Низька кваліфікація екіпажів британських комерційних суден за часів війни була настільки очевидною, що на це звернув увагу навіть командир субмарини Форстнер — той самий, який потопив «Фалабу»: «...команда зазвичай дуже невміло спускала шлюпки»[174]. Помітили це й пасажири. Джеймс Бейкер, продавець східних килимів, за рік до того подорожував у Нью-Йорк на борту «Лузитанії» — той рейс був якраз першим для капітана Тьорнера після повернення. Бейкер провів значну частину першого свого дня на борту, спостерігаючи за роботою команди, і дійшов такого висновку: «Дехто з них, думаю, ніколи раніше не виходив у море». Також його вразило те, що команда була вдягнена неодноманітно: «За винятком чотирьох чи п’яти... усі були вдягнені в найрізноманітніші костюми, підтверджуючи моє перше враження, що, крім декількох постійних членів, команда складалася з таких моряків, що зазвичай ходять на вантажних суднах. Для такого корабля ганьба мати таку команду».

Тьорнер визнавав проблему. Його команда за часів війни не мала тієї атмосфери стійкості та вміння, до якої він звик раніше. «Моряки старої школи, які вміли в’язати вузли, брати рифи, зрощувати, правити судно, зникли разом з вітрильними кораблями»[175], — казав Тьорнер. Щодо вміння команди працювати зі шлюпками, то «вони достатньо кваліфіковані — потрібна лише практика. Якщо практики буде недостатньо, у них не буде належного досвіду»[176].

Проте для цього рейсу Тьорнер примудрився знайти досить багато не просто досвідчених моряків, а людей, які ходили в море так, як і він сам, — на великих кораблях із прямими вітрилами. Одним з таких моряків був 80-річний Леслі «Ґерті» Мортон — він ось-ось мав отримати свідоцтво (або «диплом») другого помічника. Згідно з його офіційними документами моряка, він мав 180 сантиметрів на зріст, світле волосся та блакитні очі. Також у нього було два татуювання[177]: схрещені прапори та обличчя на лівій руці, метелик — на правій. Такі подробиці мали велике значення на випадок, якщо він загубиться в морі, а за якийсь час знайдуть його тіло. Він та його брат Кліфф найнялися на судно з прямими вітрилами — «Наяду» — молодшими матросами за офіційним договором, який зобов’язував їх працювати на власника судна протягом чотирьох років. Угода Кліффа ще не скінчилась, а Леслі закінчив працювати за тим контрактом 29 березня 1915 року.

Вітрильні судна й тоді широко використовувались у комерції, навіть незважаючи на те, що плавання такого корабля завжди було повільним та важким. Брати опинились у Нью-Йорку після переходу, який Леслі Мортон описав як «особливо жорстокий»: вони йшли з Ліверпуля шістдесят три дні без корисного вантажу, тобто порожні. Але далі було тільки гірше: у Нью-Йорку вони мали взяти вантаж гасу в контейнерах по п’ять галонів, перевезти його до Австралії, потім у Сіднеї завантажитися зерном та повернутися з ним у Ліверпуль. Ця подорож мала тривати близько року.

Брати вирішили покинути судно, незважаючи на зобов’язання Кліффа відпрацювати термін контракту. Вони обидва хотіли повернутися додому та взяти участь у війні: вони, як і більшість людей, були впевнені, що вона скоро закінчиться. «Тоді ми все ще сприймали війну у світлі війн вікторіанської епохи та попередніх часів»[178], — писав Мортон. Він та його брат не усвідомлювали, що «природа та методи війни назавжди змінились у серпні 1914-го, і у майбутньому війна не омине нікого, не омине й простих громадян: чоловіків, жінок та дітей».

Вони планували повернутися до Англії пасажирами, тому відправили додому телеграму з проханням вислати їм грошей на квитки в другий клас. Їхній батько організував грошовий переказ разом із відповіддю. «Лузитанія» була найближчим рейсом із Нью-Йорка додому, і вони купили два квитки. Про цей лайнер було стільки розповідей, що вони вирішили піти на причал і на власні очі подивитися на нього: «Яке видовище ми побачили![179] — згадував Мортон. — Вона здавалася величезною, наче скеля. У корабля було аж чотири труби, а довжина — просто неймовірна. Ми знали, як швидко він міг рухатись, і були просто в захваті від нашої майбутньої подорожі».

