Після цього візиту він знову запалав бажанням перевершити парижан. Бьорнем і його архітектори втратили з поля зору те, якою має бути всесвітня виставка. У Парижі будівлі, писав Олмстед, «є значно більш барвистими й багатшими на кольорові прикраси, і в них менше ліпнини та скульптур, ніж я очікував. Вони більше демонструють відповідність своїй меті, більшою мірою видаються створеними з нагоди ярмарку, а не якимись постійними архітектурними монументами, як у нас. У мене виникає питання, чи не є це нашою вадою, чи не надто вони виглядатимуть помпезно в цій архітектурній величності, щоб їх ще й перевантажувати скульптурними та іншими оздобами заради грандіозності й пишноти».

Олмстедові подобалося мандрувати зі своїми юними супутниками. У листі до дружини в Бруклін він писав: «Я вельми тішуся нашій подорожі та сподіваюся набратися доброго здоров’я». Невдовзі, проте, компанія повернулася до Чізлхьорста — і в Олмстеда знову погіршилося здоров’я, його знову стало мучити безсоння. Він написав Гаррі Кодмену, який і сам занедужав на якусь дивну хворобу, пов’язану з животом: «Зараз можу лише відзначити, що я став старший і значно підтоптаніший, ніж думав».

Лікар Генрі Рейнер завітав до Чізлхьорста й зустрівся з Олмстедом. Він виявився спеціалістом із лікування нервових захворювань і, подивившись на видатного ландшафтного архітектора, вжахнувся настільки, що запросив недужого додому до Гемпстед-Гіт біля Лондона, щоб лікувати його особисто. Олмстед прийняв цю пропозицію.

Незважаючи на пильну увагу Рейнера, стан Олмстеда не покращився; гостювання в Гемпстед-Гіт стало його втомлювати. «Розумієте, я тут практично як у в’язниці, — писав він Гаррі Кодмену 16 червня 1892 року. — Щодня чекаю помітного покращення, але поки що кожного дня зазнаю розчарування». Доктор Рейнер теж, за словами Олмстеда, розгубився. «Він упевнено стверджує, неодноразово оглянувши мене, що в мене немає жодних органічних негараздів і я маю всі підстави прожити ще кілька років. Він вважає мої теперішні проблеми видозміною тих, які повели мене в закордонну подорож».

Практично щодня Олмстед катався довколишньою місцевістю в колясці «щоразу більш-менш інакшим шляхом» і дивився на сади, церкви, приватні парки і природу. Майже кожна декоративна клумба ображала його смак. Він таврував їх як «дитячі, вульгарні, позірні, недоречні й позбавлені смаку». Натомість сама сільська місцевість Англії зачаровувала його: «В Америці немає нічого до порівняння з тією пасторальністю чи мальовничістю, яка в Англії — типове явище. Я не можу не захоплюватися. Краєвид, який відкривається моїм очам, коли я пишу, просто дивовижний». Найкрасивіше видовище, відзначив він, створюється найелементарнішими, щонайприроднішими поєднаннями місцевих рослин. «Найвишуканіша комбінація — дроку, шипшини, ожини, глоду й плюща. Навіть коли вони не квітнуть — вони просто чарівні. Таких рослин можна добути скільки завгодно, і то дуже дешево».

Інколи те, що він бачив, ставило під питання його уявлення про оформлення Джексон-парку, інколи — підтверджувало. «Усюди найдекоративніші місця, що відкривалися нашим очам, — ті, де виткі й повзучі рослини перехитрували садівника. Ми не можемо насадити достатньо подібних дрібних рослин». Він розумів, що не матиме часу дати природі створити такі ефекти. «Постараймося, наскільки це можливо, звісити виткі рослини й гілля дерев над мостами з тим, щоб утворити затінок, відображення листя у воді й часткове її притемнення».

Передусім ці прогулянки зміцнили його переконання, що Лісовий острів, незважаючи на той японський храм, слід залишити якомога природнішим. «Я більше, ніж будь-коли, міркую про цінність острова, — писав він до Гаррі Кодмена, — і про важливість використання усіх можливих оригінальних способів забезпечити непроникну запону, масивні хмари густого листя на його межах; багатство й розмаїтість дрібних деталей, суворо підпорядкованих загальному ефекту… Забагато не буде ні очерету, ні адлумії, ні анредери, доречні й сарсапарель, клематис, ожина, духмяний горошок, дурман, ваточник, малі західні соняхи та кручені паничі».

