На диво панівному класу міста, 78 відсотків з 681 делегатів зборів Демократичної партії виявилися за Гаррісона на першому голосуванні. Демократична еліта благала республіканців висунути такого кандидата, якого могли б підтримати й вони, кого завгодно — тільки щоб не повернувся Гаррісон. Республіканці обрали Семюела В. Еллертона, багатого м’ясного промисловця з Прейрі-авеню. Найбільші й найвпливовіші газети відверто об’єдналися в підтримці Еллертона й боротьбі проти Гаррісона.

Колишній мер реагував на їхні закиди з гумором. Виступаючи перед великою групою прихильників в «Аудиторіумі», Гаррісон сказав, що Еллертон «найкращий, найвидатніший різник і заколювач свиней. Я це визнаю — і не стану судитися з ним за те, що він тим самим різницьким ножем калічить королівську англійську мову — він просто по-іншому не може».

Гаррісон швидко завойовував підтримку.

Патрік Прендерґаст, молодий ірландський іммігрант, пишався оновленою популярністю Гаррісона і вважав, що він і сам багато чим прислужився в просуванні колишнього мера в новій кампанії. У Прендерґаста з’явилася ідея. Коли саме це спало йому на думку, він точно сказати не міг, але вона з’явилася і потішила його. Він багато читав про закони та політику й розумів, що перший закон політичної машини такий: якщо ти працюєш на благо машини, вона тобі віддячить. Гаррісон йому зобов’язаний!

Ця думка зійшла на Прендерґаста, немов осяяння, як перший ранковий промінь, що торкається верхівки Храму масонського братства, але тепер він міркував про це тисячу разів на день. Вона стала його скарбом, від неї він розправляв плечі й тримав голову вище. Коли Гаррісон виграє, усе зміниться. А Гаррісон переможе. Злет ентузіазму в міських районах, здається, робив перемогу Гаррісона невідворотною. Коли його оберуть мером, вважав Прендерґаст, Гаррісон неодмінно дасть йому посаду в себе. А як же інакше? Це ж і є закон машини, так само незмінний, як ті сили, що штовхають експрес «Chicago Limited» через прерію. Прендерґаст хотів стати муніципальним юристом-консультантом. Годі оцих хлопчаків, які не знають, де їхнє місце; годі ходити отією жовтою багнюкою, яка чвакотить між бруківкою; годі нюхати сморід дохлих коней посеред вулиці. Коли Гаррісон сяде в крісло мера, до Патріка Прендерґаста прийде порятунок.

Ця думка викликала піднесення. Прендерґаст накупив поштівок і розіслав захоплені слова всім, хто мав скоро стати його поплічниками та членами того самого клубу — суддям, юристам, комерційним королям Чикаго. Не забув він і свого доброго товариша Альфреда С. Трюда, адвоката.

«Любий мій містере Трюд…» — почав він. Далі він хотів написати «Алілуя!», але з деякими словами в нього були труднощі. Проте він гарячково схопився за перо.

«Алелуїя! — написав він. — Спроба банди “Геральд” стати на перешкоді народному волевиявленню не вдалася. І Картер Г. Гаррісон, вибір народу, стане нашим наступним мером. Переконання газетярів виявилися ганебно спростованими. Що я можу сказати про нещасного кандидата Вашингтона Гізінґа — це те, що він перебуває “у хвості” моїх симпатій. Маю надію, нинішня важка ситуація не розчавить його — і шановану газету. Слава Отцю, і Сину, і Святому Духу!» Він накидав ще декілька рядків і завершив послання: «Урешті-решт, дружба — ось істинне випробування характеру.

Щиро,

П. Ю. Дж. Прендерґаст»

І знову щось у цій картці привернуло увагу Трюда. Чимало інших адресатів послань Прендерґаста теж звертали на них увагу, незважаючи на гори пошти від справжніх колег і товаришів, адже в цей час кожен, хто вмів писати, писав листи. У цих айсбергах слів, що пливли в ХХ століття, картка Прендерґаста — то лише один малий кристалик, що зблискує божевіллям, благає, щоб його взяли й поклали в кишеню.

І це послання Трюд також зберіг.

У квітні 1893 року громадяни Чикаго обрали Картера Генрі Гаррісона на п’ятий термін. Готуючись до ярмарку, він замовив двісті бочок віскі для розваги поважних осіб.

