Бьорнем розумів: віддати майбутнє виставки в руки такого комітету — це певна її поразка. Єдиний спосіб полегшити тиск з боку банкірів — збільшити відвідуваність за квитками. За його оцінками, щоб уникнути фінансового краху — приниження для чиказького панівного класу, який вважав себе володарями долара, — на виставці решту часу її роботи необхідно продавати мінімум 100 000 квитків на день.

Аби з’явилася бодай якась надія на це, залізницям слід знизити ціни на квитки, а Френкові Міллету — посилено приваблювати публіку з усіх куточків країни.

У час, коли економічний занепад у країні дедалі поглиблювався — банки закривалися, самогубства множилися, — це видавалося геть неможливим.

Голмс розумів: скоріш за все, гості його готелю всі вже пішли на виставку. Він показав Анні свою аптеку, ресторан і перукарню, зводив на дах показати краєвид Інґлвуда й гарного тінистого району навколо. Екскурсію він завершив у власному кабінеті, де запросив Анну сісти й вибачився. Узяв оберемок якихось паперів і став їх читати.

Між іншим він спитав Анну, чи не сходить вона в сусідню кімнату, сховище, по один документ.

Вона радо погодилася.

Голмс тихо пішов за нею.

Спочатку здалося, що двері замкнулися випадково. У кімнаті була повна темрява. Анна стукала щосили в двері й кликала Гаррі. Прислухалася, тоді знову стукала. Їй було не страшно, просто незручно. Їй не подобалася темрява — у темнішій пітьмі вона ніколи не була; у ніч без місяця в Техасі й то було світліше. Вона знову стукала в двері кісточками пальців і прислухалася.

У кімнаті ставало задушливо.

Голмс слухав. Він мирно сидів у кріслі біля стіни, за якою було «сховище». Час минав. Було справді дуже спокійно. Кімнатою гуляв легенький вітерець: легкість провітрювання — одна з переваг наріжного приміщення. У цьому вітрі, ще прохолодному, відчувався ранковий дух трав прерії та сирої землі.

Анна зняла туфлю і стала гупати нею в двері. У кімнаті ставало спекотно. Її обличчя і руки вкрилися потом. Вона гадала, що Гаррі, нічого не знаючи про її пригоду, пішов в іншу частину будівлі. Це мало пояснити, чому він, попри її крик і стукіт, досі не прийшов. Може, подався щось перевірити в крамницях унизу. Подумавши про це, вона трохи злякалася.

У кімнаті ставало значно тепліше. Дихати ставало дедалі важче. А також їй хотілося в туалет.

Він, напевно, так перепрошуватиме, йому буде так ніяково. Вона не могла показувати йому, наскільки вона злякалася. Тож намагалася перенестися думкою в подорож, яка чекає на них удень. Те, що вона, проста техаська вчителька, скоро гулятиме вулицями Лондона й Парижа, досі видавалося їй неможливим, але ж Гаррі обіцяв і про все домовився. Уже за кілька годин вона сяде на потяг до Мілвокі, а незабаром разом із Мінні й Гаррі вони вирушатимуть у чудову, прохолодну долину річки Святого Лаврентія, між штатом Нью-Йорк і Канадою. Вона уявила, як сидить на просторій веранді якого-небудь готелю на березі річки, попиває чай і дивиться на захід сонця.

Вона знову щосили стала стукати в двері, а також у стіну, за якою був кабінет Гаррі, повний свіжого повітря.

Почалася паніка — як і завжди. Голмс уявляв собі, як Анна зіщулилася в кутку. Якби він схотів, він би міг побігти до дверей, обійняти її і разом поплакати над тією трагедією, яку відвернув. Це можна було зробити в останню хвилину, в останні кілька секунд. Він міг.

Або ж він міг відчинити двері, подивитися на Анну й широко їй посміхнутися — просто щоб вона зрозуміла, що це не випадковість, — а тоді знову хряснути дверима й замкнути їх, повернутися в крісло й спостерігати, що буде далі. Або можна було б просто зараз напустити в приміщення газу. Шипіння й неприємний запах змогли б їй повідомити, так само як і посмішка, що відбувається дещо незвичайне.

Він міг зробити будь-що із цього.

Щоб чути ридання за дверима, він мусив добре прислухатися. Міцно підігнані двері, залізні стіни та два шари азбестової ізоляції заглушали майже всі звуки, але він з досвіду знав, що з боку газової труби все чути значно краще.

