Потім Швіґер та командири ще п’ятьох субмарин отримали накази виходити та знищити все, що було хоча б схоже на судно, яке перевозить війська.
Кімната 40 пильно стежила за U-20: субмарина часто використовувала бездротовий зв’язок, повідомляючи про свою швидкість та курс. О чотирнадцятій годині в п’ятницю, 30 квітня, субмарина повідомила про своє положення. Через дві години — знову. Далі щогодини до півночі та кожні дві години до восьмої ранку вона надсилала такі ж доповіді.
Звістка про вилазку субмарин надійшла на фоні дедалі більшої загрози.
Адміралтейство отримало десятки повідомлень про субмарини, які хтось десь помітив — більшість із них були фальшиві, проте це турбувало. Ірландський поліцейський повідомляв, що бачив три підводні човни, які підіймалися річкою Шеннон, — украй неправдоподібно. Коло східного узбережжя Англії пароплав підібрав торпеду, що не вибухнула та спливла на поверхню — позначки на ній указували, що її було випущено з U-22, сестри субмарини Швіґера. Біля південно-східного кінця Італії молодий командир підводного човна, австрієць Георг фон Трапп (пізніше його знатиме весь світ, коли у «Звуках музики» його зіграє Крістофер Пламмер), випустив дві торпеди у великий французький крейсер «Леон Ґамбетта». Корабель затонув за 9 хвилин, забравши життя 684 моряків. «Ось, значить, як виглядає війна!»[260] — писав пізніше фон Трапп у своїх мемуарах. Своєму старшому помічникові він сказав: «Ми, як розбійники, підкрадаємося до корабля, який нічого не підозрює. Як боягузи». Битися в окопі чи на торпедному кораблі було б краще: «...там ти чуєш свої постріли, чуєш, як падають твої товариші, чуєш стогони поранених, і тебе сповнює злість, ти можеш стріляти, обороняючись або від страху. Наступаючи, можна навіть кричати! А ми!.. Ми просто холоднокровно топимо величезну кількість людей із засідки!»
У суботу, 1 травня, через нову вилазку U-20 та інших субмарин Адміралтейство вирішило відкласти відправлення двох військових кораблів, що мали виходити на артилерійські навчання у відкритому морі.
Того дня через капітана Холла Адміралтейство також дізналося про попередження, яке випустило німецьке посольство в Нью-Йорку того ранку — воно начебто мало переконати пасажирів відмовитися від подорожі на «Лузитанії»[261]. До вечора вже кожен британець та американець, який читав газети, знав новини. Дата відплиття та орієнтовна дата прибуття судна до Ліверпуля — за тиждень — були центром уваги суспільства.
Але в Кімнаті 40 знали набагато більше (як і особи, яким відкрили таємницю), — знали, що німецька станція бездротового зв’язку в Норддайсі передавала дати рейсу «Лузитанії», а також що шість підводних човнів уже вийшли на курс. У Кімнаті 40 знали ще й те, що одним із цих шести підводних човнів був U-20 — успішний убивця кораблів та моряків — і що він прямує на патрулювання у води, через які проходять усі вантажні судна та лайнери «Кунард», що йдуть у Ліверпуль. Скоро там мала пройти і «Лузитанія».
Незважаючи на те що цього нагромадження фактів — юрба субмарин, великий лайнер у рейсі, офіційне попередження — було досить, щоб позбавити сну всю верхівку Адміралтейства, усе одно про сплеск активності підводних човнів та неминуче прибуття U-20 не повідомили капітана Тьорнера. Не було зроблено жодної спроби організувати супровід для «Лузитанії» або перевести її на інший курс, як це було зроблено в березні з «Трансильванією» та в січні з «Аузонією».
Як і всі в «Кунард», капітан Тьорнер не мав жодної гадки навіть про існування Кімнати 40.
Увага Адміралтейства була деінде — на інших кораблях, які воно вважало більш важливими.
Вашингтон.
Пропащий
У Вашингтоні всі думки президента Вільсона займала Едіт Ґалт. Протягом квітня вона була постійною гостею на вечерях у Білому домі, хоча за правилами пристойності з ними завжди вечеряв хтось іще. Одного разу вони обговорювали книгу, яка особливо сподобалася Вільсону, — «Навколо мого дому: записки про сільське життя у Франції під час війни та миру» Філіпа Ґілберта Гамертона. Вільсон замовив для Едіт примірник цієї книги в книготоргівця, а також надіслав один у Бібліотеку Конгресу. «Я сподіваюся, що Ви отримаєте задоволення від неї [цієї книги]. Я жадаю лише приносити Вам задоволення — адже Ви мені подарували його вдосталь!»[262] — написав він записку в середу, 28 квітня.
