Будівля була неймовірно велика. Голмс і Мінні повели родичку туди. Усередині вона відчула, що будинок той ще більший і неймовірніший, ніж видавалося зовні.

У блакитному серпанку людського віддиху та пороху стелю на висоті 75 метрів було ледве видно. Десь у повітрі між підлогою і стелею зависли п’ять велетенських електричних люстр, найбільших у світі, кожна з них, майже 23 метри в діаметрі, давала світло 828 тисяч свічок. Під тими люстрами розкинулося внутрішнє містечко «золотих бань і сяючих мінаретів, мечетей, палаців, кіосків і блискучих павільйонів», — як писав «Путівник Всесвітньою “Колумбівською” виставкою» популярного видавництва «Rand McNally». Посередині стояла вежа з годинником заввишки 37 метрів — то була найвища будівля в інтер’єрі. Цей годинник заводився автоматично й показував час у днях, годинах, хвилинах і секундах на циферблаті діаметром понад два метри. Хоч якою високою була та вежа, а стеля над нею змикалася на майже сорок метрів вище.

Мінні стояла, сяючи й пишаючись, коли Анна озирала те внутрішнє місто та його високі небеса зі скла і сталі. Експонатів були тисячі. Навіть частину з них побачити було дивовижно. У французькому павільйоні вони роздивилися гобелени, а серед експонатів Американської бронзової компанії — прижиттєву маску Авраама Лінкольна. Інші компанії США показували свої іграшки, зброю, тростини, валізи, будь-яку продукцію, яку тільки можна собі уявити, і чимало ритуальних виробів, зокрема мармурові й кам’яні пам’ятники, мавзолеї, покривала, труни та всякі інші аксесуари поховального мистецтва.

Мінні з Анною швидко стомилися. Вони з полегшенням вийшли на терасу понад Північним каналом і ввійшли в Почесний двір. Тут знову Анну переповнили почуття. Уже був полудень, сонце стояло просто над головою. Золота постать Статуї Республіки — Великої Мері — горіла, немов смолоскип. У басейні біля її ніг гуляли діамантові зблиски. Удалині біліли тринадцять високих колон — Перистиль, між ними погойдувалися сині хвилі озера. Двір наповнювало таке щедре, яскраве світло, що очам було боляче. Чимало людей навколо надягли сині окуляри.

Вони пішли обідати. Вибір був величезний. В основних будівлях розташовувались буфети. Лише в самому Будинку виробників і вільних мистецтв таких можна було нарахувати десяток, а ще два великі ресторани — німецький і французький. Кафе в Будинку транспорту на терасі над Золотою брамою зажило популярності завдяки гарному краєвиду на лагуну. Протягом дня Голмс купував дамам шоколад, лимонад, рутбір[47] в одній із точок фірми Хайрса, розташованих на території ярмарку.

Вони майже щодня поверталися на ярмарок — вважалося, що для того, аби оглянути його повністю, необхідно щонайменше два тижні. Однією з найцікавіших будівель, з огляду на епоху, був Будинок електрики. У його «театоріумі» можна було послухати пряму трансляцію гри оркестру в Нью-Йорку. Можна було побачити кіно в кінетоскопі Едісона. Також Едісон демонстрував химерний металевий циліндр, здатний зберігати голоси. «Чоловік у Європі розмовляє зі своєю дружиною, яка перебуває в Америці, надсилаючи їй експрес-поштою циліндр, повний його слів, — писали в путівнику фірми «Ренд Мак-Наллі», — закоханий говорить годину під запис на циліндр, і його кохана чує його так близько, ніби між ними не тисяча кілометрів, а всього лише метр».

Бачили вони й перший електричний стілець.

Окремий день запланували на «Мідвей». Ніщо бачене в Міссісіпі чи Техасі не підготувало Анну до того, що відкрилося її очам. Танець живота. Верблюди. Воднева куля, яка здіймає охочих на триста метрів у повітря. Тут і там глядача закликали до мавританського палацу чи в кімнату із дзеркалами, оптичний ілюзіон, еклектичний музей воскових фігур, де можна було побачити кого завгодно — і Червону Шапочку, і Марію Антуанетту перед карою на гільйотині. Усюди буяли кольори. Каїрські квартали сяяли ніжними відтінками жовтого, рожевого й бузкового. Навіть квитки були надзвичайно яскраві — ясно-блакитні до Турецького театру, рожеві до Лапландського селища, рожево-лілові на венеційські гондоли.