Ось на цей час він найдужче чекав. Такі момент приносили йому статеве задоволення, яке, здається, не минало кілька годин, навіть якщо благання й крики затихали доволі швидко.

Він пустив у приміщення газ — просто задля певності.

Голмс повернувся до квартири на Райтвуд-авеню і сказав Мінні, щоб та збиралася: Анна чекає на неї в замку. Він обійняв Мінні, поцілував її і сказав, що він щасливий і йому дуже подобається її сестра.

Їдучи потягом до Інґлвуда, він справляв враження спокійної людини після гарного відпочинку, неначе він щойно добре покатався на велосипеді.

Два дні по тому, 7 липня, сім’я Окерів отримала листа від Генрі Ґордона: той писав, що квартира йому більше не потрібна. Лист дуже здивував господарів. Окери гадали, що Ґордон і дві сестри й досі мешкають у тій квартирі. Лора Окер пішла нагору перевірити. Постукала, нічого не почула, тоді увійшла.

«Не знаю, як вони залишили квартиру, — розповіла вона, — але було очевидно, що збиралися вони поспіхом: кілька записників та інших дрібничок лежали тут і там. Якщо в тих записниках були записи, то всі сліди цього було усунуто: я помітила, що з них виривали сторінки».

Також 7 липня агент «Wells-Fargo» в Мідлотіані (штат Техас) завантажив велику валізу в багажний вагон потяга, який ішов на північ. Ця валіза, яка належала Анні, була направлена на адресу «Місс Ненні Вільямс, c/o Г. Ґордон, Райтвуд-авеню, 1220, Чикаго».

Валіза доїхала до міста за кілька днів. Візник компанії «Wells-Fargo» спробував доправити її на адресу Райтвуд-авеню, але не виявив там нікого на прізвище Вільямс чи Ґордон. Валізу повернули до контори «Wells-Fargo». По неї ніхто не прийшов.

Голмс викликав жителя Інґлвуда на ім’я Сіфас Гамфрі, який мав власну команду вантажників і підводу й заробляв перевезенням меблів, ящиків та інших великих предметів з місця на місце. Голмс попросив його забрати ящик і валізу. «Я хочу, щоб ви приїхали по ці речі затемна, — сказав йому Голмс, — бо мені б не хотілося, щоб сусіди бачили, як їх відвозять».

Гамфрі приїхав так, як його попросили. Голмс провів його в «замок» і повів нагору в кімнату без вікон з важкими дверима.

«То було страшне місце, — згадував Гамфрі. — Там не було жодного вікна, тільки важкі двері — і все. Коли я зайшов, у мене поза шкірою мурашки побігли. У мене було відчуття, що робиться щось недобре, але містер Голмс не дав мені багато часу подумати над цим».

Ящик був довгий, прямокутний і дерев’яний — приблизно такого розміру, як труна. Гамфрі спочатку зніс його. На хіднику він поставив ящик вертикально. Голмс, який дивився згори, гучно постукав у вікно та крикнув: «З ним не можна так! Покладіть його!»

Гамфрі так і вчинив, потім пішов назад по валізу. Та була важка, але її вага йому незручностей не створила.

Голмс сказав йому відвезти довгий ящик до Центрального вокзалу та пояснив, на яку платформу його поставити. Очевидно, Голмс попередньо домовився з агентом кур’єрської служби, щоб той узяв ящик і завантажив його на потяг. Місця призначення він не розкрив.

Гамфрі не міг пригадати, куди він відвіз той ящик, але пізніші свідчення підтверджують, що ящик було доправлено додому до Чарльза Чеппелла, біля лікарні округу Кука.

Невдовзі Голмс зробив несподіваний, але дуже приємний подарунок сім’ї свого помічника Бенджаміна Пайтзеля. Дружина Пайтзеля Керрі отримала кілька суконь, кілька пар взуття і капелюшків, які належали його двоюрідній сестрі міс Мінні Вільямс, яка вийшла заміж і переїхала на схід, а старі речі їй більше не були потрібні. Він порадив Керрі перекроїти ті сукні на одяг для її трьох дочок. Керрі була дуже вдячна.

Голмс також здивував свого доглядача готелю Пата Квінлена несподіваним подарунком: двома міцними валізами, на кожній з яких стояли ініціали «М. Р. В.».

Робота Бьорнема не закінчувалася, темпи її не сповільнювалися. Будівлі ярмарку були повністю готові, всі експонати — на місцях, але, як на сріблі утворюється патина, так і блиск виставки обов’язково притягує руйнівні сили — і трагедії.