До Джексон-парку щодня надходили експонати, їх ставало дедалі більше. Усюди був дим, грюкіт, бруд, метушня, немовби на Чикаго насувалося вороже військо. Каравани фургонів компанії «Wells-Fargo» і «Adams Express» поволі повзли парком, запряжені велетенськими кіньми. Уночі до парку з гуркотом прибували вантажні потяги. Маневрові локомотиви підштовхували окремі вагони через лабіринт тимчасових рейок до місця призначення. Вантажні судна випускали зі своїх надр світлі дерев’яні ящики, надписані літерами незнайомих абеток. Для Джорджа Ферріса підвозили сталь — п’ять потягів по тридцять вагонів. Пароплавна лінія «Inman» доправила на виставку частину одного зі своїх океанських лайнерів. З «Bethlehem Steel» привозили велетенські зливки металу та зразки металевої броні, зокрема вигнуту пластину сімнадцятидюймової товщини, призначену для гарматної башти дредноута «Індіана». З Великої Британії везли локомотиви й моделі суден, зокрема унікальну дев’ятиметрову модель новітнього британського військового корабля «Вікторія», настільки докладну, що навіть ланцюги й поруччя були виконані в масштабі.

З Балтимора прибув довгий чорний потяг, від якого кров холонула в жилах у дорослих, що проводжали його очима в преріях. Натомість безліч малих хлопчаків вибігали з роззявленими ротами до залізниці поглянути на це диво. У потязі лежала зброя, яку в Ессені зробили на заводі Фріца Круппа, німецького зброярського барона, зокрема найбільша на той час гармата, здатна стріляти снарядом, що важив тонну і міг пробити ковану залізну пластину завтовшки майже метр. Її ствол довелося везти в спеціально зробленому вагоні, що являв собою сталеву раму, розташовану на двох дуже довгих платформах. У звичайної платформи вісім коліс; комбінація, що везла гармату, мала їх двадцять два. Щоб перевірити, чи витримають рейки вагу гармати — 113 250 кілограмів, — два інженери з заводу Круппа прибули минулого липня в Америку й перевірили весь маршрут. Гармату швидко прозвали «крихіткою Круппа», хоча один з авторів називав її інакше — «улюблене страховисько Круппа».

Більш легковажний потяг їхав до Чикаго також — той, що його найняв Буффало Білл для свого шоу «Дикий Захід». У його вагонах сиділо невеличке військо — сотня колишніх кавалеристів армії США, дев’яносто сім індіанців різних племен: шаєнів, кайова, пауні та сіу, а також п’ятдесят козаків і гусарів, 180 коней, вісімнадцять бізонів, десять лосів, десять мулів і з десяток інших тварин. Їхала там і Фібі Енн Моузі з Тіффіна (штат Огайо) — молода жінка, яка любила зброю і мала ідеальне чуття відстані. Білл називав її Енні, а журналісти писали про неї як про міс Оуклі.

Вечорами індіанці з солдатами грали в карти.

У порти США прибували судна з усього світу, привозячи всілякі чудернацькі вантажі. Сфінксів. Мумії. Кавові дерева та страусів. Але найдивовижнішим вантажем були люди. Жителі Даґомеї — буцімто канібали. Лапландці просто з Лапландії. Сирійські вершники. 9 березня пароплав «Ґілдголл» підняв вітрила в єгипетській Александрії і рушив до Нью-Йорка, маючи на борту 175 істинних каїрців, який найняв підприємець Джордж Панґалос — вони житимуть у каїрських кварталах на «Мідвей плезенсі». У трюмах «Ґілдголла» чекали свого часу двадцять ослів, сім верблюдів і всілякі мавпочки та отруйні змії. Серед пасажирів була одна з найбільших майстринь єгипетського danse du ventre (танцю живота) — юна й розкішно жіночна Фаріда Мазар, якій судилося стати в Америці легендою. Панґалос зарезервував для себе добірну територію посеред «Мідвею», поряд з оглядовим колесом Ферріса, серед мусульман: там був і куточок Персії, і мавританський палац, і алжирське селище Блума, де той перетворив несподівано раннє прибуття алжирців на джерело чималих грошей.

Блум зміг відкрити своє селище задовго до Дня посвяти — ще в серпні 1892 року, і вже за місяць його витрати окупилися, і він став отримувати щедрі прибутки. Алжирська версія danse du ventre приваблювала особливо багато глядачів, щойно ті зрозуміли, що оті загадкові слова означають танець живота. Ходили чутки про шалений танок напівголих дівчат, але видовище виявилося вишуканим, стилізованим і доволі цнотливим. «Люди сунули юрбами, — згадував Блум. — То була просто золота жила».

