«Я знаю, що Ви схиляєтеся до найстрашніших картин; але дозвольте розповісти Вам, що хоча все, що сталось, і було жахливим, але не настільки, як Ви собі уявляєте. Коли настає той самий момент, Господь кожному допомагає вижити або померти»[715]. Вона описувала тишу та відсутність паніки серед пасажирів: «Вони всі були спокійні, багато хто навіть веселий, усі старалися поводитися розумно: чоловіки піклувалися про жінок та дітей, забуваючи про себе. Вони не могли зробити багато, бо через нахил судна багато шлюпок було неможливо спустити, але вони робили все, що могли, та поводились, як і належить чоловікам».

Із чотирьох чоловіків, які ділили каюту D-90 з Престоном Прічардом, лише один вижив — його друг Артур Гадсден. Тіло Прічарда так і не знайшли, але, коли читаєш красиво оправлені в червону палітурку листи до місіс Прічард, складається навдивовижу яскраве враження, наче він і досі існує десь неподалік.

Те, що було далі, стало для Тьорнера цілковитою несподіванкою. Незважаючи на те що причина катастрофи була очевидною — військові дії, — Адміралтейство почало звинувачувати саме капітана. Будь-хто, хто мав доступ до внутрішнього спілкування або «протоколів» між канцеляріями головних посадовців Адміралтейства в перший тиждень після трагедії, бачив, що Адміралтейство щосили намагається підвести Тьорнера під суд. В одній з таких записок сам Черчилль писав: «Треба переслідувати капітана без зволікань»[716].

Але, перш ніж почались якісь дії, слідчий у Кінсейлі Джон Дж. Хорґан провів власне розслідування, що дуже не сподобалось Адміралтейству. Хорґан вирішив, що відповідальність за розслідування лежить саме на ньому, адже п’ятеро з загиблих пасажирів «Лузитанії» опинились у його районі. Він розпочав розслідування наступного дня після потоплення, у суботу, 8 травня. Викликавши Тьорнера як свідка, Хорґан вислухав його свідчення та похвалив його за хоробрість і рішення залишатися з кораблем до останньої секунди. Тьорнер, почувши це, розплакався. Пізніше у своїх спогадах Хорґан називав капітана «сміливим чоловіком, якому не пощастило»[717].

У понеділок, 10 травня, присяжні, яких зібрав слідчий, проголосили своє рішення: офіцери субмарини та кайзер Німеччини вчинили «умисне масове вбивство»[718].

За півгодини з Адміралтейства надійшов наказ Хорґану заборонити Тьорнерові давати свідчення. Хорґан писав: «Але того разу шановна інституція запізнилась, як запізнилась і з захистом “Лузитанії” від атаки»[719].

Що ж до звинувачень Тьорнера, то тут Адміралтейство не зволікало. Наступного дня після катастрофи Річард Вебб, начальник Торговельної палати Адміралтейства, розіслав меморандум на двох сторінках із позначкою «Таємно», у якому звинувачував Тьорнера в тому, що той проігнорував наказ Адміралтейства іти зигзагом та обходити «миси якомога далі». Замість того щоб виконувати інструкції, Тьорнер «продовжив іти звичайним для комерційних суден шляхом зі швидкістю у три чверті від максимальної, на яку здатне його судно[720]. Таким чином, його корабель перебував довше за необхідне в зоні з великою ймовірністю атаки, наражаючись на катастрофу».

Вебб надіслав офіційний запит на розслідування в Британську комісію морських аварій, якою керував лорд Мерсі. Цей орган займався розслідуванням багатьох морських катастроф, серед них потопленням «Титаніка» та «Empress of Ireland».

У середу, 12 травня, Вебб посилив свої напади на Тьорнера. У черговій записці він зазначив, що Тьорнер «виявив настільки неймовірну недбалість, що можна дійти лише одного висновку: або він украй некомпетентний, або до нього доступилися німці»[721]. У цьому документі на полях зліва Перший Морський Лорд Фішер своєю страшенно загрозливою рукою написав: «Сподіваюся, що капітана Тьорнера негайно заарештують після розслідування, яких би висновків воно не дійшло».

Адміралтейство вдалося до безпрецедентних заходів і наполягло на тому, щоб основні частини розслідування, особливо матеріали допиту Тьорнера, зберігались у таємниці.

Консул США Фрост швидко зрозумів, що Адміралтейство всерйоз налаштоване проти Тьорнера. Дев’ятого травня, у неділю, Фрост завітав до адмірала Коука, командира флоту у Квінстауні. Його супроводжували два військові аташе, які нещодавно прибули до Лондона, щоби владнати справи з поверненням американських загиблих на батьківщину.

Адмірал Коук відкрито критикував Тьорнера за те, що той вів корабель надто близько до берега й надто повільно. Він уголос прочитав попередження, відправлені на «Лузитанію» в п’ятницю. Але консул Фрост здивувався, як мало інформації було надано. «Лише голі факти, — писав він пізніше. — Жодних інструкцій чи пояснень. Це правда, що Тьорнер мав триматися далі від берега; але й Адміралтейство не виконало своїх обов’язків стосовно капітана належним чином»[722].

Один з американських аташе, капітан В. А. Касл, записав власні міркування щодо зустрічі, а також звернув увагу на предмет, який не обговорювався: «Мене вразило те, що адмірал, який, здавалося б, щосили захищав Адміралтейство та його заходи, не згадав нічого про присутність есмінця або іншого військового судна»[723]. Касл також додав, що протягом його подорожі поїздом назад у Лондон він обговорював цю тему з попутником, лейтенантом Королівського флоту. Той говорив «доволі відкрито, хоча й, гадаю, конфіденційно. Він повідомив, що ні сам він, ні його товариші-офіцери не могли збагнути, чому так багато торпедних кораблів старого зразка, що можуть рухатися зі швидкістю у 25 вузлів і добре підійшли б для захисту пароплава коло берегів, тримають у різних портах і не використовують за призначенням. Він також сказав, що, якби розмістили одне таке судно з правого борту «Лузитанії», одне з лівого й одне попереду, пароплав би не торпедували».

Складно пояснити, чому саме Адміралтейство намагалося звинуватити Тьорнера, беручи до уваги те, що перекласти всю вину на Німеччину було б набагато краще з точки зору світового співчуття Британії та надзвичайної єдності стосовно Німеччини. Проте, звинувачуючи Тьорнера, Адміралтейство сподівалося відволікти увагу від власного невдалого захисту «Лузитанії». (Коли 10 травня 1915 року в Палаті громад Черчилля запитали про це, він доволі стримано відповів: «Комерційні кораблі мають самі про себе дбати»[724].) Були й інші таємниці, про які не слід було знати ані внутрішнім спостерігачам, ані німецьким: той факт, що завдяки Кімнаті 40 Адміралтейство дуже багато знало про переміщення U-20 перед атакою. Одним зі способів приховати це було привернути увагу до чогось іншого.

В Адміралтейства з’явилися й інші причини втілити такий план, коли 12 травня одна зі станцій бездротового зв’язку в британській системі підслуховування перехопила декілька повідомлень з U-20, що прямувала на базу: входячи в Північне море, вона вийшла на зв’язок з Емденом. В Адміралтействі ці повідомлення привернули багато уваги. Кімната 40 відправила запит на всі станції, які перехопили ці повідомлення, — підтвердити правильність розшифрування та надати підписані й завірені копії.

У першому з цих повідомлень Швіґер доповідав: «Затопили коло південного узбережжя Ірландії один вітрильник, два пароплави та “ЛУЗИТАНІЮ”. Іду в гирло Емсу»[725].