— Ви мрієте, панове, мрієте… — прошепотів він. — Дай Боже, щоб хоч половину цього можна було втілити.

Тепер підвівся Сент-Ґоденс. Він увесь день просидів мовчки, а тут кинувся до Бьорнема та схопив його за руки.

— Я ніколи й не сподівався побачити таке в житті! — вигукнув він. — Поглянь, старий, чи ти розумієш, що ми на найвеличніших зборах митців від п’ятнадцятого століття!

Олмстед також відчув надзвичайність моменту, але ця зустріч його й непокоїла. По-перше, підтвердилося його неприємне передчуття, що панове архітектори втрачають з поля зору природу того місця, яке хочуть збудувати. Загалом їхні проекти вразили його занадто великою суворістю й монументальністю. Врешті-решт, ця виставка — це ж ярмарок, а на ярмарку має бути весело. Усвідомлюючи наростання гігантоманії архітекторів, Олмстед незадовго до зустрічі написав Бьорнему, пропонуючи різні способи пожвавити територію. Він хотів зробити лагуни й канали з водяними птахами усіляких видів і мастей, і щоб по воді постійно плавали суденця. Але не абиякі суденця, а відповідні. Він був просто одержимий питанням відповідності. Його широкий погляд на ландшафтну архітектуру враховував усе, що росте, літає, плаває чи в якийсь інший спосіб потрапляє в оформлюваний краєвид. Троянди давали червоні акценти, судна додавали вигадливості й життя. Тільки обрати підхожу форму човна надзвичайно важливо. Його лякали можливі наслідки ситуації, якщо доручать це вирішувати котромусь із численних комітетів виставки. Тож він бажав, щоб Бьорнем знав його думку одразу.

«Треба зробити судноплавну частину виставки веселою і жвавою», — писав він. Торохтіння і дим пароплавів йому геть не подобалися; Олмстед хотів електричних суден, створених спеціально для парку, — головними їх рисами має бути граційний вигляд і безгучна робота. Дуже важливо, щоб ті судна постійно тих плавали туди й сюди, тішачи око і даючи спочинок вуху. «Бажаним є регулярне судноплавство, щось таке, як лінія омнібуса на вулиці міста», — писав він. Йому також уявлявся флот великих каное з березової кори, з індіанцями в шкіряних одежах і оздобах із пір’я на веслах. Радив Олмстед також пришвартувати в ярмарковому порту судна усіляких країн і народів. «Наприклад, малайські проа, катамарани, арабські дхау, китайські сампани, японські лоцманські кораблики, турецькі каїки, ескімоські каяки, аляскинські військові каное, човни з тентами зі швейцарських озер тощо».

Однак значно важливішим висновком зустрічі в «Рукері» стало для Олмстеда розуміння того, що високі мрії архітекторів значно ускладнюють і додають масштабу тій і так непростій роботі, яка чекає на нього в Джексон-парку. Коли він разом із Кальвертом Воксом проектували Центральний парк у Нью-Йорку, вони планували такі зорові ефекти, які мають виявитися через не одне десятиліття; а тут потрібно за двадцять шість місяців перетворити пустище того парку на Венецію посеред прерій і посадити на її берегах, островах, терасах, алеях щось таке, що тішитиме око у величному краєвиді. А з проектів архітекторів він побачив, що насправді має значно менше, ніж двадцять шість місяців. Його частина роботи, яка формуватиме в глядачів яскравий образ ландшафту — озеленення і обладнання територій навколо кожної будівлі, може бути зроблена тільки після того, як завершать основні споруди і з-під них буде прибрано будівельне обладнання, тимчасові рейки, доріжки та все інше, що має стати на перешкоді естетиці. Ну, а палаци, продемонстровані в «Рукері», були настільки гігантські, настільки багаті на деталі, що будівництво їх має зайняти практично всю решту часу, майже не залишивши нічого на формування ландшафту.

Невдовзі після тої зустрічі Олмстед продумав стратегію роботи з Джексон-парком. Його меморандум на десять сторінок описував суть того, в чому, на його думку, полягає мистецтво ландшафтної архітектури, і стверджував, що вона має створювати ефекти величніші, ніж просто маса квіточок і листочків.

Він зосередився на центральній лагуні виставки, яку невдовзі вже копатимуть землечерпалками на березі Джексон- парку. Посеред лагуни залишать острівець, котрий матиме просту назву Лісовий острів. Основні будівлі ярмарку постануть на берегах тієї лагуни. Із точки зору Олмстеда, район лагуни мав стати найбільш складним до виконання. Великий двір стане архітектурним серцем виставки, а центральна лагуна й Лісовий острів — її ландшафтним осердям.