Але також він визнавав, що тієї дикості, якої йому б хотілося, можна досягти лише ідеальним доглядом. Він переймався, що в Чикаго це не вдасться. «Стандарт простого англійського робітника — навіть останнього простака та грубіяна — щодо охайності, краси й елегантності садів, галявин і доріжок нескінченно вищий, ніж у чиказького принца-комерсанта чи віртуоза, — писав він Кодменові, — і ми знеславимося, якщо не зможемо виконати цю справу на порядок краще, ніж наше начальство готове вважати за відповідне».

Загалом Олмстед і далі був переконаний, що його ландшафт виставки вдасться. Однак його тепер турбувала інша річ. «Єдиною хмарою над нашою виставкою, на мою думку, нині є холера, — писав він до своєї бруклінської контори. — Повідомлення з Росії і Парижа сумні й тривожні».

Поки алжирці Сола Блума наближалися до порту Нью-Йорка, працівники на «Мідвеї» встановлювали тимчасові приміщення, де ті могли замешкати. Блум поїхав до Нью-Йорка зустрічати пароплав і зарезервував два вагони, щоб алжирці з речами могли доїхати до Чикаго.

Щойно алжирці зійшли з корабля, вони забігали на всі боки. «Я так і бачив: вони зараз заблукають, потраплять під колеса чи в тюрму», — згадував Блум. Здається, ніхто за них не відповідав. Блум помчав до своїх алжирців, вигукуючи накази англійською й французькою. Тут до Блума підійшов чорний велетень і чудовою англійською, гідною Палати лордів, промовив:

— Я прошу вас поводитися більш пристойно. Інакше я можу втратити самовладання і кинути вас у воду.

Чоловік назвався Арчі, між ним і Солом почалася більш мирна розмова, і він розповів, що десять років служив особистим охоронцем в одного багатого лондонця. «Нині, — продовжив він, — я відповідаю за те, щоб провадити моїх супутників до місця, що зветься Чикаго. Наскільки я розумію, воно розташоване в глибині континенту».

Блум почастував пишномовного Арчі сигарою і запропонував йому посаду свого охоронця та помічника.

— Ваша пропозиція, — відказав Арчі, — видається мені цілком прийнятною.

Обидва закурили й випустили дим у тонкий туман над нью-йоркським портом.

Бьорнем щосили намагався прискорити темпи будівництва, особливо Будинку виробників і вільних мистецтв, який мав бути завершений до Дня посвяти. У березні, лише за півроку до посвяти, він скористався своїм «царським» правом, зазначеним у контрактах. Він наказав відповідальним за Будинок електрики подвоїти кількість робітників і працювати в нічну зміну при електричному світлі. Відповідальному за Будинок виробників він погрожував влаштувати те саме, якщо той не пришвидшить роботу.

Бьорнем уже майже покинув сподіватися на перевершення Ейфелевої вежі. Нещодавно він відкинув чергову несусвітну ідею від серйозного молодого інженера з Піттсбурґа, котрий побував на його лекції в «Клубі суботнього вечора». Чоловік був цілком солідний (його компанія перевіряла всю сталь, яка використовувалася на будівництві виставки), але пропонував він щось таке, що не видавалося тривким. «Занадто крихко», — зауважив Бьорнем. На його думку, люди боятимуться цієї споруди.

Несприятлива весна й далі затримувала справу. У вівторок 5 квітня 1892 року о 6:50 ранку раптова буря зруйнувала щойно завершену насосну станцію, призначену для виставки, і знесла 20 метрів стіни Будинку штату Іллінойс. А три тижні по тому інша буря знесла 244 метри південної стіни Будинку виробників і вільних мистецтв. «Вітер, — писали в «Tribune», — наче особливо незлюбив територію Всесвітньої виставки».

Шукаючи способів пришвидшити роботу, Бьорнем викликав до Чикаго східних архітекторів. Одна з проблем, які видніли попереду, полягала в способі фарбування зовнішніх стін основних будівель, особливо Будинку виробників і вільних мистецтв. Під час зустрічі виникла ідея, яка не тільки негайно допомогла вирішальним чином збільшити темп, але, врешті, спричинилася до того, що та виставка запам’яталася у світі як місце небаченої краси.