив капітанам робити це з-під води, без попередження.

Найважливішим наслідком стало те, що рішення про затоплення або «помилування» судна повністю лягало на окремого командира субмарини. Таким чином, капітан підводного човна — зазвичай молодий чоловік віком від двадцяти до сорока років, амбіційний, з бажанням записати за собою якомога більше затопленого тоннажу, далеко від бази та без можливості зв’язатися зі своїми командирами, з даними, обмеженими лише тим, що можна побачити в перископ удалині, — відтепер отримав право зробити помилку, яка може змінити хід усієї війни. Пізніше канцлер Бетман казав про це так: «На жаль, те, чи оголосить Америка війну, залежить лише від міркувань одного капітана підводного човна»[92].

Ніхто не мав жодних ілюзій: помилки будуть. В одному з наказів кайзер Вільгельм визнавав ризик: «Якщо, незважаючи на превелику обережність, станеться помилка, командир субмарини не має нести відповідальності»[93].

Горе та самотність Вільсона не поменшали й у новому році, але випадкова зустріч у березні 1915-го дала поштовх відхиленню цієї сірої завіси.

Кузина Вільсона, Гелен Вудро Боуне, у той час жила в Білому домі, виконуючи обов’язки першої леді. На прогулянках її часто супроводжувала подруга — 43-річна Едіт Боллінг Ґалт, яка також була подругою лікаря президента — доктора Грейсона. Едіт була непересічною жінкою: 175 сантиметрів на зріст, гарної статури, одягнена зі смаком — чимало її вбрання пошив паризький дизайнер Чарльз Фредерик Ворт. Очі яскраво-блакитні, сяюча шкіра обличчя, вишукані манери. І одного дня, їдучи в лімузині з Вільсоном, доктор Грейсон помітив Едіт і вклонився їй. Вільсон вигукнув: «Хто ця чарівна леді?»[94]

Едіт народилась у жовтні 1872 року. Вона була сьомою з одинадцяти дітей у родині, коріння якої можна було простежити аж до Покахонтас та капітана Джона Рольфа. Родина жила в невеликому містечку Візвіль, штат Вірджинія. У часи її дитинства пристрасті Громадянської війни ще не охололи. Підлітком вона не раз їздила у Вашингтон в гості до старшої сестри, яка вийшла заміж за чоловіка з родини, що володіла найбільш вишуканою у місті ювелірною крамницею Galt & Bro. Jewelers, розташованою поблизу Білого дому. (Коли почалася Громадянська війна, саме тут ремонтували годинник Авраама Лінкольна.) Під час одного зі своїх візитів — Едіт тоді було двадцять років — вона познайомилася з Норманом Галтом — кузеном чоловіка сестри, який керував магазином разом зі своїми родичами. У 1896 році Едіт і Норман одружилися.

Зрештою Норман викупив частини своїх родичів і став єдиним володарем справи. У 1903 році Едіт народила сина, але дитина померла за кілька днів після народження. Через п’ять років раптово помер Норман, залишивши по собі значні борги після придбання крамниці. Для Едіт це були важкі часи: «У мене не було ніякого досвіду в комерційних справах — я ледве відрізняла активи від зобов’язань»[95]. Керівництво повсякденною діяльністю крамниці вона довірила досвідченому робітникові, і з його допомогою справа процвітала — настільки, що Едіт змогла зберегти крамницю у своїй власності й мала можливість не займатися рутинними справами. Вона навчилася добре грати в гольф і стала першою у Вашингтоні жінкою, яка отримала посвідчення водія; після цього Едіт стала пересуватися містом на електричному автомобілі.