А ще додав: «Якщо ввечері дощитиме, може, Ви б завітали, щоб почитати? А якщо не дощитиме, то, може, приїздіть на ще одне коло?» Під «колом» він мав на увазі прогулянку на авто «Pierce-Arrow» Білого дому.
Вона м’яко відмовила на це запрошення, бо вже пообіцяла провести вечір із матір’ю, але подякувала за щирість, яка «наповнила по вінця її келих щастя»[263]. Її почерк дуже відрізнявся від руки Вільсона. У нього літери нахилялися вперед і групами стояли на сторінці абсолютно горизонтально. У неї — хилилися назад, робили віражі та юрбилися разом; літери були десь на межі пропису та ксилографії з завитками навмання тут і там, наче вона писала в кареті, яка їхала бруківкою. Окремо вона подякувала за прощальні слова його записки: «Ваш щирий та вдячний друг Вудро Вільсон». Ці слова були їй особливо приємні того вечора в середу після цілого дня депресивного настрою, до якого вона була схильна[264]. «Така запорука дружби розігнала тіні, що переслідували мене сьогодні, та зробили 28 квітня червоним днем мого календаря»[265], — писала вона.
Скоро — у п’ятницю, 30 квітня, — у Білий дім прийшла замовлена книга, і Вільсон відправив її в дім Едіт недалеко від Дюпон-серкл з короткою запискою: «Для мене велика честь мати дозвіл розділяти з Вами Ваші думки та мати Вашу довіру. Це повертає мені піднесений настрій і дає таке відчуття, наче моє особисте життя воскресло. Навіть більше: це дає мені надію, що я можу бути Вам корисним, можу прикрасити Ваші дні щирим співчуттям та повним розумінням. Для мене це буде справжнім щастям»[266]. З книгою він надіслав букет квітів.
Намагаючись прикрасити її дні, він прикрашав свої. В оточенні всього цього світового хаосу в Едіт він знайшов мету, якій міг присвятити себе, яка захоплювала його та відволікала — хай навіть тимчасово — від страху перед війною, що розросталася, та за долю всього світу. Вона була для нього «небесами — раєм — храмом»[267]. Її присутність допомагала йому думати про випробування, які чекали на націю. На вечірніх прогулянках у «Pierce-Arrow» він говорив із нею про війну та про свої занепокоєння, впорядковуючи власні думки — так, як він, мабуть, говорив би зі своєю померлою дружиною Еллен. «Від самого початку він знав, що може покладатися на мою обережність і що все, що він казав, не піде нікому далі»[268].
Едіт також почала дивитися на своє життя під новим кутом. Інтерес Вільсона, енергійність та краса світу, у який він привів її, робили її власні дні наче порожніми та нічого не вартими. Її освіта була хаотичною, вона прагнула вищого рівня життя, цікавих бесід про книги, мистецтво, про тектонічні зміни в подіях світу. Її друг Натаніель Вільсон (ніякого стосунку до президента він не мав) якось сказав їй, що відчуває: колись вона впливатиме на хід великих подій, «може, навіть на добробут або нещастя цілої країни»[269]. Але тільки за умови, якщо буде відкрита цьому: «Щоб підготувати себе для того, що, як я відчуваю, на тебе чекає, ти маєш працювати, читати, вчитися, думати!»[270]
260
von Trapp, «То the Last Salute», 24.
261
Bailey and Ryan, «Lusitania Disaster», 73, 83.
262
Лист, Wilson to Galt, 28 квітня 1915 р., документи Вільсона.
263
Лист, Galt to Wilson, 28 квітня 1915 р., документи Вільсона.
264
Levin, «Edith and Woodrow», 58.
265
Лист, Galt to Wilson, 28 квітня 1915 р., документи Вільсона.
266
Лист, Wilson to Galt, 30 квітня 1915 р., документи Вільсона.
267
Levin, «Edith and Woodrow», 55.
268
Wilson, «Му Memoir», 58.
269
Levin, “Edith and Woodrow», 57.
270
Там само; інший варіант див. у Wilson, «Му Memoir», 55.