Наприкінці листа Олмстед нагадував, що деякі очевидні хиби вимагають негайної уваги. Наприклад, гравієві стежки. «Ніде немає ані латочки гарного гравійного хідника, а прохідного практично нема на всій території виставки, — писав він. — На мою думку, скоріш за все, ні забудовник, ні інспектор, який стежить за тим, як той виконує свій обов’язок, ніколи не бачили хорошого, пристойного гравійного хідника й не мають уявлення, який той із себе повинен бути. Що не гаразд із вашими хідниками? — він пише «вашими», а не «моїми» чи «нашими», хоча за хідники відповідає саме його ландшафтне відділення. — У деяких місцях з їхньої поверхні стирчать шматки щебеню і каменюки, на які жодна дама, особливо в літньому взутті, не може безболісно наступити. В інших місцях матеріал на поверхні такий, що від навіть невеликої сирості стає слизьким, а отже, по ньому неприємно ходити; а також, якщо не дбати, бруд на ньому може закаляти взуття і сукню, що значно зменшує зручність хідників для дам». Подорож до Європи показала йому, що по-справжньому гарний гравійний хідник «має бути такий чистий і рівний, як підлога у вітальні».

Чистота на території також не відповідала європейським стандартам, як він і боявся. Усюди валялося сміття, а прибиральників було обмаль. На виставці потрібно вдвічі більше, зауважував він, і працювати їм слід ретельніше: «Я бачив папірці, що їх, вочевидь, змели з терас під кущі понад лагуною, — писав Олмстед. — Такі хитрі фокуси з боку того, хто прибирає тераси, мають каратися, як злочин».

Також його турбував гуркіт пароплавів, що їх Бьорнем, попри його постійні заперечення, пустив на водний простір виставки разом з електричними катерами. «Ті пароплави є дешевими, позбавленими краси, незграбними предметами, і вони настільки ж доречні біля того місця, що його люди звуть “Почесний двір” на виставці, наскільки доречна корова на клумбі».

Проте основним хвилюванням Олмстеда було те, що загалом у тій частині виставки, що розташована в Джексон-парку, просто не весело. «Можна побачити багато людей, втомлених і роздратованих екскурсійним обов’язком. Номером, який треба відбути, доки їхати додому. Юрба від цього має печальний вигляд, і слід вжити рішучих заходів, щоб це виправити».

Так само, як від початку Олмстед переймався створенням аури таємниці у своєму ландшафті, тож він наполегливо радив влаштовувати на перший погляд випадкові моменти чарівності й чудернацькі несподіванки. Концерти й паради — річ дуже гарна, тільки вони мають занадто «усталений чи заздалегідь розписаний» характер. Олмстед бажав саме «дрібничок… менш очевидно підготованих; менш офіційних, більш спонтанних і немовби випадкових». Він уявляв собі французьких духових музикантів, які грали б на Лісовому острові — і їхня музика линула б над водою. Хотів, щоб і на суднах, і на мостах розвішували китайські ліхтарики. «А люди в маскарадних костюмах і з бубнами, які б стрибали й танцювали, як в Італії? Та навіть продавці лимонаду допоможуть створити цікаве враження, якщо їх мальовничо вбрати; або продавці пиріжків і тістечок, які будуть одягнені, як кухарі — в шапочках з пласким верхом і в чисто-білому з голови до ніг?» Пізно ввечері, коли великі події в Джексон-парку відволікали людей від «Мідвею», «чи не можна кілька з різновидів наших “дикунів” — чорних, білих і жовтих, найняти за невелику платню, щоб вони ненав’язливо гуляли в народних костюмах серед юрби на Головному дворі?»

Коли Бьорнем читав лист Олмстеда, він, мабуть, подумав, що той геть утратив глузд. Бьорнем ці два роки повністю присвятив створенню монументальної краси, а тут Олмстед заповзявся смішити глядачів. Бьорнем хотів, щоб люди німіли з подиву й захоплення. А той пропонує танці з бубнами! Ніяких дикунів.

Ця виставка — місто мрії, але то була мрія Бьорнема. Усюди вона відображувала авторитарні риси його вдачі — від неймовірної кількості поліції до суворих правил не рвати квіти. Ніде це не виявилося настільки яскраво, як у забороні фотографувати без дозволу.