На жаль, колесо Ферріса ще не було готове.

Вони вийшли з «Мідвею» і поволі прогулялися на південь назад Шістдесят третьою стрит, проїхалися «Алеєю L». Вони були втомлені, щасливі, сповнені вражень, але Гаррі обіцяв ще одну велику прогулянку — 4 липня, коли планувалися наймасштабніші феєрверки, які тільки бачило місто.

Братик Гаррі, здається, був у захваті від Анни й запросив її залишитися в них на літо. Анні було дуже приємно, вона написала додому, попросивши надіслати їй велику валізу на адресу по Райтвуд-авеню.

Видно, щось таке вона передчувала, коли спакувала валізу заздалегідь.

Асистент Голмса Бенджамін Пайтзель теж побував на ярмарку. Він придбав там забавку для свого сина Говарда — дзиґу, на якій зверху був олов’яний чоловічок. Цей подарунок незабаром став улюбленою річчю хлопчика.

У міру того як працівники Ферріса звикали працювати з великими кабінками, процес приєднання їх до колеса прискорився. Увечері в неділю 11 червня шість кабінок уже було на місці — по дві на день у середньому додавалися від часу першого запуску колеса. Тепер настав час першої перевірки з пасажирами, а погода була найкраща для цього. Сонце золотилося, а небо на сході було темно-синє.

Місіс Ферріс наполягала на тому, щоб бути в кабінці під час цього випробування, хоч як Ґронау її відмовляв. Він оглядав колесо, перевіряючи, чи може кабінка безперешкодно гойдатися. Інженер у своїй ямі запустив двигуни й закрутив колесо, щоб підігнати до платформи контрольну кабінку. «Не з найлегшим серцем я сів у ту кабінку, — згадував Ґронау. — Мені було млосно; проте відмовитися я не міг. Тож зробив хоробре обличчя і зайшов».

Разом із ними сів Лютер Райс, ще двоє креслярів з міста й колишній чиказький мостобудівник В. Г’юз. Його дружина й дочка також долучилися.

Кабінка злегка погойдувалася, поки пасажири займали свої місця. У великі вікна ще не вставили ні шибки, ні металеву сітку, яка мала розташовуватися поверх скла. Щойно останній пасажир увійшов, Райс буденно кивнув інженеру, і колесо закрутилося. Усі інстинктивно схопилися за підвіконня і поруччя, щоб не впасти.

Колесо оберталося, кабінка теж оберталася — на підвісках, які водночас приєднували її до конструкції й дозволяли триматися рівно. «З огляду на те, що наша кабінка ще не здійснювала обертів, — згадував Ґронау, — підвіски іноді заїдали і лунало хрускання, яке нам у нашому стані нервів не було приємно чути».

Кабінка здійнялася трохи вище й несподівано зупинилася, від чого постало питання: як же всі спустяться вниз, якщо колесо не вдасться знову запустити? Райс і Ґронау підійшли до вікон і визирнули, міркуючи, що можна вдіяти. Висунувшись і поглянувши вниз, вони виявили, в чому річ: глядачі з натовпу внизу, який дедалі більшав, побачивши, що в першу кабінку вже сіли люди, хоробро вскочили в наступну, попри те, що їм кричали відійти. Боячись, що когось може поранити чи вбити, інженер зупинив колесо й пустив пасажирів.

За оцінками Ґронау, у кабінку нижче набігла сотня людей. Виганяти їх ніхто не намагався. Колесо знову рушило.

Ферріс створив більше, ніж просто інженерний винахід. Як ті, хто придумав ліфт, він дав людям абсолютно нове фізичне відчуття. Першою реакцією Ґронау, яка невдовзі змінилася, було розчарування. Він очікував відчути щось таке, як на швидкісному ліфті, але, дивлячись уперед, не відчував майже нічого.

Ґронау примостився скраю кабінки, щоб краще спостерігати її поведінку й рух колеса. Коли він поглянув з боку кабінки на павутиння спиць конструкції, то лише тоді справжня швидкість підйому стала для нього очевидною: «…Здавалося, немовби все падає повз нас униз, а кабінка стоїть. Якщо стати збоку й дивитися на мережу залізних спиць, то саме це особливе відчуття посилиться». Тим, хто має слабкий шлунок, він не радив такого робити.