Зі своїм хистом до імпровізації Блум спричинився до ще однієї деталі, яка відтоді назавжди стала частиною американського сприйняття Близького Сходу. Члени «Прес- клубу» Чикаго запросили його показати danse du ventre просто в їхньому закладі. Ніколи не оминаючи можливостей безкоштовної реклами, Блум одразу погодився і разом із дюжиною танцівниць поїхав до клубу. Однак після приїзду виявилося, що в клубі з музики був тільки самотній піаніст, який не мав жодного уявлення про мелодію, якою супроводжується такий екзотичний танок.

Блум хвильку подумав, промугикав мотив, а тоді награв його одним пальцем на піаніно:

Усе наступне століття ця мелодія та її варіації будуть використовуватися в низці дешевих кінофільмів, здебільшого як супровід хвилеподібної появи кобри з кошика. На цю ж мелодію співається пісенька зі школярського фольклору: «Де французи всі ходять без трусів…»

Блум пошкодував, що не оформив авторські права на цю мелодію. А могли б бути мільйонні гонорари…

Із Занзібару надішли сумні новини: пігмеїв не буде. Лейтенант Шнуфельдт загинув за загадкових обставин.

У пресі друкувалися й усілякі поради, здебільшого їхнім джерелом був Нью-Йорк. Найбільш ущипливі писав такий собі Ворд Мак-Аллістер, журналіст на всі руки й головний лизоблюд дружини Вільяма Астора — світської імператриці Нью-Йорка. Вражений побаченим на День посвяти, сумішшю верхів і низів суспільства в таких масштабах і в такій неестетичній близькості, Мак-Аллістер у своїй колонці часопису «Нью-Йорк ворлд» зазначав: «Нашим світським людям потрібна не кількість, а якість. Гостинність до всього роду людського без винятку небажана».

Він закликав чиказьких хазяйок взяти уроки у французьких кухарів з метою підвищення кваліфікації. «Нині сучасне суспільство ніяк не може обійтися без французьких шеф-кухарів, — писав він. — Людина, звична до ніжного яловичого філе, паштету з черепахи, фуа-ґра, індички з трюфелями тощо не сяде за стіл, де стоятиме варена бараняча нога з ріпою». Річ у тому, що Мак-Аллістер не жартував.

І це ще не все. «Також я би нагадав вам, що в них не заведено робити вино занадто frappé[40]. Нехай пляшку буде поставлено у відерце, і подбайте, щоб шийка пляшки була вільна від льоду. Адже, з огляду на кількість вина в шийці пляшки, охолодиться передусім воно. Через двадцять п’ять хвилин після того, як ви поклали ваше вино в відерце — воно буде в чудовому стані для безпосередньої подачі на стіл. Під чудовим станом я маю на увазі те, що вино, налите з пляшки, міститиме маленькі частинки льоду. Це і є справжнє frappé».

На це «Chicago Journal» зреагував так: «Мер не буде занадто frappé своє вино. Він охолодить його якраз настільки, щоб гість міг здмухнути піну зі свого келиха без вульгарної демонстрації сили губ і легенів. Його бутерброди з шинкою, пончики та ірландська перепілка, котру в Бриджпорті величають свинячою ногою, стануть вершиною кулінарного мистецтва». В одній чиказькій газеті Мак-Аллістера назвали не дуже приємними, співзвучними з його прізвищем словами «A Mouse Colored Ass» (наприкінці ХІХ століття це перекладалося як «мишастий осел»).

Така дотепна відповідь повеселила Чикаго, принаймні більшість містян. Проте на певному рівні зауваження Мак-Аллістера кололи очі. Мак-Аллістер висловлювався особливо зверхньо, але всім було зрозуміло, що за ним стоїть істинно аристократичний дух Нью-Йорка. У чиказької еліти завжди був глибокий комплекс меншовартості. Діловими навичками та кмітливістю до чиказців дорівнятися не міг ніхто, але серед представників міської верхівки поширене було таємне переймання: місто у своєму потужному комерційному поступі не розвиває в людях їхні кращі риси. Виставка мала стати таким собі величезним білим прапором, яким Чикаго махатиме перед місіс Астор. Виставка з усіма цими розкішними класичними будівлями, повними витворів мистецтва, з чистою водою й електричним освітленням, із навіть більшою, ніж треба, кількістю поліції — то була совість Чикаго, і місто дуже хотіло, щоб вона з’явилися.