Де Янг був знайомий із Блумом. У підлітковому віці Блум працював у його театрі «Алькасар», у дев’ятнадцять років отримавши там посаду скарбника. У вільний час Блум організовував білетерів, контролерів і продавців закусок та напоїв у значно ефективнішу, злагоджену структуру, від чого значно підвищилися прибутки театру — і, відповідно, його власна платня. Потім він так само організував працівників інших театрів і від кожного отримував регулярні комісійні. В «Алькасарі» він повносив у сценарій назви популярних продуктів, барів і ресторанів, зокрема «Кліфф-гаусу», і це дало йому ще одне джерело прибутку. Ще він організував групу професійних аплодувальників, так звану клаку, які створювали бурхливі овації, викликали на біс і кричали «браво!» для будь-якого артиста, який готовий заплатити за цю послугу. Більшість справді їм платила — навіть тогочасна найславетніша діва Аделіна Патті. Якось Блум серед анонсів побачив виступ нового мексиканського оркестру, який, на його думку, мав неймовірно захопити американців, і переконав керівника дозволити йому влаштувати оркестрові гастролі на північ. Блум заробив 40 000 доларів. На той час йому було лише 18 років.

Де Янг сказав Блумові, що розбереться із цим питанням. За тиждень він викликав Блума до свого кабінету.

— Наскільки скоро будете готові їхати до Чикаго? — спитав він.

Вражений Блум промовив:

— Мабуть, днів за два…

Він гадав, що Де Янг організував йому другий шанс поклопотатися до бюджетного комітету. Він вагався і сказав Де Янгові, що не бачить сенсу їхати так далеко, доки керівництво виставки не уявлятиме докладніше, які атракціони там потрібні.

— Від часу нашої розмови ситуація змінилася, — промовив Де Янг. — Нам просто потрібна відповідальна людина.

Він дав Блумові телеграму від Виставкової компанії, яка давала Де Янгові повноваження найняти кого-небудь, щоб дібрати концесії для тієї частини заходу, що відбуватиметься в парку «Мідвей плезенс», керувати їх будівництвом і рекламою.

— От я вас і дібрав, — сказав Де Янг.

— Я не можу… — вагався Блум. Він не хотів виїжджати із Сан-Франциско. — Навіть коли б і міг, то тут стільки поставлено на карту, що мені треба поміркувати…

Де Янг уважно дивився на нього.

— Ані слова про це до завтрашнього дня! — сказав він Блумові.

На той момент Де Янг хотів, щоб Блум поміркував, яку суму йому слід заплатити, щоб він зголосився.

— Коли ви прийдете до мене знову, можете назвати, якої платні бажаєте, — сказав він. — Я або погоджуся, або відмовлюся. Сперечатися не будемо. Ви згодні?

Блум був згодний, але тільки тому, що пропозиція Де Янга давала йому можливість красиво відмовитися від справи. Тільки й треба, гадав він, що назвати таку шалену суму, на яку Де Янг не пристане, «і, йдучи вулицею, я міркував, скільки ж це має бути».

Бьорнем намагався передбачити всі мислимі загрози виставці. Знаючи репутацію Чикаго як міста злочинності й пороку, Бьорнем наполягав на створенні численного підрозділу поліції — Колумбівської гвардії під орудою полковника Едмунда Райса, чоловіка дуже хороброго, який під час війни брав участь в атаці Пікетта при Ґеттісберзі[31]. На відміну від звичайної поліції, повноваження цієї гвардії передусім зосереджувалися на новітній ідеї запобігання злочину замість того, щоб заарештовувати порушників за фактом.

Також небезпеку для майбутньої виставки становили хвороби, і Бьорнем це розумів. Спалах віспи, холери чи якоїсь іншої смертельно небезпечної інфекції з тих, що ходили в місті, може непоправно зганьбити виставку та вбити всі надії керівництва на рекордну відвідуваність, необхідну для отримання прибутку.

