Її подруга та сусідка за обіднім столом Дороті Коннер вирішила піти на війну й працювала в прифронтовій їдальні у Франції. За відвагу та допомогу Франція видала їй нагороду Croix de Guerre (Воєнний хрест).

Молодий Двайт Гарріс подарував обручку своїй нареченій, міс Ейлін Кавендіш Фостер, і вони одружились у Лондоні 2 липня 1915-го. Маленький хлопчик, якого він урятував, — Персі Річардс — дожив до сорока років, але 24 червня 1949-го покінчив життя самогубством.

Джордж Кесслер, «король шампанського», виконав обіцянку, яку дав сам собі, поки перебував у воді: якщо виживе, то присвятить решту життя турботі про жертв війни. Він заснував фонд допомоги солдатам та морякам, які втратили зір на війні[806]. Гелен Келлер стала одним з опікунів організації, а згодом дала їй своє ім’я. Організація існує і сьогодні під назвою Helen Keller International.

Через п’ять місяців після катастрофи Чарльз Лоріа видав книгу, у якій описав те, що йому довелося пережити, — «Остання подорож “Лузитанії”». Ця книга стала бестселером. Він продовжив займатися продажем книг, рукописів і творів мистецтва, а у 1922-му через Комісію з розгляду претензій у США подав позов проти Німеччини на компенсацію вартості втрачених малюнків Теккерея та «Пісні» Діккенса. Він вимагав 51 399 доларів 31 цент компенсації, включно з відсотками. Комісія присудила йому 10 тисяч. Він помер 28 грудня 1937 року у віці 63 років. У його некролозі, опублікованому в Boston Globe, зазначалося, що протягом свого життя він шістдесят разів подорожував у Лондон та Європу. Наступні власники його справи перетворили її на імперію, яка налічувала 120 магазинів Lauriat’s, але зростання відбувалося надто швидко й потребувало надто великих коштів[807]. Саме тоді з’явилися мережі книжкових магазинів та інтернет-торгівля, що сильно вплинуло на цю сферу. У 1998 році компанія подала заяву на захист від кредиторів через банкрутство і за рік закрилася назавжди.

Белль Неш, пасажирка з Канзасу, яка втратила чоловіка, ще довго не могла дивитися на ясне блакитне небо без поганого передчуття[808]. Теодейт Поуп згадала про місіс Неш у своєму заповіті з подякою за те, що тоді на палубі «Джулії» вона зрозуміла, що Теодейт не мертва, і погукала на допомогу.

Теодейт знадобилося чимало часу, щоб одужати. Її друзі-спіритуалісти організували для неї відпочинок у приватному будинку в графстві Корк. Коли вона приїхала туди, на її обличчі й досі було видно сліди ударів та синці, а вдягнена вона була в ті різноманітні речі, що дали їй жителі Квінстауна. Власники будинку відвели для неї кімнату для гостей із білими стінами, тюльпанами в ящиках під вікном та каміном на вугіллі. До того моменту вона перебувала в якомусь емоційному трансі й не відчувала майже нічого, але в затишній домашній атмосфері раптом відчула себе в безпеці. «Я впала в крісло та вперше розплакалася від душі»[809]. Їй писали листи, щоб якось розрадити. У листі від Мері Кассат ішлося: «Те, що ви врятувалися, значить, що у вас іще є справи в цьому світі»[810].

Щоб остаточно одужати, Теодейт переїхала до Лондона, у готель «Гайд-парк». Генрі Джеймс був у неї частим гостем. Теодейт перебувала «в такому стані виснаження та шоку»[811], що нерідко засинала в його присутності. Але щоразу, коли вона просиналася, він був поруч, «нерухомо сидів, склавши руки на верхівці ціпка, — наче з гравюри». Хоча в минулі поїздки їй дуже сподобалась Англія, цього разу її ставлення докорінно змінилося. «Ви уявити не можете, яка тут панувала атмосфера війни, — писала вона матері. — Від неї важко дихати, вона... ні, не пригнічує, але це постійно в думках та на вустах у всіх»[812]. Вона повернулася у свій улюблений будинок «Hill-Stead», де ще довго страждала від безсоння та нічних кошмарів, у яких шукала свого молодого друга з «Лузитанії» Едвіна Френда. У найгірші ночі її двоюрідній сестрі доводилося ходити з нею по будинку, аж доки вона не заспокоювалася настільки, щоб знов повернутись у ліжко.

Зрештою вона теж одягла «золотий комір» і вийшла заміж за колишнього посла США в Росії Джона Валлеса Ріддла. Теодейт утілила свою ідею щодо прогресивної школи для хлопчиків, щоб ушанувати пам’ять батька. У місті Ейвон, штат Коннектикут, вона збудувала школу під назвою Avon Old Farm School, яка існує досі.