Бьорнем дав лише одному фотографові — Чарльзові Дадлі Арнольду — одноосібне право продавати офіційні знімки виставки, що дало Бьорнемові змогу контролювати ті світлини, які поширювалися усією країною. Це також пояснює, чому в кожному кадрі зазвичай перебувають виключно охайні, гарно вбрані люди з вищих класів. Ще одна особа отримала ексклюзивне право видавати напрокат відвідувачам фотоапарати «Кодак» — нову портативну фотокамеру, в якій не було необхідності складного налаштування лінзи й діафрагми. На честь виставки фірма «Кодак» назвала складану версію своєї популярної моделі № 4 «Columbus». Кожен, хто бажав взяти на виставку свій фотоапарат «Кодак», мав купити дозвіл за два долари — стільки далеко не кожен міг собі дозволити; у каїрських кварталах на «Мідвеї» треба було доплатити ще долар. Фотоаматор зі звичайним великим триногим фотоапаратом мусив сплатити десять доларів — приблизно стільки приїжджі з інших міст витрачали протягом цілого дня на ярмарку разом із ночівлею, харчуванням і вхідним квитком.

Попри всю одержимість Бьорнема деталями й контролем, усе ж одна подія на виставці не потрапила в його поле зору. 17 червня сталася невелика пожежа в Холодильному будинку — подібній до замку споруді в південно-західному куточку території, збудованій підприємством «Геркулес», яке спеціалізувалося на залізних виробах. Холодильний будинок виробляв лід, у ньому зберігалися продукти для виставки й ресторанів, а також у ньому працювала ковзанка — для відвідувачів, які бажають нових відчуттів від катання на ковзанах у липні. Споруда була приватною: Бьорнем не мав до її будівництва жодного стосунку, крім того, що затвердив її проект. Дивно, але її архітектора звали Френк П. Бьорнем — то був зовсім не родич Деніела.

Займання сталося в куполі центральної вежі будівлі, але його швидко взяли під контроль, і збиток від нього становив лише сто доларів. А проте ця подія викликала в страхувальників бажання уважніше оглянути споруду, і побачене їх просто налякало. Головний елемент проекту взагалі не був встановлений. Сім страхувальників скасували свої поліси. Брандмейстер Едвард В. Мьорфі, чинний голова Пожежного відділення Всесвітньої виставки, звернувся до групи страхувальників: «Ця будівля створює більше клопоту, ніж будь-яка інша на території. То — жалюгідна пастка, там навіть немає нормальних шляхів евакуації, і вона скоро згорить дощенту».

Ніхто не розповів Бьорнемові ні про пожежу, ні про скасування полісів, ні про похмурий прогноз Мьорфі.

О 15:30 у середу 21 червня 1893, п’ятдесят один день по тому, Джордж Вашингтон Ґейл Ферріс посів своє місце на трибуні, яку спорудили під оглядовим колесом. До однієї з кабінок уже сів Військовий духовий оркестр штату Айова в складі сорока музикантів і заграв «Мою країну». Поряд з Феррісом був мер Гаррісон, Берта Палмер, чиказька міська рада у повному складі, а також дехто з офіційних осіб виставки. Бьорнема, схоже, серед них не було.

Кабінки вже були повністю залаковані, на всіх вікнах стояли дротяні сітки, щоб, як висловився один репортер, «жодний божевільний не мав змоги вчинити самогубство з колеса, жодна істеричка не вискочила з вікна». Провідники, спеціально навчені заспокоювати тих, хто боїться висоти, стояли біля дверей кожної кабінки в ошатній формі.

Музика затихла, колесо зупинилося. Почалися промови. Ферріс узяв слово останнім і радо запевнив слухачів, що він, приречений ходити «з колесами в голові», зміг вийняти їх звідти й поставити ось тут, посеред «Мідвей плезенсу». За успіх свого задуму він дякував дружині Марґарет, яка стояла на трибуні позаду нього. Своє колесо він присвятив інженерам Америки.

Місіс Ферріс вручила чоловікові золотий свищик, а відтак подружжя Феррісів та інші достойники сіли в першу кабінку. Гаррісон був у своєму незмінному крислатому капелюсі.

Ферріс свиснув — і духовий оркестр заграв «Америку», а колесо пішло. Компанія зробила кілька обертів, попиваючи шампанське й курячи сигари, а потім вийшла з колеса під радісні крики юрби, що зібралася під колесом. На атракціон сіли перші пасажири.