Брати стояли на причалі та роздивлялися корабель, аж раптом усвідомили, що з не меншою увагою один з офіцерів корабля роздивляється їх. Ним виявився старший помічник капітана Джон Престон Пайпер — він зійшов по трапу на причал і запитав: «На що дивитеся, хлопці?»[180]

Вони пояснили, що купили квитки на наступний рейс та хотіли побачити корабель.

Він якусь мить на них дивився, а потім поцікавився: «А з якого судна ви зійшли?»

Мортон, приховуючи правду, сказав, що в них тільки-но закінчилися контракти і вони їдуть назад у Ліверпуль, щоб отримати дипломи.

«Я так і думав, що ви моряки», — пояснив Пайпер та запитав, навіщо вони платять за квитки, якщо можна було б найнятися на це судно на рейс. «Лузитанія» тоді якраз недорахувалася десятьох палубних матросів, які, вочевидь, втекли, щоб уникнути призову в британську армію. «Мені б стали в пригоді двоє таких хлопців, як ви», — запропонував Пайпер.

«Думаю, ми могли б ще декого порадити, сер. З нашого судна ще кілька людей звільнилися», — зауважив Мортон.

Пайпер сказав братам приходити на причал у п’ятницю вранці «разом з усіма, кого зможете привести».

Хлопці раділи: тепер вони зможуть здати квитки й витратити батькові гроші на щось інше. «Ми розтринькали все до останнього пенні», а вечір четверга провели «в дуже розкішному сумнівному товаристві», — згадував Мортон.

Загалом вісім членів команди збиралися з «Наяди» «перестрибнути» на «Лузитанію». На жаль, історія мовчить щодо того, що про це думав капітан «Наяди». Капітан Тьорнер не мав особливих сумнівів щодо того, чи брати їх, і, вочевидь, не ставив забагато питань. Йому були потрібні всі люди, яких він міг знайти.

З війною постали й інші проблеми. Тьорнер готував корабель до відплиття в атмосфері страху та підозр. Кожне комерційне судно перед виходом з Нью-Йоркської затоки мало пройти огляд: треба було пересвідчитися, що весь вантаж на борту відповідає зазначеному в документації, а також що на борту немає зброї, адже це було б порушенням законів Америки про нейтралітет. До Тьорнера завітали представники «Відділу нейтралітету», який очолював голова митниці Дадлі Філд Мелоун. До повноважень його відділу належав обшук усіх кораблів. Казали, що Мелоун був настільки схожий на Вінстона Черчилля, що через багато років навіть зіграв його у фільмі «Місія в Москву»[181]. Відділ швидко зробив огляд судна, і Мелоун виписав капітанові Тьорнеру сертифікат на вантаж, який дозволяв вихід у море. Проте пізніше Мелоун визнав, що «фізично неможливо» перевірити кожну одиницю вантажу.

Відділ Мелоуна виписав на «Лузитанію» попередню декларацію — один аркуш, на якому був перелік із тридцяти п’яти вантажів, які не становили небезпеки. На той момент ці вантажі були лише незначною частиною всього, що було на борту корабля, — більш повний список вантажів мав бути складений пізніше, уже після відплиття судна. Таким чином митники намагалися якомога довше приховувати інформацію про вантаж від німців, адже шпигуни та саботажники під керівництвом німецького посольства активно діяли на причалах Нью-Йорка[182].

«Лузитанія» особливо цікавила шпигунів, і вони вже давно стежили за судном. У звіті німецького морського аташе від 27 квітня 1915 року, за чотири дні до відплиття, зазначалося: «Екіпаж “Лузитанії” перебуває в пригніченому настрої та сподівається, що цей рейс через Атлантику стане останнім рейсом за умов війни»[183]. У ньому також ішлося про те, що команда була неповною: «Обслуговувати машини на належному рівні буде важко. Моряки надто бояться підводних човнів».