Усе на тому ярмарку було екзотичне, ба навіть неосяжне.

Ярмарок був розташований на площі понад 2,5 квадратних кілометрів і містив понад 200 будівель. Один виставковий зал мав такі розміри, що в ньому могли б розміститися Капітолій США, піраміда Хеопса, Вінчестерський собор, Медісон-сквер-ґарден[4] і лондонський собор Святого Павла одночасно. Один з об’єктів, який спочатку відмовлялися будувати з огляду на «монструозність», став емблемою ярмарку, настільки великою і приголомшливою, що моментально затьмарив славу вежі Александра Ейфеля, котра так ранила самолюбство американців. Ніколи до того стільки яскравих історичних фігур — як-от Буффало Білл[5], Теодор Драйзер, Сьюзен Б. Ентоні[6], Джейн Аддамс[7], Кларенс Дарроу[8], Джордж Вестінгаус[9], Томас Едісон, Генрі Адамс[10], Ерцгерцог Франц Фердинанд, Нікола Тесла, Іґнацій Падеревський[11], Філіп Армор[12] і Маршалл Філд[13] — не збиралися на одній території водночас. Річард Гардінг Девіс назвав виставку «найвизначнішою подією в історії країни від часів Громадянської війни».

Немає жодних сумнівів, що того літа на всесвітньому ярмарку творилися чудеса. Але й темрява зачепила крилом цю дивовижну подію. Десятки робітників загинули або дістали каліцтва під час будівництва цієї мрії, прирікши свої сім’ї на злидні. Ще п’ятнадцять людей загинуло під час пожежі, і убивця перетворив церемонію закриття події, котра мала б стати святом століття, на великий похорон. Траплялися й страшніші речі, хоча вони спливали на поверхню не одразу. Серед прекрасних творінь Бьорнема походжав убивця. Молоді жінки, які приїжджали до Чикаго подивитися на ярмарок і почати нове самостійне життя, зникали, причому востаннє їх бачили в будівлі, що належала вбивці, — вона займала цілий квартал і являла собою пародію на все, що миле серцю архітектора. Лише після виставки Бьорнем і його колеги дізналися про тривожні листи з описами зниклих дочок, котрі приїхали до великого міста й безслідно зникли.

Преса писала, що, ймовірно, десятки відвідувачів виставки зникли саме в цій будівлі.

Навіть загартовані члени клубу «Вайтчейпел», названого за районом Лондона, де діяв Джек-Різник, були вражені, дізнавшись, що саме детективи, врешті, знайшли в тому будинку, — і самим фактом, що настільки страшна людина змогла так довго приховувати свої злочинства.

Якщо спробувати пояснити ситуацію раціонально, то провину можна було б покласти на ті зміни, що стрясали Чикаго в той час. Серед такої метушні цілком зрозуміло, що молодому та красивому лікареві чорні справи сходили з рук.

Із часом, однак, навіть зовсім не містично налаштовані люди стали дивитися на ці події у менш раціональному ключі.

Він називав себе втіленням диявола і стверджував, що навіть його фізична сутність почала змінюватися. Із тими, хто передав убивцю в руки закону, коїлися доволі дивні речі, так що слова злочинця навіть почали скидатися на правду.

Для містиків же сама тільки смерть старшини присяжних уже була вагомим доказом.

У Бьорнема боліла нога. Палуба гула. У кожній точці судна відчувалося, як від сили двадцяти дев’яти котлів «Олімпіка» двигтить увесь корпус. Це було постійне явище, котре нагадувало пасажирові чи в каюті, чи в їдальні, чи в кімнаті для паління: незважаючи на те, скільки зусиль було докладено, аби ці кімнати здавалися вихопленими з Версалю чи палацу в стилі короля Якова, ви на борту корабля, котрий пливе неймовірно блакитними океанськими обширами.

Бьорнем і Міллет були тими нечисленними будівничими ярмарку, які дожили до цього дня. Так багато їхніх колег уже померло. Олмстед і Кодмен. Мак-Кім. Гант. Етвуд — за загадкових обставин. І оця найперша втрата, до якої Бьорнемові й досі важко звикнути.

Незабаром не залишиться жодного свідка, і ярмарок припинить своє існування як живий спогад у будь-чиїй голові.

Хто ще залишився з-поміж ключових осіб, крім Міллета і його самого? Тільки Луїс Саллівен — озлоблений, ображений знавець з перегаром у віддиху, який, проте, не гребував заходити до кабінету Бьорнема, щоб позичити грошей чи продати якусь свою картину або начерк.

