Чарльз Лоріа, як завжди, пішов на обід разом із Лотропом Вітінгтоном[529]. Вони сіли за звичний для себе стіл в обідній залі. Лоріа помітив, що ілюмінатори з обох боків відчинені. Пізніше він казав, що переконаний у цьому, бо день був навдивовижу теплим, але обидва вони все одно перебували в надзвичайному нервовому збудженні, як і протягом усієї подорожі. Через спеку стюарди повідчиняли ілюмінатори по всій залі, а також увімкнули великий електричний вентилятор, який був просто над столом Лоріа, спричинивши неприємний протяг. Таке вже бувало й раніше, і щоразу Лоріа мусив просити стюарда вимкнути вентилятор.

Якщо не зважати на це, то обід пройшов дуже приємно. Чоловіки з нетерпінням чекали на прибуття корабля. «Ми гарно провели час разом, — писав Лоріа, — і планували зустрітися в Лондоні, тим більше що він винайняв кімнати недалеко від нашого лондонського офісу».

Уже було зрозуміло, що неочікувано повільний хід «Лузитанії» коштував Лоріа одного дня роботи в Лондоні, але вже скоро він передаватиме «Різдвяну пісню» Діккенса, а також зустрічатиметься з дочкою Теккерея, Леді Річі, щоб обговорити, які примітки вона зробить до кожного зі 118 малюнків, що зберігались у футлярі для взуття в його каюті. Після цього в нього було заплановано зустріч із багетним майстром та палітурником, що мали перетворити ті малюнки на цінніші артефакти, вартість яких би набагато перевищувала 4500 доларів, за які Лоріа їх придбав.

Десь за іншим столом у тій самій залі Теодейт Поуп та її компаньйон Едвін Френд закінчували свій обід. «Молодому англійцю, що сидів за нашим столиком, принесли морозиво, і він чекав, доки стюард принесе йому ложку, — згадувала Теодейт. — Він із жалем дивився на морозиво й казав, що буде шкода, якщо корабель торпедують, а він так його й не скуштує. Ми всі розсміялись, а потім почали обговорювати те, що ми дуже повільно йдемо. Нам навіть здалося, що двигуни вимкнули»[530].

Корабель тим часом рухався з чималою швидкістю у 18 вузлів, хоча швидкість і не сприймалася через навдивовижу гладеньку поверхню води, яка майже не передавала вібрації на корпус судна.

Двайт Гарріс із обручкою на ланцюжку під сорочкою приєднався до своїх звичних сусідів за обідом, хоча і не поділяв їхнього радісного очікування, яке забарвлювало бесіду. Його щось непокоїло з неясної причини. «Сівши за стіл, я відчув надзвичайно сильну тривогу, тому відразу встав і пішов, так і не закінчивши обід!»[531]

Гарріс повернувся у свою каюту А-9, узяв пальто, капелюх та книгу про родину Медічі й пішов на палубу читати.

Студент-медик Престон Прічард та його сусід по каюті Артур Гадсден добре розуміли, що корабель увійшов у зону військових дій. Протягом подорожі вони стали добрими друзями й багато спілкувались — у них обох були верхні ліжка в їхній каюті.

У п’ятницю Прічард і Гадсден провели декілька ранкових годин за розмовою «про субмарини, а також у роздумах про те, чи побачать вони хоча б одну, ні на мить не сумніваючись, що корабель зможе втекти від неї»[532], — писав Гадсден.

Невдовзі після полудня Прічард завітав у кімнату для паління, де вже зібрались інші чоловіки, щоб подивитися на результати парі на пройдену відстань. Потім він попрямував у залу другого класу на обід. Тут він, як завжди, сів навпроти Ґрейс Френч.