А от про Патріка Юджина Джозефа Прендерґаста він не подумав.

На той час Голмс відклав будь-які інші операції з майном Мінні. Мінні розповіла своїй сестрі Анні про передавання землі в Форт-Ворті, і тепер Голмс відчув: Анна починає будувати підозри щодо його істинних намірів. Але це його не дуже турбувало. Розв’язати цю проблему було дуже просто.

Одного ясного та свіжого весняного дня, наче в пориві дивацтва на рівнодення, Голмс запропонував Мінні запросити сестру до Чикаго на Всесвітню виставку. Його коштом.

Мінні дуже зраділа й негайно написала про цю добру новину Анні, і та одразу погодилася. Голмс знав, що так і буде, — а як же інакше? Сама тільки можливість побачитися з Мінні уже була привабливою. А коли додати Чикаго й великий ярмарок, то все це разом стає занадто великою спокусою, щоб від неї відмовитися, незалежно від думки Анни про його стосунки з Мінні.

Мінні ледве змогла дочекатися кінця навчального року, коли сестра нарешті могла залишити свої обов’язки в академії містечка Мідлотіан. Мінні збиралася показати Анні всі дива Чикаго — і хмарочоси, і крамницю Маршалла Філда, і «Аудиторіум», і, звичайно ж, виставку, — але над усе вона бажала познайомити Анну із власним дивом, містером Генрі Ґордоном. Зі своїм Гаррі.

Нарешті Анна зможе покласти край своїм підозрам.

У перші два тижні квітня 1893 року погода була чудова, але траплялося чимало інших лих. Загинуло четверо будівельників виставки: двоє розбили голови, двоє від електрошоку. Разом із ними протягом того року загиблих стало сім. Теслі-профспілковики, які працювали на виставці, вирішили з огляду на своє значення на завершальному етапі будівництва зловити момент і застрайкували, вимагаючи мінімальної профспілкової платні та інших поступок, які давно вимагалися. Тільки одна з восьми веж оглядового колеса Ферріса була на своєму місці, ремонт Будинку виробників і вільних мистецтв ще не закінчився. Кожного ранку сотні людей підіймалися на його дах; щовечора вони прудко спускалися довгою густою вервечкою, що здалеку нагадувала мурашину дорогу. «Банда білильників» Френка Міллета енергійно фарбувала будівлі на Почесному дворі. Місцями тиньк уже почав тріскатися та обсипатися. Територією ходили спеціальні бригади, які латали такі дефекти. Атмосфера «тривожно напруженої праці» нагадала Кендейс Вілер, яку запросили декорувати Будинок жінок, «безладне господарство в чеканні гостей».

Незважаючи на страйк теслярів і те, скільки роботи ще лишалося попереду, Бьорнем почувався оптимістично, на його настрій впливала добра погода. Зима була довга й холодна, але тепер у повітрі пахло першими квіточками й вологою землею. Він відчував, що його люблять. Наприкінці березня його вшанували на справжній учті, яку влаштував головним чином Чарльз Мак-Кім у Нью-Йорку в старому Медісон-сквер-ґардені, елегантній споруді в мавританському стилі, яку спроектував партнер Мак-Кіма Стендфорд Вайт. Мак-Кім доручив Френкові Міллету подбати, щоб на бенкет прибули щонайкращі художники країни, і їх посадовили поряд із найкращими письменниками й архітекторами та їхніми покровителями — зокрема Маршаллом Філдом і Генрі Віллардом, і вони весь вечір вітали Бьорнема — заздалегідь — із тим, що він здійснив неможливе. І звичайно, вони частувалися, як боги. Ось меню:

Устриці з Блю-пойнт àl’Alaska.

Sauternes.

Перші страви:

Consommé весняне. Крем-суп із селери.

Amontillado.

Холодні закуски:

Тюфтелі «шатобріан», солоний мигдаль.

Оливки й т. ін.

Риба:

Смугастий окунь у голландському соусі.

Картопля по-паризькому.

Miersfeiner. Moet et Chandon. Perrier Jouet, екстрасухе.

Гарячі закуски:

Яловиче філе з шампіньйонами.

Зелена квасоля. Картопля «дюшес».