Френк Міллет принаймні досі був міцний, здоровий і сповнений приземленого доброго гумору, який так підтримував усіх довгими безсонними ночами, коли ярмарок проектувався й будувався.

Повернувся стюард. Погляд у нього став зовсім інший, стурбований. Він вибачився. Повідомлення відправити не вдалося, але в нього хоча б є пояснення. Судно, на якому перебуває Міллет, потрапило в аварію. Власне, промовив він, «Олімпік» зараз на всіх парах тримає курс на північ, іде на допомогу: за наказом на судно потрібно взяти потерпілих пасажирів і подбати про них. Більше нічого стюардові не сказали.

Бьорнем поворухнув ногою, скривився від болю і став чекати новин. Він плекав надію, що, коли «Олімпік» прибуде на місце події, там знайдеться Міллет і розповість йому про свою неймовірну морську пригоду. У тиші власної каюти Бьорнем розгорнув щоденник.

Цієї ночі ярмарок постав перед його очима особливо виразно.

Про те, як легко було зникнути.

Щодня тисячі потягів прибували й відбували з Чикаго. Багато з цих поїздів привозили незаміжніх молоденьких дівчат, які ще ніколи в житті не бачили міста, але сподівалися, що найбільше й найсуворіше з них стане їхнім домом. Джейн Аддамс, міська реформаторка, засновниця чиказького «Галл-гаусу»[14], писала: «Ще ніколи за весь час існування цивілізації стільки юних дівчат раптово не отримували свободи вийти з-під захисного батьківського даху на вулиці міста й заходити під чужий дах без супроводу». Ці жінки шукали роботу друкарок, стенографісток, швачок і ткаль. Брали їх на роботу здебільшого порядні громадяни, налаштовані на якісну та прибуткову працю. Але не завжди. 30 березня 1890 року службовець Першого національного банку розмістив у рубриці «Шукаємо працівників» газети «Chicago Tribune» попередження для стенографісток: «Ми глибоко переконані, що жоден чесний і порядний діловий чоловік при своєму глузді не даватиме оголошень, що шукає стенографістку біляву, привабливу, без родичів у місті, чи вимагатиме прислати фотокартку. Усі подібні вимоги вирізняються крайньою вульгарністю, і ми вважаємо, що для будь-якої дами небезпечно відгукуватися на такі негідні оголошення».

Жінки ходили на роботу пішки вулицями повз бари, гральні заклади й борделі. Порок процвітав, його офіційно терпіли. «Вітальні та спальні чесних людей були (і зараз є) доволі нудним місцем, — писав Бен Гект у пізні роки свого життя, намагаючись пояснити цю тривку рису старого Чикаго. — По-своєму було навіть приємно усвідомлювати, що за їхніми вікнами, дихаючи сірчаним димом, скрадається диявол». Макс Вебер уподібнив місто до «людини зі знятою шкірою» — і це порівняння виявилося моторошно влучним.

Безвісна смерть не була рідкістю й могла спіткати людину рано. Кожен із тисяч потягів, що прибували й відбували з міста, рухався на рівні землі. Зробивши крок із бордюру, можна було потрапити під паровоз «Chicago Limited». Щодня на міських залізничних переїздах гинуло в середньому двоє людей, часто від жахливих травм. Пішоходи, бувало, знаходили відрізані голови. Були й інші небезпеки. Трамваї падали з розвідних мостів. Кінь міг понести й потягти за собою екіпаж просто в натовп людей. Пожежі щодня забирали з десяток життів. Описуючи жертв пожежі, газетярі полюбляли використовувати слово «спеклися». У місті ходили дифтерія, тиф, холера, грип. І вбивства також були. У ті часи, коли відбувалася виставка, по всій країні різко збільшилася частота вбивств, але особливо помітним це було в Чикаго, де виявилося, що поліції бракує людей і вміння, щоб упоратися з такими обсягами карних справ. Протягом першого півріччя 1892 року в місті сталося майже вісімсот насильницьких смертей. Четверо людей на день! Головним чином убивали за обставин прозаїчних: пограбування, побутові сварки, ревнощі. Чоловік міг застрелити жінку, жінка — чоловіка, діти — одне одного випадково. Це все було цілком зрозуміло. Убивств, подібних до тих, що сталися в лондонському Вайтчейпелі, не бувало. П’ять убивств, скоєних Джеком-Різником у період його активності 1888 року, не мали жодного пояснення і полонили уяву читачів по всіх Сполучених Штатах: обивателі не вірили, що подібне може трапитися в їхніх рідних американських містечках.