Того дня між Прічардом і міс Френч, здавалося, проскочила особлива іскра. Прічард одяг свій зелений костюм — а не найкращий синій, — але краси не приховаєш, особливо після шести днів на сонці. Він сказав Ґрейс, що на борту бачив молоду жінку, яка була наче її близнючкою — він навіть хотів підійти й заговорити, але вчасно зрозумів, що помилився. І це була не просто незначуща фраза для початку розмови — інші чоловіки за столом зауважили, що теж зустрічали ту жінку й помилково думали, що то Ґрейс. Прічард «запропонував мені знайти ту жінку після обіду»[533], і «я згодилася та пішла вниз, щоб узяти пальто й капелюшок».

Один зі стюардів помітив, що Прічард вийшов з обідньої зали о 13:20.

Піднімаючись сходами зі своєї каюти, щоб знову побачитися нагорі з Прічардом, міс Френч зустріла двох своїх друзів, з якими познайомилася на борту. Вони запитали, куди вона йде, і «я відповіла, що містер Прічард збирається представити мене моїй близнючці, та пішла далі. Ми зустрілись і почали нашу прогулянку, жартуючи з думки про мою близючку на борту. Я сказала, що мені цікаво, чи змогла б я впізнати ту дівчину»[534].

Вони продовжували жартувати, шукаючи ту пасажирку[535]. Час минав швидко, і ось на годиннику вже 14:09. Яскраво світило сонце, поверхня води виблискувала в променях.

Швіґер розрахував швидкість цілі — 22 вузли (або 25 миль на годину)[536]. Відстань до корабля складала 700 метрів — трохи менше за півмилі. Якщо його розрахунки були правильні, то торпеда мала б ударити корабель під ідеальним прямим кутом.

О 14:10 Швіґер віддав наказ запускати торпеду. Вона вирвалася з субмарини в «точному носовому пострілі», як назвав це Швіґер. Скоро швидкість торпеди досягла 44 милі на годину. З такою швидкістю вона вдарить корпус судна вже через 35 секунд.

Море було настільки гладеньким, що помітити торпеду з корабля могли дуже просто. Кожна секунда зменшувала вірогідність того, що корабель зможе достатньо різко та швидко повернути, щоб уникнути вибуху. Але для Швіґера та його команди ті 35 секунд тяглися невимовно довго.

Швіґер спостерігав через перископ. Він ще не збагнув, що помилився щодо швидкості судна. Насправді пароплав рухався на 4 вузли повільніше — приблизно на 5 миль на годину.

Незадовго до другої години у багажному відділенні в носовій частині палуби F зібралися два десятки матросів: половина заступала на варту, половина звільнялася. Їхнім завданням було підготувати тисячі пакунків пасажирів до прибуття.

Моряк Мортон дві години займався завантаженням валіз та скринь в електричний підйомник, який і був єдиним способом потрапити в багажний відсік. Варти змінювались о другій — «чотири склянки», — після чого Мортон мав заступати на свою особливу двогодинну варту зі спостереження за субмаринами. Його місце було на баці — носовій частині верхньої палуби.

«За п’ять хвилин до чотирьох склянок, — казав він,— я пішов на палубу, щоб одягти светр і взяти спорядження, необхідне для варти, що починалась о другій. Мене призначили додатковим спостерігачем спереду на палубі. Я мав стежити за водою з правого борту від носа, а також по траверзу»[537].

До того моменту «Лузитанія» вже встигла витратити близько 6000 тонн вугілля, і бункери, розташовані вздовж обох боків корабля, були здебільшого просто порожніми тунелями, вкритими вугільним пилом та часто пронизаними отворами, через які кочегари діставали вугілля.

На містку капітан Тьорнер наказав стерновому тримати курс паралельно береговій лінії, щоб старший помічник міг продовжити визначати місцеперебування. Захисна завіса туману зникла повністю.

«Усім вартовим наказали уважно стежити та повідомляти про будь-що, що здаватиметься дивним»[538], — казав Томас Магоні, моряк, який теж ніс варту з полудня до 14:00. «Приблизно о 13:50 ми помітили два об’єкти з правого борту, конічної форми». Йому вони здалися схожими на буй. «Ми доповіли начальникові варти, і це зчинило на містку невелике хвилювання з приводу того, що це може бути».