На той час бактеріологічна наука, піонерами якої були Роберт Кох і Луї Пастер, переконала більшість чиновників, відповідальних за охорону здоров’я, що епідемія холери чи іншої бактеріальної інфекції виникає, коли люди п’ють забруднену воду. Вода в Чикаго просто кишіла бактеріями, головним чином «завдяки» річці Чикаго. У монументальному пориві цивільної інженерії місто 1871 року розвернуло течію річки в протилежний бік, так, щоб вона впадала не в озеро Мічиган, а в річку Де-Плейнс, а з нею — в Міссісіпі. Теоретичне припущення, що на довгому шляху обох річок каналізаційна забрудненість поступово знизиться до безпечного рівня, не зовсім припало до душі мешканцям містечок нижче за течією, таких як Джойлет. Щоправда, на диво для інженерів, внаслідок тривалих дощів річка Чикаго регулярно розверталася в другий бік, скидаючи дохлих котів і фекалії в озеро, і то в такій кількості, що мацаки чорної води дотягувалися аж до міського водоприймача.

Більшість мешканців Чикаго вибору не мали: вони просто пили ту воду, яка була. Проте Бьорнем від початку тримався думки, що працівникам і гостям ярмарки потрібна краща, безпечніша вода. У цьому він також випередив свій час. За його вказівкою інженер із санітарії Вільям С. Мак-Гарґ встановив на території ярмарку комплекс із знезараження води: вона помпувалася крізь послідовність великих баків, де її аерували й кип’ятили. Працівники Мак-Гарґа встановлювали великі бочки цієї знезараженої води в парку й щодня наповнювали їх.

Бьорнем планував закрити цю очисну установку в день відкриття виставки й дати гостям можливість вибирати з двох інших безпечних видів води: вода з озера, очищена фільтрами Пастера (безкоштовно), і природно чиста вода із джерела 1500-кілометрової глибини у Вокеші (штат Вісконсин) по центу за склянку. У листопаді 1891 року Бьорнем доручив Мак-Гарґові дослідити п’ять джерел у Вокеші, щоб оцінити їхній об’єм і чистоту, але «тихо», оскільки розумів, що проведення труби через мальовничий пейзаж сільської місцевості може виявитися хворобливим питанням. Проте ніхто навіть не уявляв, що за кілька місяців спроби Мак-Гарґа забезпечити подачу найкращої вокешської води на виставку призведуть до збройної сутички посеред мирної вісконсинської ночі.

Найдужче Бьорнем переймався пожежами. Втрата «Ґренніс- блоку», де були кабінети його й Рута, залишалася живим, принизливим спогадом. Катастрофічна пожежа в Джексон-парку могла б знищити всю виставку. При цьому всередині парку вогонь був необхідний для будівельних робіт. Тинькарі використовували маленькі печі, звані «саламандрами», для того щоб їхня робота швидше підсихала та тверділа. Бляхарі з електриками плавили й гнули метал, використовуючи жаровні. Навіть пожежникам був потрібний вогонь — для парових помп, які підвозилися на місце кіньми.

Бьорнем встановив такі заходи безпеки, які за загальноприйнятими стандартами здавалися складними, навіть надмірними. Він організував спеціальну пожежну команду для виставки й дав розпорядження встановити сотні пожежних гідрантів і телеграфних будок для екстрених повідомлень. Замовив пожежний пароплав «Королева вогню», який би міг вільно плавати вузькими каналами парку й проходити під його численними мостами. За його інструкцією, кожна будівля мала під’єднуватися до підводної мережі і в кожній повинен бути стояк гідранта. Також на території заборонялося паління, хоча тут було зроблено щонайменше два винятки: один — для забудовника, який дуже його просив з огляду на те, що в разі заборони сигар його команда європейських майстрів відмовиться працювати, а другий — у великій кімнаті з каміном у «халабуді» Бьорнема, де щовечора в нього гостювали інженери, креслярі та приїжджі архітектори, насолоджуючись вином, розмовами й сигарами.

З наближенням зими Бьорнем наказав обкладати всі гідранти кінським гноєм, щоб не замерзали.

У найморозніші дні гній парував, наче гідранти самі горіли.

Коли Сол Блум повернувся до кабінету Майка Де Янга, він був переконаний, що той не зможе дати йому ті гроші, про які він його попросить, адже Блум збирався назвати суму зарплати президента США — 50 000 доларів. «Що більше я про це думав, — згадував Блум, — то більше мені подобалася перспектива сказати Майкові Де Янгу, що моїй жертві, якщо я залишу Сан-Франциско, відповідає саме ця сума».