Її друг Едвін Френд дійсно зник безвісти, але члени відродженої американської Організації з вивчення психічних явищ повідомляли, що він відвідував їх декілька разів[813].

У дещо притрушеній пилом світовій історії, яка залишилась у мене в голові зі школи, епізод із «Лузитанією» був якимось незначним елементом десь між Громадянською війною та Перл-Гарбором. У мене завжди було таке враження — думаю, його поділяє багато хто, — що потоплення лайнера відразу ж змусило президента Відро Вільсона оголосити війну Німеччині, хоча насправді США не вступали у війну ще протягом двох років — майже половину війни.

І ця обставина була лише однією з багатьох, що стали для мене відкриттям. Я почав більше читати на цю тему, завітав до архівів Британії та Америки — і був захоплений, вражений, зворушений.

Особливо мене зацікавило те, що існувало дуже багато матеріалу, який може допомогти якомога яскравіше розказати історію, — такі архівні скарби, як телеграми, перехоплені повідомлення, розповіді тих, хто вижив, таємні документи розвідки, справжній журнал капітан-лейтенанта Швіґера, любовні листи Едіт Ґалт і навіть кіноплівка з записом останнього відходу «Лузитанії» з Нью-Йорка. Усе це разом створювало рясну палітру — і я можу тільки сподіватися, що використав її якнайкраще.

Пошук усього цього складав чи не половину мого інтересу. Кожна книга — це наче експедиція в незнайомі краї — як інтелектуально, так і фізично. Інтелектуальна подорож веде в глибини теми, де можна досягти певного рівня знань. Але вкрай спеціалізованих знань. Чи можу я назвати себе знавцем Першої світової війни? Ні. Чи знаю я багато про «Лузитанію» та субмарини часів Першої світової? Так. Чи напишу я ще одну книгу про затоплення корабля чи підводну війну? Навряд чи.

Фізична подорож постала переді мною в неочікуваних пригодах. Я навіть опинився на борту лайнера компанії «Кунард» «Queen Магу 2» в десятибальний шторм під час переходу з Нью-Йорка до Саутгемптона. У Гамбурзі я страшенно загубився, і мій німецькомовний навігатор, налаштований на інше місто (про що я не підозрював), відчайдушно намагався мені допомогти дістатися мого готелю. Я відчував себе героєм фільму «Ідентифікація Борна»: я непередбачувано звертав у якісь вулички й натикався на глухі кути, аж доки не зрозумів, що GPS-система просто не може радити водієві їхати вулицею з одностороннім рухом назустріч руху. Моя подорож завела мене на північ аж у Торсмінде, Данія (і, звичайно ж, у лютому); на південь в Університет Крістофера Ньюпорта у Ньюпорт-Ньюс, штат Вірджинія; на захід у Гуверівську бібліотеку в Стенфордському університеті; у різноманітні місця на сході, зокрема надзвичайну Бібліотеку Конгресу та Національний архів США, а також у не менш привабливі архіви в Лондоні, Ліверпулі та Кембриджі. Без Англії було не обійтись, і я дуже цьому радий.

На моєму шляху траплялися тихі моменти одкровення, коли минуле й теперішнє на мить зустрічались і історії наче можна було торкнутися. Я живу заради таких моментів. Не встиг я почати роботу в Гуверівській бібліотеці в Стенфордському університеті, як робітник архіву приніс мені уламок дошки, яка колись була частиною шлюпки, — на ній був штамп «Лузитанії». Колись її знайшли поруч із тілом пасажира, якого винесло на берег. У Музеї пам’яті фрегата «Сент-Джордж», що в Торсмінде, Данія, я мав можливість стояти поруч із палубною гарматою U-20 і навіть доторкнутися до неї — тієї самої гармати, що потопила «Графа Латомського». Моя дружина казала, що я стояв там у якихось вкрай дурних позах. У Національному архіві Британії у К’ю — тут хороша лебедина охорона — я відкрив один з ящиків із папками та побачив ту саму кодову книгу, SKM, або «Signalbuch der Kaiserlichen Marine» («Книга сигналів імперського флоту»), яку в 1914-му захопили росіяни, а потім передали Кімнаті 40. Один із найбільш емоційно сильних моментів для мене був у Ліверпульському університеті, сховищі архіву «Кунард», де мені дали дозвіл подивитися фотокартки жертв катастрофи, зроблені в морзі. Відчуття в такі моменти схожі на удар пальця несильним електричним струмом. І це в якомусь розумінні підбадьорює, бо, хоч як глибоко ти занурюєшся в тему, завжди добре мати якийсь реальний, фізичний доказ того, що події, про які пишеш, і справді відбувалися.