Над усе він бажав, щоб ландшафт ярмарку створював «таємниче поетичне враження». Квіти використовувати потрібно не в той спосіб, в який до них вдається звичайний садівник. Натомість кожну квітку, кущ і дерево слід саджати з огляду на те, як вони вражатимуть уяву. Досягти цього можна буде, за словами Олмстеда, «у вигадливому сплетінні різних видів листя, чергуванні й перетині яскравого листя і стеблин різних відтінків зеленого, підкресленому іншим листям і стеблинами позаду й унизу, які менш чітко окреслюватимуться і будуть більш затінені, але частково освітлюватимуться відблисками від поверхні води…»

Він хотів створити бенкет для ока: щоб нижня частина листя зблискувала відображеним світлом; щоб серед високих трав, які гойдаються в легкому вітерці, подекуди спалахували ясні кольори. Ніде, писав він, не повинно бути «демонстрації квітів, які б вимагали уваги як такі. Квіти радше слід використовувати з тим, щоб вони створювали ефект ясних зблисків і плям, що просвічуватимуть між зеленню в несподіваних місцях. Усілякої розкішної, позірної чи вульгарно яскравої демонстрації квітів слід уникати».

Осоку, папороть і очерети посадять на берегах Лісового острова, щоб створити густоту й вигадливий краєвид, а також «легку запону, яка не приховує, а злегка відкриває квіти, які в іншому випадку були б занадто нав’язливими». Він уявляв собі великі ділянки рогозу, крізь який проглядаються очерет, півники, а за ними — ділянки квітучих рослин, як-от пурпурова лобелія чи в’юнкий жовтець, у разі потреби їх можна посадити на невисоких насипних острівцях, щоб вони проглядали крізь коливання зелених стебел.

На далекому березі, нижче від пишних терас і будівель, він збирався розташувати запашні рослини, зокрема жимолость і конвалієве дерево, щоб їхній аромат долинав до гостей, які з тераси споглядають острів і лагуну.

Загальний ефект, за словами Олмстеда, «має бути дещо театральним, щоб протягом літа на сцені виставки відбувалася дія».

Проте одна річ описати пером, а інша — виконати. Олмстедові вже було майже сімдесят, він мав запалення в роті, шуми в голові, люте безсоння майже щоночі. Навіть і без тієї виставки в нього були цілі гори ще не завершеної роботи, головним проектом була територія «Білтмору», маєтку Вандербільтів у Північній Кароліні. Коли все складеться щасливо — якщо і його здоров’я не погіршуватиметься, і погода не підведе, і Бьорнем вчасно добудується, і страйки не зруйнують усі виставкові плани, і всім отим численним комітетам і директорам, що їх Олмстед прозивав «оця наша армія начальників», вистачить глузду не втручатися в справи Бьорнема, — отоді Олмстед, можливо, завершить своє завдання вчасно.

Журналіст «Інженерного часопису» поставив питання, яке не порушив ніхто на зборах у «Рукері»: «Як можна такі грандіозні будівельні роботи, значно більші, ніж для паризької виставки 1889 року, провести лише за два роки?»

У Бьорнема зустріч у «Рукері» теж викликала загострене відчуття: залишилося дуже мало часу. Здавалося, що на все піде забагато часу і ніщо не йтиме легко. Перші справжні роботи в Джексон-парку почалися 11 лютого, коли 50 італійських іммігрантів, що їх найняла чиказька компанія братів Мак-Артурів, почали копати дренажну канаву. То була проста, невигадлива справа. Але про роботу пішли чутки і в парк штурмом увірвалося п’ятсот членів профспілки та вигнали італійців. Через два дні, у п’ятницю тринадцятого числа, в парку зібралося шістсот протестувальників проти того, що брати Мак-Артури використовують буцімто «імпортовану» робочу силу. Наступного дня дві тисячі людей, озброєних дерев’яними заточками, підійшли до робітників Мак-Артурів, схопили двох і стали бити. Прибула поліція, відтіснила натовп. Мак-Артури звернулися до мера Кріджира, просячи захисту; Кріджир доручив міському радникові з питань корпорацій, молодому юристові Кларенсу Дарроу, розглянути цю ситуацію. Через дві ночі представники профспілок зустрілися з офіційними особами виставки, вимагаючи обмежити робочий день до восьми годин, платити зарплату профспілкового рівня і передусім узяти на роботу членів профспілок. Поміркувавши два тижні, організатори ярмарку прийняли восьмигодинний робочий день, а про решту обіцяли подумати.